Депутат Закарпатської обласної ради Володимир Суботовський: «Єдине, що наразі мене цікавить – як якнайшвидше виперти ворогів з наших територій»
-
-
>
-
>
-
>
6308
Володимир Суботовський – знаний на Закарпатті бізнесмен, один з кращих платників податків, відмінний роботодавець і ось уже майже два роки – депутат Закарпатської обласної ради від політичної сили «Слуга Народу». Ми спілкувались із Володимиром Віталійовичем ще коли він лише планував спробувати себе у великій політиці. І ось, через два роки у тому ж кабінеті змушені говорити не про відпочинок, сімейні цінності та депутатські казуси, як би того хотілося, а про війну та втрати…
Вже немає тієї легкості та жвавості у мові, актуальними стали зовсім інші теми, час від часу мій співрозмовник робить паузу, ніби згадує щось дуже болісне…
В руках у Володимира записник. Там окрім повсякденних завдань – перелік речей та витрат, спрямованих на допомогу нашим воїнам. Хоча сам підприємець категорично заборонив озвучувати суми, скажу від себе, що вони просто захмарні. Дрони, набої, зброя, бронежилети, автомобілі, пальне, шоломи, генератори, ліхтарі, навіть термокружки та ножі – це малесенька частка того, що я запам’ятала. Співрозмовник каже, що вже не записує нічого, бо то неважливо. Єдине, що має значення – наблизити нашу перемогу всіма можливими засобами…
Цього разу ми говорили про те, чи комфортно молодому політику серед «акул» закарпатського політикуму, як він зустрів звістку про війну, що змінилося у його житті з 24 лютого, як сьогодення вплинуло на бізнес і що треба, аби ми нарешті почали жити так, як треба, а не так, як раніше…
– Ми з Вами розмовляли, коли Ви ще були у статусі кандидата в обласні депутати. Але ось уже майже два роки вируєте в політиці. Як Вам нове середовище? Не було, як у картинках – очікування і реальність?
– Моє перше враження, коли я вже потрапив у політику – взагалі нічого не розумієш. Що і за чим, як працюють комісії, фракції – все було настільки завуальовано, що склалося враження, ніби так спеціально зроблено. Але, дякуючи колегам, які зібралися у нашій фракції, а це 11 депутатів у обласні раді, ми згрупувалися і стали до роботи. Це різні люди, серед яких і ті, хто вже був у політиці раніше, і багато нових облич. У нас з’явилось чимало свіжих ідей, адже ми йдемо від політичної сили «Слуга Народу», а це значить, однозначно, зміни і зміни до кращого, підтримка Президента і того, що він декларує, підтримка упевненого руху країни вперед до нових звершень та перемоги.
Ми закотили рукава і – вперед, в роботу, вчитися що за чим і як це все зробити.
– Як вважаєте, що найчастіше стає на заваді активним політичним крокам та рішенням?
– У нас дійсно дуже багато бюрократії. І дуже мало коштів доходить на місця. Ніби й маємо фінансування, ніби й виділяються кошти, але в них дуже довга дорога. От, наприклад, запланували зробити ремонт дороги навесні. Розробили проекти, рішеннями сесії все погодили, а гроші надходять із казначейства в жовтні, коли вже дощі на вулиці й мороз на носі. І ти за місяць чи максимум два маєш ці кошти освоїти та використати до початку нового звітного року. Ти просто не встигаєш це зробити, і гроші повертаються назад та знову перерозподіляються. Я не розумію, чому така схема, але, напевно, так комусь вигідно, тому що реально кошти не доходять за своїм призначенням.
У бізнесі набагато зрозуміліше і простіше, ніж в політиці. Політика дуже важка для людини, яка домоглася свого сама, тобто зробила бізнес. Це інший світ – от є політики, а є 40-45 мільйонів людей як окремі касти. Я завжди запитував, чому народні депутати і їхні сім'ї стають багатими, а прості люди біднішають, і при цьому всі кажуть, що ми ж так багато працюємо. Ну якщо багато працюємо то, відповідно, усі мають ставати більш заможними, більш платоспроможними…
– Ви спілкуєтеся з колегами-депутатами з інших політичних сил?
– Так. От дивіться, є державницькі питання, які сприймаються відразу, адже особливо зараз, у воєнний стан, всі підтримують Президента, всі підтримують його напрям руху… Але тільки постають питання локальніші, там вже йдуть інтереси, домовленості… Слава Богу, Закарпаття не зачепили воєнні дії, тому люди не сприймають сьогодення таким, яким воно є. Вони не чули того, що чули на сході чи в центрі України. Місцеві політики, звісно, допомагають, адже ми приймаємо вимушених переселенців, охорона області контролює, аби поменше колаборантів тут збиралося, тобто система охорони області працює досить непогано. І це завдяки якісній роботі голови Закарпатської ОВА Віктора Микити, який показав себе як професійний, надійний та вмілий керівник, що зумів узяти під особистий контроль те, що відбувається у області.
– Ви пам’ятаєте ранок 24 лютого?
– Так, пам'ятаю. Мені подзвонив товариш і сказав, що нас почали бомбити, розпочалися атаки по всій Україні. Я знав, що рано чи пізно розпочнеться війна. Протягом останніх років я активно спілкуюся з хлопцями, які з 2014-го року беруть участь у АТО та ООС, і на сьогоднішній день вони так само боронять нашу країну. Ми готувалися до цього…
Я переживав, як і всі. Відразу подзвонив батькам, запитав як вони, чи не збираються на Закарпаття (батьки Володимира Суботовського проживають неподалік Києва, – авт.). Вони сказали, що не будуть лишати свою домівку. Далі подзвонив знайомим та друзям, прийшов на роботу, зібрав усіх, сказав, що у нас прекрасні Збройні Сили України, які нас будуть захищати. Якщо треба буде, то і ми готові йти боронити наші землі.
Своїм працівникам я пояснив, що ми повинні працювати, як і працювали, аби підтримувати наших хлопців на передовій має працювати економіка. Читали багато новин, як і всі, стежили за подіями. З обох моїх підприємств відразу були спрямовані кошти на ЗСУ. Світової підтримки на той момент ще не було, тож допомагали всім, чим могли. Підключилися до волонтерів, виділяли кошти…
– Ну, я знаю, що не тільки коштами допомагали…
– Купували тепловізори, дрони, бронежилети, каски. Разом із депутатом обласної ради Олексієм Іванчо закупили 11 автомобілів та передали хлопцям на фронт. Придбали набої для різних видів зброї, адже вже в той час створювалась територіальна оборона, і дзвонили знайомі, просили набої, бо всі магазині були закриті. Шукали, купували, передавали…
Було багато переселенців, тож для них теж закуповували холодильники, пральні машини, матраци, ковдри, подушки, щоб люди могли проживати у нормальних умовах.
В нас у санаторії було розміщено 320 осіб, більшість за значно зниженими цінами, фактично, щоб лише покрити витрати на харчування. Багато сімей проживали безкоштовно, дітки всі жили безоплатно.
Також закуповували медичні препарати з Австрії, бо в мене були зв'язки там, тож завозили аптечки та все необхідне. Купували дизельні генератори, багато чого… Я навіть вже не записую, скільки ми витратили і що придбали, мені важливіше, аби це все якнайшвидше закінчилося, і поки матимемо таку змогу, будемо допомагати по-максимуму для нашої перемоги!
– Ваші батьки так і лишалися в зоні ризику?
– Так, вони живуть біля Броварів, і перші «прильоти» були від них в районі п’яти кілометрів. Вже пізніше мама була не проти їхати сюди, але батько вперто не бажав лишати місце проживання. «Мені вже, – каже, – 86 років, я тут народився, я звідси не поїду». Він готовий був навіть іти воювати з моїм братом. Пам'ятаю, що цілу ніч у Броварах стояли, на зброю чекали. Казав: «Будемо чекати москалів, хату не віддамо, село не віддамо, як і колись у 40-х – 50-х роках».
Зараз батьки приймають військових, які їдуть із західної України на бойові дії на схід. У них там так званий «перевалочний пункт».
Брат був у територіальній обороні, а зараз – у Збройних Силах.
– До слова, про вашого брата: у нього ж був бізнес на росії?
– Дійсно, так склалося, що він мав бізнес у Калінінградській області, пов’язаний із агропромисловістю. Зараз усе переписали на російський військкомат: всю техніку, комбайни, приміщення, землі… Ще перед початком війни він повернувся додому і став у лави захисників нашої країни. Зараз він підписав контракт із ЗСУ.
– Повертатися на росію планує?
– Ні! Хоча планує, коли це буде Польща або Німеччина, а краще Україна. Хоча чужого нам не треба, а свого не віддамо!
– У Фейсбуці деякі коментатори писали, що Ви на «Вовчому» у себе переховуєте великих кремезних чоловіків. Хто вони і де вони?
– На початку війни хлопці з Маріуполя, які воювали на фронті, попросили, щоб я розмістив їхніх дружин із дітьми. Можу навіть назвати прізвище одного із них – це Вадим Сухаревський, мій товариш, герой України, який безпосередньо стоїть на напрямку Херсон-Миколаїв. Він – командир 59-ї окремої мотопіхотної бригади імені Якова Гандзюка, і його дружина та двоє діток проживали у нас в санаторії. Також ще кілька сімей наших бійців жили у нас в санаторії. Але дуже добре, що люди стежать, не втрачають пильність, це означає, що Свалявщина в надійних руках (сміється, – авт.).
До слова, на початку війни у санаторій дійсно приїхали чоловіки, я організував збори і сказав, що, шановні, давайте-но всі дружно йдіть у військкомат, ставайте на облік, бо ми нікуди не повтікали, всі на місцях і в разі потреби, станемо на захист нашої країни, тож і ви будьте добрі. Правда, на ранок відсотків 10-15 тих чоловіків різко покинули санаторій (сміється, – авт.).
– Ви сім’ю не вивозили закордон?
– Ні, вони завжди були зі мною. Ми тут на Закарпатті, як у Бога за пазухою. Люди не виїжджають з Харкова, до прикладу. Знайомі по два-три тижні сиділи у своїх домівках там під обстрілами, до останнього чекали, коли вже і купа техніки та трупів на дорогах лежало. Тоді лиш виїжджали.
А були такі знайомі, які їхали з Маріуполя з дітками до нас в санаторій, і всю сім'ю з дітьми розстріляли…
– Після того, як Ви стали депутатом обласної ради, це якось далося взнаки у сімейному житті?
– Однозначно, адже політика забирає багато часу. Окрім цього я постійно перемикаюсь на суспільні проблеми, бо більше думаю про якісь рішення, а це забирає багато зусиль та енергії. Та й взагалі, якщо чесно, увесь час думаєш, от чому: чому так сталося, чому в Україні війна, чому така багата держава, маючи такі ресурси, такий великий людський потенціал, так погано живе?
Зараз дуже багато дійсно патріотів стоїть на захисті держави. І водночас бачимо, що ті політики, які кричали з екранів телевізорів, не пропускали ні одну подію, щоб не засвітитися, десь зникли. Думаю, що якраз тепер має пройти дуже потужне перезавантаження влади і політики, бо саме ці люди, які проходять зараз це пекло війни, мають диктувати подальші правила гри в нашій Україні.
– Війна якось позначилася на бізнесі?
– Звісно, бо втрачені ринки збуту, недоотримані кошти, адже виникли форс-мажорні обставини. Наприклад, 22 лютого ми перерахували біля п’яти мільйонів для закупівлі скляних пляшок на склозавод у Гостомелі. Ну, ви розумієте, що кошти ми не повернемо, як і не отримаємо товар. Але це ситуація, винуватцями якої є лише загарбники-нелюди…
– Проблеми, що виникли, якось позначилися на працівниках?
– На жодній компанії ми не скоротили ні одну людину. Був період, коли всі працювали на половину ставки, тому що реально не було збуту, панував такий хаос, непорозуміння… В квітні з санаторію почали виїжджати люди, адже багато хто вирушив закордон, а половина почала повертатися до домівок, коли орки вже покинули Київщину.
Ми не звільняли нікого і намагались максимально прикласти зусиль, щоб за людьми зберігались робочі місця. З червня місяця всі працюють на повну ставку. Всі зарплати та аванси виплачуються вчасно.
– Які Ваші власні особисті втрати і надбання за час війни?
– Втрати, в основному, фізичні. Багатьох хлопців, яких я знав, не стало, Царство їм небесне та вічна пам'ять! Фінансові збитки я не рахую, бо це не найважливіше, насправді. Слава Богу, ми працюємо, люди отримують оплату за свою роботу, і все, що треба робити – максимально допомагати нашим волонтерам та бійцям.
На початку кожна година була в переживанні, бо доводилось працювати, не було сну, та й не їлося, бо розумів, що ти тут живеш, а люди там втрачають домівки, роботу, життя… Тому акумулювали всі сили, аби допомагати гнати цю нечисть з наших земель.
А з надбань – це прагнення добре запам’ятати все, що зараз відбувається. Нам треба замислитись, чому в нас армія була трохи не готова, можливо, треба переосмислити подальший підхід до власного захисту. Недарма раніше казали, що якщо хочеш миру, то готуйся до війни, і це абсолютно золоті слова. Ми ж завжди, до прикладу, готуємося, щоб пережити зиму: готуємо дрова, запаси харчів, тощо. Так само має бути і з армією: ти мусиш їх забезпечити озброєнням, технікою, всіма засобами, необхідними для того, щоб захищати, тим більше знаючи, що в нас такий «сусід».
Оосбисто моїм надбанням стало те, що прокинулась шалена енергія і бажання робити все для знищення ворога. Я вже навіть зібрав зброю, необхідні речі та виїхав до бійців, а хлопці самі мене завернули назад. Сказали, що я тут, маючи бізнес та кошти, зможу принести більше користі. Тому безупину роблю все, аби вони були максимально забезпечені всім необхідним.
– У Вас були знайомі на росії? Як вони відреагували на події?
– Спілкувався я з росіянами, адже навчався закордоном, тож час від часу підтримував діалог із однокурсниками з росії. Частина говорили про війну зі співчуттям. Це люди, які добре знають, що робиться у їхній країні. Вони бачили москву та санкт-петербург, але так само бачили і життя поза цими містами, тож розуміють, яке там дно. Я скидав їм відео, пояснював, що тут коїться, вони дивилися, ніби і шкодували. Проте були випадки, що потім спілкувався з іншими знайомими закордоном, то виявилося, що наші російські однокурсники мені говорили одне, а їм зовсім інше…
Зараз я взагалі перестав підтримувати будь-який зв’язок з росіянами, і мене їхня думка абсолютно не цікавить. Я сказав їм чітко, що прийдете до нас зі зброєю, ми вас будемо убивати, бо не ми з війною прийшли. І це не гріх, бо ми захищаємо себе, свої землі, свої сім’ї та свої домівки і будемо вас нищити. Єдине, що наразі мене цікавить – як максимально завдати їм ударів і якнайшвидше виперти їх з наших територій.
– Як думаєте, чому ми переможемо?
– Тому що ми – сильна нація! У нас дуже сильний і великий людський потенціал і потужний український дух. Чому ці орки нас хочуть знищити? Вони просто хочуть переписати нашу історію під себе. В них не складаються пазли, звідки ж вони самі взялися, тож хочуть присвоїти нашу історію, нашу культуру, але так не буде!
Україна однозначно переможе, бо в нас дуже сильні люди, потужний характер хлопців, які воюють. Мені знайомі скидали відео, як вночі проходили пішки по 12 км до осередку рашистів, де стояли 23 танки, і наші бійці з автоматами та кількома протитанковими гранатометами заходили й робили там жах. Поки ті чмоні спали, наші в кожен танк кидали гранати, били по-максимуму… А ті на ранок в шоці кричали, що що це за придурки, раз наважилися диверсійною групою проти батальйону виступити.
Я переписуюся з хлопцями часто, вони пишуть, що от у нас сьогодні свято, ми повернулися і знищили дві-три одиниці техніки. Один раз не пощастило, то вже хлопці не писали…
Впевнений, що перемогою у цій війні ми поставимо крапку у тих злочинствах, які рашисти чинять протягом багатьох століть. І ця битва буде для них останньою! І саме наша держава перепише їхню історію!
– На Вашу думку, за що треба буде братися в країні після закінчення війни?
– Нам треба стати з голови на ноги. Треба змінити все і почати з основних інституцій. Наприклад, провести конкретну судову реформу, яка ніби і працює, але не так, як треба. Необхідно проаналізувати і налагодити якісну роботу фактично усіх ланок державних управлінських контролюючих та фінансових структур, адже треба визнати, що при владі й при високих інстанціях до цих пір сидять корупціонери.
Зараз іде війна, і я вважаю, що в політику надалі мають зайти дев'яносто відсотків нових людей, і то буде дуже важко, бо оцих десять відсотків, які вже там прижилися, як мікроби, все одно будуть «поїдати» і диктувати та нав'язувати свою гру. На мою думку, до людей, які пробули в політиці більше десяти років і в нас нічого не змінилося в державі, треба включати перевіряючи органи: Державне Бюро Розслідувань, прокуратуру, податкову тощо. І взагалі перед тим, як людину впускати у політичне життя, необхідно зробити перевірку всіма можливими засобами на предмети корупції, кримінального минулого, податкового стану, і лише після того давати їй можливість поборотися за владне крісло.
– Думаєте, це можливо?
– Зараз багато депутатів пішли на фронт і, впевнений, що коли вони повернуться, то вже будуть іншими, ніж до цього. Зміниться мислення та ставлення до речей. І нам треба й західних партнерів долучати, щоб це все переробити.
Можливо, ця війна повернене усвідомлення, що треба любити і цінувати свою державу та свій дім, бо багато людей цього не розуміли. Під час війни в нас виїхали за кордон тисячі людей. Перші місяці тебе там підтримують, годують, дають прихисток, але потім є жорсткі правила – хочеш жити, мусиш працювати та підкорятися їхнім законам. Люди побачили, яке життя закордоном, як живе той світ, чому в них все не так, як у нас…
Я впевнений, що зміни будуть однозначно. Україна буде зовсім іншою, ніж була до 24 лютого. Хочеться, щоб побільше хлопців та дівчат, які віддають своє здоров'я і життя, повернулися, тому що вони мають будувати державу.
– Коли Ви були кандидатом у депутати, то озвучували певні плани, які хотіли реалізувати тут, на Закарпатті. Що вдалося зробити, а що іще лишається недоопрацьованим?
– За неповних два роки вдалося багато чого зробити, проте війна, звісно, зупинила багато планів. Ми планували покращити водовідведення та водопостачання у Свалявській громаді, бо це найболючіша тема, яка потребує багато фінансів. Їх не вистачає лише тому, що, почавши розбиратися в цій ситуації, ти бачиш, що важко чимось допомогти, якщо самі люди не платять ні за воду, ні за водовідведення, ні за сміття. Комунальні підприємства недоотримують величезні кошти саме через боржників, тож не дивно, що не вистачає навіть на заробітні плати, не говорячи вже про якісь технічні надбання.
Ми підключали свої можливості, давали свої потужності та техніку, щоб почистити водозабір минулого року. Пробуємо зробити зміни, донести до людей, що потрібно платити за послуги, бо, не маючи коштів, громада не зможе нічого зробити. Підняття ціни – це останнє, що треба робити. Якщо ми побачимо дохід, коли оплачуватимуть за послуги хоча б 70% абонентів, а не 30-40%, як є зараз, то можливо ту оплату можна буде ще й зменшити, бо грошей вистачатиме.
Наразі вдається робити зміни по облаштуванню доріг та тротуарів, освітленню.
Нарешті ми навели порядок на сміттєзвалищі, бо якби його не облаштували, то вже, певно, сміття б валялося на центральній дорозі між Стройно і Свалявою. Те, що я запланував та обіцяв по школах, було дофінансовано та встановлено. Ще маємо й інші плани, але нічого, після закінчення війни все доробимо. А зараз треба прикладати максимум зусиль, щоб вона завершилась.
Я багато працюю з волонтерами. Хотів би при нагоді подякувати хлопцям зі «Свалява-сервісу» та підприємцю Олександру Дідовичу, які безкоштовно обслуговували всю техніку, що ми передавали бійцям, робили заміни запчастин, доводили все до ідеального стану, за що їм велика подяка!
Величезне дякую «Свалявському руху опору» – це люди, які дійсно віддано працюють. Чесно кажучи, я не знаю, як їм це вдається, але просто «вилазять зі шкіри», аби забезпечити хлопців усім необхідним, щоб наблизити той день перемоги. Я вважаю, що завдяки таким людям і всім причетним до волонтерства ми стовідсотково переможемо.
Читайте також: «Ми переможемо, бо ми – українці!», – волонтери «Свалявського руху опору»
І головне, що наші хлопці на фронті розуміють, наскільки сильний у них тил, і що завдяки цій підтримці іншого шляху, ніж перемогти, немає.
Слава Україні! Героям слава!
