«Ми переможемо, бо ми – українці!», – волонтери «Свалявського руху опору»

02 Квітня 2022, 12:50
«Ми переможемо, бо ми – українці!», – волонтери «Свалявського руху опору» 4952
«Ми переможемо, бо ми – українці!», – волонтери «Свалявського руху опору»

У багатьох фантастичних фільмах можна побачити момент, коли хтось із головних героїв натискає якийсь отвір у стіні, або ж наступає на потаємну цеглинку, і запускається величезний механізм, що і стає початком основного сюжету. 

Саме таким механізмом є волонтерська спільнота «Свалявський Рух Опору» і страшного ранку 24 лютого його знову увімкнула головна координаторка Ельвіра Бунда. Чому знову? Тому що саме так розпочиналась робота ще вісім років тому, у 2014-му, коли ворог вперше зазіхнув на нашу землю. 

Вже більше місяця мужні українські воїни захищають наші землі від жорстоких і цинічних загарбників. І вже більше місяця свалявські волонтери, як ті мурашки, цілодобово клопочуться і прикладають максимум зусиль, аби допомогти бійцям у їхній боротьбі.

У штабі завжди людяно, проте робота організована чітко та злагоджено. Інтернет-видання Район.Свалява на власні очі побачило, як збирається та відправляється допомога в різні куточки нашої країни. 

Про роботу волонтерської організації «Свалявський Рух Опору» та благодійного фонду «Об'єднані війною» нам розповіла Ельвіра Бунда з дуже красивою усмішкою і трохи стомленими очима. Саме на плечі цієї спокійної та врівноваженої жінки лягли основні завдання по організації процесу надання допомоги. 

До неї підбігає дівчинка «Мам, а ти бачила там нове привезли!». «Мої діти теж тут», – сміється головна волонтерка і проводить нас у вільне місце для розмови. Хоча вільних місць тут мало: все заставлене пакетами, ящиками, мішками. Це – речі, які поїдуть за сотні кілометрів, аби підтримувати, зігрівати та рятувати тих, кому зараз дуже потрібна допомога.

В руках у Ельвіри телефон, який дзвонить раз за разом. Питань, які потрібно вирішити – сила-силенна. Протягом нашого інтерв'ю волонтерці телефонували за кошти, вантаж, генератор, дописи у соцмережах, тощо... А це була лишень година часу, то годі й думати, як витримати такий темп протягом доби. Чому доби, бо, яяк зізнається Ельвіра Бунда, подеколи доводиться виходити з штабу під ранок, а з дому виходити на світанку. 

Про добрі справи та благодійників, недобросовісний піар та важку працю свалявських волонтерів, читайте у нашій розмові: 

Ви пам'ятаєте ранок 24 лютого?

Я пам'ятаю ще 22 і 23 лютого, коли з’явились новини, що до кордонів України стягуються війська. Ми з дівчатами займаємось волонтерством ще з 2014 року, і от вже навіть 21 лютого обговорювали, що якщо все таки щось трапиться, якими будуть наші дії.  Ми були в такому режимі очікування. І вже 24 лютого в обід зідзвонилися і почали свій процес.

Я зателефонувала волонтерам Ірині, Роману, і в п’ятій годині всі ми разом із представниками учасників АТО  вже були у штабі, обговорили організаційні моменти і розпочали збір допомоги.

Ви дуже швидко запустили цей механізм. Пригадую, що на сторінці Свалявського Руху Опору у Фейсбук з’явився перший допис, і робота пішла стрімко.

Так, тому що ми вже знали, як воно все працює, що потрібно, і цей механізм нам вже був знайомий. Та й нас багато хто вже знає, розуміє, чим ми займалися, багато знайомих теж в курсі наших позицій стосовно держави, ставлення до військових, тому, власне, і вдалося так швидко все організувати. 

Чи припинялась ваша діяльність за цих останні вісім років?

Так, коли міським головою став пан Ланьо, ми припинили діяльність.

А чому?

Бо з боку влади не було такої конкретної підтримки, як нам хотілося, напевно. Навіть навпаки, ми отримували попередження і заклики, мовляв, краще займіться дітьми, а  не тим, чим ви займаєтеся. Та й, в принципі, Свалява не була вже тоді така дуже активна. Люди, певно, думали, що ну от вони собі там воюють, то хай воюють. Це кажу, як є. Зрештою, зараз можна спостерігати таку ж динаміку: перші тижні війни був дуже активний рух, потім він трохи вщух, а зараз ми більше залучаємо допомогу ззакордону,  просимо всі благодійні організації, всіх своїх знайомих. І гроші затягуються більше ззакордону. Навіть не знаю, чим то пояснити…

Психологи кажуть, що навіть у таких стресових ситуаціях в людей іде звикання до ситуації…

Але тут немає до чого звикати, бо ті люди охороняють наш спокій і те, що в нас тут мирне небо над головою, то є завдяки їм. Їм наша підтримка потрібна.

Чим відрізнялось волонтерство у 2014 році і зараз? Чи є якісь відмінності у вашій роботі?

Так, адже тоді було дві області, два регіони, а зараз їх багато. І зараз це стосується не лише військових, а й мирного населення. Плюс додаткове навантаження, бо багато внутрішніх переселенців їде на нашу територію, тут їм теж потрібна допомога. У них реально дуже багато потреб, починаючи від харчів і до одягу. Зараз волонтерство масштабніше, одним словом, ніж те, що було вісім років тому.

А ще тепер, напевно, є більше усвідомлення того, що небезпека близько і може прийти вже й до нас. Є вибухи у Києві, Львові, на заході України, тож ти маєш робити вдвічі більше.

Хто є основою вашого волонтерського руху? 

До нас долучаються і підприємці, і прості громадяни, при чому не лише місцеві. От, наприклад, днями прийшов дідусь, в нього донька живе у Швейцарії. Розпитав, чим можна допомогти. І його донька перекинула чотири тисячі євро на закупівлю тепловізорів. Тобто два тепловізори вартістю по 1600 євро кожен уже придбали. Так само в Німеччині є люди, які раніше виїхали зі Сваляви, але вони нам допомагають. Сказати, що хтось більше допомагає, а хтось менше я не можу, бо усі стараються.

Які основні напрямки діяльності вашого фонду, окрім допомоги військовим?

Ми, звісно, активно допомагаємо і військовим і вимушеним переселенцям. Окрім цього, наприклад, ми одну дівчинку приставили тут до внутрішніх переселенців, у них є контакт, і вона старається знайти їм житло, якщо є потреба. Є такі сім'ї, які приїхали сюди і їм треба продукти харчування. От вона особисто шукає допомогу для них. Тобто, вона отримала допомогу з Австрії, яку передали спеціально для внутрішньо переміщених осіб, а не на передову. Їй телефонують, кажуть, в чому є потреба, і вона індивідуально розвозить це за адресами. В загальному конкретно цей штаб працює тільки на передову, але запити йдуть звідусіль, як від простих людей, які знаходяться у бомбосховищах, так і від госпіталів, ЗСУ, ТРО, від міських та сільських рад.

Знаю, що багато допомоги передаєте на лікарні.

Так, на військові госпіталі. У київський госпіталь, зокрема, а зараз передали на Умань, куди перевезли частину одеського госпіталю. На Львів теж йшла від нас допомога. Та навіть місцева лікарня, коли в них не вистачало певних медикаментів, а вони в нас були, бо нам ззакордону хтось передав, то передавали їм. Останній вантаж містив дуже багато медпрепаратів, то вони поїхали в Національний київський госпіталь. У Харківський теж вже доставлено.

Актуальним та, певно, суперечливим зараз є питання переселенців. Були нарікання, що деякі приїжджі недостойно себе ведуть. Разом з тим ми розуміємо, що є люди, які дійсно пережили горе і є вдячними за прилисток і допомогу. Як згладити оцю межу між цими двома категоріями, і чи варто згладжувати взагалі? 

Я думаю, що те, що стосується особисто людей, залежить виключно від них, і ти вже там нічого не згладиш. Що стосується безпосередньо нас, то всі переселенці, які переїжджали на початку до нас сюди, а це чоловіки, жінки та діти, автоматично до нас приходили, залишали свої контакти, реєструвалися, записувалися в тро, і казали, що «ми можемо вам допомогти, тож якщо треба, то дзвоніть у будь-який час». На даний момент у нас теж в штабі на складах працюють переселенці, і вони прекрасно справляються зі своєю роботою. Ніхто не приходить сюди і не каже що, я там був на якійсь посаді… Спокійно всі приходять і роблять, що їм кажуть. Тобто ми їм говоримо, що треба сортувати – сортують, треба вантажити – вантажать.

Є інші моменти, коли приходять і кажуть, що нам от там давали стільки, а ви даєте стільки. Ми пробуємо пояснити, що в першу чергу працюємо на передову. Тут у нас поки спокійно, мирно, тому треба кинути всі сили, аби забезпечити всім необхідним тих, хто цей спокій нам забезпечує.

Точно так і наші закарпатці поводяться закордоном. І українці одні є адекватні нормальні, а інші з якимись своїми тарганами. 

Чи були якісь випадки протягом цього місяця, які Вас по-особливому зачепили емоційно?

Таких випадків, звісно, багато. Наприклад, прийшли дві жінки і пропросили тільки матрац, бо їх в одній кімнаті поселили семеро чоловік. Наскільки я пам'ятаю, вони всі спали на одному двохспальному ліжку, тож попросили цей матрац, щоб хтось ліг на землю. В процесі розмови ми зрозуміли, що в них крім того матраца не буде нічого: ні ковдри, ні подушки, ні постільної білизни. Ми їм дали постіль та все необхідне, і в них просто сльози на очах виступили, бо не чекали такої допомоги.

Було багато моментів, коли приходили переселенці, які просили ліки, наприклад, такі, що нема на даний момент у аптеках. І всі запитують яка їх вартість. Ми пояснюємо, що не продаємо медикаментів, бо ми – не аптека. Є й ситуації, коли деякі переселенці відразу просять чотири упаковки, щоб його було надовго, бо вони не знають, на скільки це все затягнеться. Ми пробуємо пояснити, що вас є багато, по одній упаковці ми на руки видамо, допоможемо, чим можемо. По чотири – ну вибачайте... Були пропозиції, мовляв, давайте ми у вас купимо. У нас таке не проходить.

До речі, це проблема багатьох фондів, які сприймають як магазини, які торгують одягом, продуктами, чи тими ж самими ліками...

Я навіть більше скажу: в нас у Сваляві є люди, які думають, що ми заробляємо. Навіть нещодавно ми їхали за допомогою і в нас розпитували, яка у нас зарплата, хотіли б нам допомогти (сміється, – авт.). Воно смішно звучить. Деякі свалявчани, і то такі непрості, чий соціальний статус не є низький, приходять і думають, що якщо вони тут допомагають, то, йдучи додому, ми їх маємо чимось «напакувати», якимись продуктами, тощо. Ми, звісно, такі моменти від самого початку присікали. Я, чесно, особисто не розумію, як можна взяти на складі, де продукти, хоч щось із тих ящиків. Навпаки, туди треба принести. 

Деякі місцеві навіть знайомим говорили, що до нас можна прийти і набрати собі що хочеш. До нас доходило, хто брав і що. Були моменти, що чай крали, кажу як є, зубні щітки. Приносили ящики з речами, вони собі передивлялись ті ящики і шукали, чи там є їхній розмір. Після того в нас уже стоїть охорона, ніхто нічого не виносить. Те, що полишає склад – це речі, які ми пакуємо та передаємо на місця, де перебувають внутрішньо переміщені особи.

Щодо питання зарплати – то ніскільки ми не заробляємо! Навіть наші водії деякі, які протягом місяця війни їздять за кордон, за цей час ще ні разу не попросили жодної копійки на пальне. Хоча в них часто питають: я йду до вас водіємо робити, скільки там платять? Ніскільки не платять, ще й всі свої гроші приносимо. 

Нещодавно в моїх волонтерів цікавилися, за що живе ваша «главна», тобто я (сміється, – авт.). Це вже навіть не смішно, а сумно, що а людей така думка формується. На даний момент нашу родину утримує мій чоловік. Він підтримує те, чим я займаюсь, і всі сімейні витрати зараз на ньому. Плюс в мене додатково вдома живуть іще біженці з Дніпра, четверо чоловік. До того були з Києва четверо доролслих і троє дітей, вони виїхали зараз у Берліні знаходяться. А тепер проживають двоє пенсіонерів та чоловік-лікар близько 60-ти років з дружиною. Вони мені дуже допомагають, бавлять дітей, жінка їсти готує, бо я приходжу додому і в другій ночі, та й виходжу на роботу інколи близько шостої ранку. 

Нам неприємно, що люди думають, ніби ми тут заробляємо. Хтось навіть написав у коментарях в фб, що «там діти наживаються на людському горі». Я не знаю, кого мали на увазі, хто тут наживається на чужому горі. Так от я би цих людей запросила, щоб хоча б тиждень в цьому процесі побули, подивилися, як воно працює і хто на цьому наживається.

У нас є офіційний рахунок, на який надходять кошти. Спочатку, звісно, в дописах були наші особисті картки. Але на ті всі гроші є витрати, всі ті гроші контролювались, бо кожен із нас знав, чий рахунок стоїть і щодня їх перевіряли. Навіть днями людина, яка пам'ятає, що кидала гроші на картку нашого волонтера, продублювала йому платіж. Так ті гроші автоматично звідти перекинулись на офіційний рахунок. Є люди, які приносять готівку. Ми зранку написали допис, що треба купити генератор. Ми його знайшли, він буде їхати в Попасне, і одна підприємиця просто написала, що принесе гроші. Ми відразу пишемо на сторінці, що гроші передали.

А на подібні коментарі, ми, в принципі, уже сильно не звертаємо увагу, бо розуміємо, що то просто люди сидять вдома, їм нема чим зайнятися, треба в коментарях провести якийсь внутрішній конфлікт, щоб почалась дискусія. Ті, хто зайнятий процесом волонтерства, таке не будуть писати. В нас нема на те часу. Можна навіть простежити, з яким темпом у нас з'являються дописи про нові потреби.

Теж буває, що приходять «перевіряють», чим ви займаєтесь, хто ви такі, а куди то все йде. Без проблем, все можна перевірити. Бо вся допомога, яка йде через штаб, перебуває на суворому контролі. У нас водій, який везе вантаж, лишає свої паспортні дані, до всіх документів іде опис, все перевіряється. Коли допомога доїхала, ми на ту сторону телефонуємо, запитуємо чи все надійшло. Тому такого, щоб вантаж десь зник чи не доїхав, ще не було. 

Є такі моменти, коли вантаж їде в точки, звідки не можуть кинути фотозвіт по об'єктивних обставинах. Тоді підписують акт прийняття-передачі, але без фото, ми і не вимагаємо його. А так ми контролюємо. У нас є вже перевірені водії, які їздять неодноразово.  Інколи попутно довантажуємося з іншими волонтерами з Ужгорода, Іршави. Ми зідзвонюємося та співпрацюємо.

Ви казали, що припиняли роботу через непорозуміння з владою. Зараз вона змінилася. Чи є тепер підтримка від місцевих органів самоврядування?

Так, у всьому. Якщо в нас є якісь нюанси, і ми просимо допомоги в будь-яких питаннях, нам не було жодних відмов. Ми працюємо спільно. Навіть пам'ятаю, був допис, де люди обурювались, мовляв, де наша міська влада? А я якраз була на зборах у міськраді, коли там підприємці організовували, як переселенців поселити, розробити. Тож я відписала, що міська рада займається своєю роботою. Те, що ми допомагаємо на передову, то одне, а те, що міська рада робить на місці, то інша справа. Вони так само працюють. 

Чим допомагають підприємці? Чи багато їх долучилося?

Один підприємець нас годує (сміється, – авт.). Від початку волонтерства з його закладу на обід і вечерю нам приносять їсти, щоб волонтери не були голодні. Є підприємці, які допомагають автомобілями. Я скажу, що в Сваляві таких, хто активно допомагає саме волонтерством, не так багато. Їх є до десяти чоловік, до яких ми дзвонимо, кажемо, що в нас є така то і така то потреба, яку треба закрити, і вони вирішують це питання. Деякі підприємці допомагають військовим напряму. 

Є підприємець, який постійно допомагає з логістикою, він надав свої автомобілі і вони курсують закордон і повертаються  з гумагітарною допомогою. Він має мінародні перевезення, надав свої автомобілі, і вони курсують закордон та повертаються з гуманітарною допомогою. А це може бути раз на тиждень, а може бути і тричі на день!

З яких країн переважно надходить гуманітарна допомога?

Словаччина, Чехія, Німеччина – ці три країни, якщо говримо про Сваляву. Якщо нам телефонують з Польщі, то ми їх віддаємо львівським волонтерам, вони  примають вантажі, а нам віддають машину, яка їде зі Словаччини, наприклад. І ми так співпрацюємо. Були поодинокі допомоги з італії, Португалії. Угорщина теж була. 

Були випадки, що ви починали з одними людьми, а потім ці люди почали «відсіюватися»?

Були дивні пропозиції, кажу як є. Пропонували, мовляв, вам везуть гуманітарну допомогу, але половину забираємо ми. Були такі моменти. Був випадок, коли кажуть, що «вам підготували гуманітарний вантаж, ми приїжджаємо на ту сторону, а там диван стоїть і вказівка «Передайте моїм рідним». Тепер ми домовляємося, що ви нам фотографуєте наскільки завантажений автомобіль їде, яка марка авто... Такі люди зрозумівши, що з нами не вийде діалога, зі своїм пропозиціями більше не дзвонять. 

Виходить, що чутки про махінації з торгівлею гуманітаркою можуть бути правдою?

Думаю, що таке може бути. Навіть нещодавно був випадок, що дзвонили знайомі з Німеччини з проханням перевірити певних закарпатських волонтерів. В телефонній розмові виявилося, що такі волонтери дійсно є, вони працюють, але від них в Німеччині ніхто не збирав допомогу. А там ходять якісь жінки, представляються іменами цих волонтерів і збирають допомогу. А куди вона йде – невідомо. В принципі вже тепер можна з'ясувати, бо є контакти, можна уточнити, передзвонити.

Ще інколи складається враження, що деякі країни вирішили зробити з України утилізацію власних речей. Коли нам надходить вантаж, ми все  пересортовуємо. І є речі такі, що ми не можемо їх відправити далі, бо вони в такому поганому стані і мають такий неприємний запах, що я навіть не знаю, де вони стояли. І матраци такі були, що ми змушені були викинути їх на смітник.

Також виникла неприємна ситуація навіть з медичними засобами. Був у нас допис на цю тему навіть. Таке враження, що люди приносять все, що було вдома. Я мовляв, зробив все що міг. Ми просили перевіряти терміни придатності на ліки, тому що в нас тут стояв великий пакет і два ящика, і це все були непридатні медикаменти. Так у нашому дописі написали коментар, що це не страшно, якщо місяць, мовляв, протерміновано. Мова не йде про місяць. Були ліки, в яких термін придатності закінчився у 2020 році! А це є медикаменти! У нас в медичному кабінеті є три дівчинки-фармацевтки, і вони це все сортують. Вони знають, що і куди розкладати за діючими речовинами, контролюють всі терміни придатності, тобто звідси ліки непридатні не йдуть. І, звісно, цього назбиралося багато. 

Зараз виникає багато маніпуляцій щодо політичних питань. Цікавить Ваша умка, чи правильно діють вищі органи влади і чи змінилося в людей ставлення  до неї?

Скажу по штабу: деякі люди в нас на початку казали, що в нас президент – клоун. Тепер вже таких слів не чути (сміється, – авт.). Я особисто вважаю, що в нас на сьогодні найкращий президент. І я бачила в ньому людину з самого початку. Дехто був налаштований, що от вибрали клоуна, він нас здасть. Не здав. І тепер мені приємно спостерігати, що ті, хто це говорив раніше, зараз стверджують, що в нас найкращий президент, що вони ним пишаються і що побільше було б таких при владі.

Стосовно ж інших політиків, то побачимо. Сподіваюсь, що прийде час і самі депутати зрозуміють, що щось робили неправильно. Воно все стане на свої місця. 

Вас пробували використати для піару?

Так, але такі звідси йдуть ображені і незадоволені. Я вже казала, що у нас є підприємці, які допомагають. Подяки, які ми публікували у дописах на нашій сторінці, були виключно з нашої ініціативи. Тому що це була дійсно посильна і неодноразова допомога. І коли ми бачили, що на тих людей говорили неправду, наїжджали, ми вже за власним рішенням висловлювали їм вдячність публічно, бо ми бачимо зсередини, що вони роблять, попри те, що не розголошують свої справи і не афішують, скільки фінансово допомогли.

Тим, хто до нас приходив з пропозиціями, мовляв, давайте ми зробимо фото, що от з вами співпрацюємо, ми відмовляли. Хай сердяться, не сердяться, але ми такі пропозиції не приймали. Днями теж був випадок, не буду говорити хто, але звернувся, з проханням «ми вам дамо дитяче харчування чи дитячі продукти, сфотографуйте, як ви то даєте дітям, і напишіть нам подяку. І ми знаємо, що така пропозиція надходила не тілки нам, а й в ті місця, де проживають переселенці з дітьми. На таке ми не погоджуємось!

На даний момент у нас в штабі зібрані прекрасні люди. всі розуміють для чого ми працюємо, і роблять свою роботу просто ідеально. Як всі наші логісти, які працюють закордоном, так і ті, що організовують логістику в Україні, що працюють по складах, всі наші координатори – просто чудові!

А скільки людей задіяні в штабі?

Координаторів по кожній своїй сфері є чоловік двадцять, а таких волонтерів, які щоразу приходять допомагати, є багато. В медиків є свої люди, які знають свій напрям, приходять, сортують все швиденько; на складі по харчуванню є свої помічники, які знають що і де стоїть, приходять і роблять свою роботу ідеально. Ті, хто плете сітки, кабінет гігієни, відділ сортування одягу – всюди є свої координатори.

За гумдопомогу з закордону відповідає Наталія Іванова. Усі питання по фонду «Об'єднані війною» контролює Ірина Куцюна. Фінанси та надходження зі скриньок, розміщених у аптеках та магазинах контролює Наталія Головнич. За склад відповідають Наталія Фалес, Христина Нейметі та Мирослав Нейметі. Медичною частиною займаються Ірина Петрів та Катерина Лучків. За логістику відповідають Олександр Дідренцел, Анна Косюк, Дар'я Григор'єва та Богдана Кметі. Питаннями допомоги переселенцям займається Олександра Поцко. Постійні водії-волонтери – Іван Павлович та Аслан Атамов. Плетіння маскувальних сіток координує Лілія Пуліска

Постійні активні волонтери, які долучаються до різної допомоги – Яна Чумаченко, Наталія Зейкан, Василь Бобаль, Наталія Гуйван, Жанна Капша, Арсеній Чубірка, Оксана Жук, Анастасія Долиненко, Ярослав Гусейнов

Сторінки у соцмережах веде Вікторія Фотул.

Всі ці люди, та й чимало інших, майже цілодобово роблять просто неоціненну роботу!

Ви відчуваєте тривогу за ситуацію, що склалася?

Ні, тривоги немає. Я знаю, що ми переможемо, і вірю, що це буде найближчим часом. 

А як вважаєте, чому ми переможемо?

Бо ми – українці! За ці вісім років ми стали настільки озлоблені до росії, до російського населення. Раніше ми не утискали російськомовних громадян, але тепер, скажу за себе, мені теж не любляться ті, хто розмовляє російською. Я вважаю, що в Україні всі мають знати українську. Ви можете говорити російською між рідними, але українську мусите знати обов'язково! 

Хтось нам навіть писав, що в Польщі сміються, коли людина показує український паспорт, а говорить російською. 

У вас є знайомі росіяни?

У мене є родичі росіяни.

І як вони ставляться до того, що відбувається?

В нас так в родині склалося, що одні якби були спочатку за росію, але зараз ставлення змінилося. Все одно в більшості мої рідні – за Україну. Дехто живе в Москві, дехто в Донецьку. Було навіть таке, що коли почалась війна, то ми казали рідним, які живуть в Херсоні, Дніпропетровську, туди далі на схід, щоб приїжджали сюди, ми тут допоможемо. Але вони чітко відповідали, що це наша земля і ми будемо тут до кінця. Лише деякі жінки та діти виїхали, а чоловіки так і лишилися на своїх місцях. 

Російські ж родичі не мають можливості та впливу щось зробити, щоб протистояти війні. Один родич кинув відео, яке в них постійно крутиться на російському телебаченні, і на ньому «русини» просять їх про допомогу. І таке вони транслюють цілодобово.

Але вони розуміють, що це не ми розпочали війну?

Розуміння того, що росія напала на Україну, в них є, але вони нічого не роблять, бо кажуть, що за це сядуть.

Що перше Ви зробите після перемоги?

Ми в штабі про це говорили. Дехто з волонтерів хоче поїхати в ті міста, де буде потрібна наша допомога. Я особисто ще не уявляла собі той ранок, коли ми прокинемося і нам скажуть, що війна закінчилась...

Штаб не припинить роботи?

НІ, допомога і далі буде надаватись настільки, наскільки нас підтримуватимуть люди. Фонд буде і надалі працювати, доки в нас вистачатиме сил та ресурсів. 

***

Під час розмови у кабінет постукали. Приїхала допомога з Німеччини, тож наша співрозмовниця пішла отримувати цінний вантаж, а ми пішли поспілкуватись з іншими волонтерами. 

Першим, кого ми зустріли на коридорі волонтерського центру, став Ярослав Гусейнов, який переїхав до Сваляви з Києва та допомагає в сортуванні одягу для переселенців. 

«Я вирішив допомагати, чим можу своїй країні у такий важкий час», – каже молодий чоловік.

На запитання чому Україна переможе, хлопець з впевненістю у голосі відповів:

«Тому що ми – сильна держава, ми – сильний народ! Нас не перемогти!»

У приміщенні, де розміщений основний склад одягу, працює троє місцевих підлітків-волонтерів. Вони – друзі, яких об'єднала між собою війна.

«Я тут щоб допомагати своїй країні, як лише зможу: сортуванням одягу, розвантаженням допомоги та завантаженням гуманітарки в автомобілі, які незабаром поїдуть на передову. Вірю в перемогу, вірю в силу нашого народу! Коли на нашу землю прийшла війна, ми побачили згуртованість. В той час як у росії слухають свого диктатора і вірять тій пропаганді, яку він їм нав'язав», – каже Максим Біксей.

Робота в головному штабі просто кипить, адже тут постійно з'являються нові завдання по логістиці, організовуються постійні поїздки для отримання гуманітарної допомоги за кордоном, вирішуються питання з постачанням пального, проходить спілкування з меценатами, тощо.

Неподалік основного складу розміщений медичний центр, де сортують медикаменти для лікарень, що знаходяться в різних точках України. Тут з перших днів війни працюють провізор Ірина та сімейний лікар Катерина.

«Коли в країні біда, кожен намагається допомогти по-своєму. В мене чоловік зараз знаходиться в зоні бойових дій, а я, в свою чергу, тут допомагаю», – розповідає Ірина.

Жінки жертвують вільним часом та після основної роботи поспішають сюди. Кажуть, що інколи навіть доводиться відпрошуватись.

«Після останнього пацієнта я – тут. Оскільки працюю сімейною лікаркою, то повинна спочатку приділити увагу хворим, а потім працювати тут, допомагати колезі», – ділиться Катерина.

На запитаня «Чому Україна переможе?» майже одноголосно відповіли:

«Нас не перемогти! У нас сильний дух. Ми непереможні!»

У «прийомці», як здебільшого називають волонтери пункт прийому вантажів, ми побачили молодого юнака, який сортує продукти харчування, щойно доставлені від добродіїв. Його звуть Арсеній Чубірка, родом зі Сваляви. Він є старшим по гуманітарній допомозі.

На запитання, чому обрав для себе шлях волонтера, відповідає охоче:

-         «У такий спосіб вирішив віддячити своїй країні та воїнам, які зараз борються з російським окупантом. Оскільки я не є повнолітнім і не можу поїхати на передову, то допомагаю в такий спосіб. Було б мені 18, вже був би там. Знаю, що Україна вистоїть, бо ми непереможні! Нас не потрібно було чіпати. Ми Українці, жили собі мирно, будували, нікого не зачіпали. Але оскільки на нас посягнули, то ми будемо битися до останнього, аби виграти в цій війні!», – переконує юнак.

Одна з ключових ролей піклування про добробут переселенців, які приїхали до нас із зони бойових дій, припала на плечі вчительки Олександри Поцко. Вона взяла на себе роль головного координатора реєстрації в центрі біженців у Сваляві. Жінка розповідає, що найжахливішими були перші 72 години, після того як дізналася, що росія напала на нас.

-         «Ти просто сидиш, дивишся ці новини, читаєш соцмережі й не знаєш, що тобі далі робити. Але знайшла в собі сили та пішла на перше чергування до нашого штабу. Просто прийшла і запитала, що потрібно робити? Згодом почали переїжджати до нас переселенці, і мене командирували займатися ними. Робота наша різна, це не тільки знайти прихисток для людей, які опинилися в такому скрутному становищі, а й направити до лікаря, коли потрібно. І вже за деякий час, люди, які мають мій номер телефону, дзвонять мені по всім можливим питанням, а інколи просто поговорити. Людям, які пережили це пекло, це буває необхідно. Нещодавно була ситуація: жінка, яка знаходиться в Дніпрі, попросила мене допомогти її чоловікові, який зараз лежить в обласній лікарні один, без сторонньої допомоги. Стараємося надавати психологічну допомогу, коли є необхідність, наприклад тим людям, які приїхали до нас із Ірпіня та бачили ті всі жахи на власні очі. Їм потрібно пережити цей постравматичний синдром, тому і таку допомогу ми теж стараємось надавати», – розповідає Олександра. 

А на запитання, чи переможе Україна в цій війні, жінка, не стримуючи сліз, відповідає:

«Той, хто йде з хрестом, не може бути переможений тим, хто йде з мечем!»

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Коментар
08/12/2024 Неділя
08.12.2024
07.12.2024
06.12.2024
18:55
БЛОГ TikTok вибори 372