Знайшли помилку? Виділіть частину тексту і натисніть CTRL + Enter

Обличчя Району: модель та адміністраторка Наталія Тидір

20:25 10.11.2020
6612

Поруч нас живуть чудові люди. Це – наші сусіди, колеги, родичі, однокласники. Ми щоранку купуємо у когось каву, а щовечора – продукти на смачні домашні страви. Вони возять нас на роботу, вчать наших дітей, лікують наші рани… Так багато людей і так багато цікавих історій!

Район.Свалява хоче розповісти вам про кожного. Сьогодні нашою героїнею стала активістка, модель та адміністраторка санаторію «Кришталеве Джерело» Наталія Тидір.

Ви народилися у Сваляві?

Так. Мама народила мене у 36 років. Тато пропрацював все життя редактором газети «Вісті Свалявщини». Мама викладач української мови і літератури у Свалявському Технічному Коледжі. Вже на пенсії.

Пригадайте найтепліші спогади дитинства.

Найтепліший спогад дитинства – відпочинок у таборі «Артек». Навіть тепер згадую – і мурашки по тілу. Це було щось неймовірне! Саме тоді я усвідомила, що подорожі – це, напевно, найкраще, що може бути у житті. А море... Море – це якась нірвана! А ще в «Артеці» вперше побачила салюти.То був далекий 1995-й рік...

Ким мріяли стати?

У дитинстві я мріяла бути агентом 007 (сміється, – авт.). Я дивилася усі детективи і бойовики, які йшли у той час по телевізору. Мріяла ходити на карате, але мама була категорично проти і натомість записала мене у музичну школу на фортепіано. І хоч музику я дуже любила, та слухати її і вчити гами й сольдфеджіо – це абсолютно різні речі. Тому я не дуже любила музичну школу і мріяла, що колись, все ж таки, стану такою собі «Нікітою» (сміється, – авт.).

Як сталось, що Ви на якийсь час полишили рідне місто?

У восьмому класі мама віддала мене на англійську мову. Мова мені подобалася і давалася дуже легко, у мене була крутезна вчителька. Майже відразу я почала вигравати шкільні та районні олімпіади, а згодом і обласні. Тож було вирішено, що треба вступати на «ін'яз». Золота медаль та участь у олімпіадах забезпечили мені співбесіду. Здавалося б, що може бути простіше, але… Вибрали для вступу Київський Національний Лінгвістичний Університет, де було по 6-7 чоловік на місце. Співбесіду я не пройшла, на жаль.

Повернулася в Сваляву і почалося щось подібне, як зараз після виборів: «Як?! ТИ і не пройшла????», – запитував у мене буквально кожен. Тоді було дуже соромно, бо я одна з класу не поступила.

Щоб не залишатись у Сваляві і якось пережити такий сором, поїхала в Ужгород на підготовчі курси. Там жила в гуртожитку, познайомилася з дуже класними дівчатами і хлопцями, тож життя налагодилося. До речі, з викладачкою, яка тоді на курсах викладала у нас англійську мову, мене нещодавно знову звела доля, але це вже окрема історія.

Але все ж таки потрапили у Київ?

Після курсів я хотіла залишатися в Ужгороді, мене брали в Ужгородський університет з руками і ногами, але мама далі наполягала на Києві. І я спробувала знову. Диктант написала на 4, а англійську здала на 5 і довелося таки з Ужгородом попрощатися.

Як Вас зустріла столиця?

В Києві було нереально важко. Вчилася я на державному, діти були зі спеціалізованих ліцеїв, шкіл, хтось навіть в Штатах бував... Я й досі не вірю, що витримала навчання, ще й до магістратури пройшла і успішно її закінчила. Якби не друзі, з якими там познайомилась, я б не витримала, чесно.

Багато дівчат мріє про кар'єру моделі. Як Вам трапився такий шанс опанувати цю професію?

У Києві постійно на вулицях до мене підходили якісь менеджери з модельних агентств, казали, що у мене просто нереальні дані і що я – просто супер-модель, однак я ніколи не сприймала їхні слова серйозно. В мене взагалі є купа комплексів, бо мама з дитинства говорила, що я занадто худа, занадто висока, що талія у мене не на місці, що ніс якийсь не такий... Тому ніколи не вірила, коли мені казали, що я гарна.

Інколи, все ж таки, друзі змушували ходити на якісь кастинги, але потім розуміла, що не буду встигати ніяк, що навчання важливіше і у мене не складалося з тим моделінгом (сміється, – авт.).

Після закінчення університету було важко. Про цей період мого життя я не дуже хочу згадувати. Але саме у тоді я потрапила з подругою на конкурс «Місс Україна». Мені не було цікаво, але вона десь дістала квитки і потягла мене туди щоб познайомити з «правильними» людьми (сміється, – авт.).

Пам'ятаю, нафарбувала мене, дала свій одяг, волосся накрутила… Я почувала себе не дуже комфортно, якщо чесно.]

Під час конкурсу оголошували членів жюрі, і я почула знайоме прізвище. Це була, можна сказати, моя родичка – двоюрідна сестра колишньої дружини мого брата (сміється, – авт.). Колись, коли я була маленька, вона мені теж казала, що я маю бути моделлю. Але потім поїхала жити в Київ і ми ніколи не бачились. Так от, я підійшла до неї під час перерви, вона мене впізнала, зраділа, залишила візитку і я обіцяла їй зателефонувати.

Після цієї зустрічі я пішла до вбиральні. Заходжу, значить, стою, чекаю в черзі й тут до мене підходить сама Маша Манюк, директорка одного з найкрутіших модельних агентств України. Маша не могла зрозуміти, чому вона мене не знає, звідки я взялася і, взагалі, як то я не працюю у неї в агентстві. Свєтка, моя подруга, пообіцяла Манюк, шо виправить ситуацію, і ми пішли дивитися другу частину конкурсу.

Пройшло декілька днів, я подзвонила своїй далекій родичці. Ми зустрілися, я розповіла їй про зустріч з Манюк і було прийнято одноголосне рішення, що вони зі Свєтою відправляють мене до Манюк і не хочуть чути ніяких «ні».

Пішла я до Манюк, а там саме кастинг: більше сотні дівчат у купальниках, всі щось чекають, метушаться. Мені стало якось недобре. Сіла собі збоку на стільчик і налаштовуюся морально на зустріч. І в цей момент підходить до мене якийсь дядько, питає на своій французько-англійській: «Ду ю спік Інгліш?». Я ж така: «Чувак, та я – магістр англійської філології, викладачка...». А він: «Іди за мною, роздягайся і покрутися, мені треба тебе сфоткати»... Ну, думаю, зараз я тобі покажу «роздягайся і покрутися», але тут підійшла сама Маша Манюк, грізно глянула на мене і я наважилася пофотографуватися.

Через дві години я дізналася, що це був кастинг на Париж і я одна його пройшла. А через два тижні, з допомогою своїх двох подруг і Манюк, я вже була у столиці Франції! Так почалася моя модельна кар'єра.

Всі думають, що професія моделі – це легко і весело…

Я не вірила до останнього, що можна просто їздити по світу, жити у хороших квартирах, ходити по подіуму і фотографуватися, і тобі за це все ще й гроші платять (сміється, – авт.). Це були найкращі роки мого життя. Але я не літала в хмарах, бо мені було вже 25, і я розуміла, що довго це тривати не буде, адже моделі починають у 12-15 років і у 23-24 вже багато хто умовно йде на пенсію. Тому я реально насолоджувалася кожною роботою, кожною зйомкою, кожним знайомством...

Саме в цей період до Вас прийшла любов?

У 2010-му, будучи в Пекіні, я познайомилася зі своїм майбутнім-колишнім чоловіком (сміється, – авт.). Це було не дуже приємне знайомство, але, як то кажуть, ніколи не кажи «ніколи». Ми одружилися десь через рік після знайомства, а ще через півтора року у нас народилася наша Аннет. Народжувала я в Пекіні.

До речі, на роботі дізналися, що я вагітна, коли вже була на сьомому місяці. У мене майже не було на той час животика (сміється, – авт.). Вже через два тижні після пологів я повернулася до улюбленої роботи. Аннет і чоловік були завжди зі мною.

Що стало причиною розлучення?

Згодом ми з Пекіна переїхали у Гуанчьжоу. Там було круто, але я сиділа без роботи, бо у новому місті нікого не знала, а з агентством на той час уже не співпрацювала. Чоловік проводив весь час за компом, а я була з дитиною. Так потихеньку ми й зовсім перестали спілкуватися. Через пів року він надумав переїжджати до Таїланду, а от я не захотіла. Тож Я повернулась до мами в Сваляву, а він, все ж таки, переїхав, куди і планував. От майже з того часу ми і не спілкуємось: у нього своє життя, а у нас з донечкою своє.

Важко було починати життя з нової сторінки?

Знову кудись виїхати я не змогла, бо була з дитиною і без документів, адже чоловік не хотів давати ніякі дозволи, мовляв, що ще на колінах до нього приповзу. Ну і багато ще інших стандартних гидких речей від нього йшло, які, зазвичай, чоловіки говорять своїм колишнім. Було багато судів, все затяглося на роки. Я сиділа без роботи, без грошей і на заспокійливих.

Потроху почала повертатися до життя. Шалено закохалася у молодшого на дев'ять років футболіста, але нічого у нас, на жаль, не склалося.

З часом і суди і кохання закінчились, знайшла роботу у Мукачеві. Пропрацювала там 1,5 року. Потім з'явилася можливість працювати у «Кришталевому Джерелі», і я дуже зраділа. Погодилась одразу. Зараз тут і працюю.

Донечка дуже схожа на Вас…

Їй вже 8 рочків. Вона у мене пацанка. Кажуть, що вся у маму (сміється, – авт.). Донечку дуже люблю. Вона у мене особлива.

Живемо ми у моєї мами, тому вона, як кожна бабка, намагається виховувати Анічку по-своєму. Нам з Аннет не дуже це подобається, але мусимо змиритися...

Я би дуже хотіла, щоб моя дитина мала всі потрібні умови для розвитку. Мені важко одній все їй забезпечити. А ще й живучи в Сваляві. Будучи маленькою, Аннет часто запитувала у мене, коли ми сюди переїхали, чому у нас все таке страшне: страшні дороги, страшні сірі облізлі будинки, під'їзди, лавочки... Чому темно, чому немає дитячого майданчика... Така маленька дитина уже мала з чим порівняти, і у її голівці ніяк не вкладалося, чому все так. От саме це мене, напевно, і спонукало найбільше почати боротьбу з місцевою владою.

А взагалі, якшо чесно, я теж ніколи не розуміла, чому ми так живемо. Є ж у нас все необхідне, щоб бути, як мінімум, міні Швейцарією! І люди у нас роботящі, хороші, а працювати і жити мають у Чехіях-Польщах-Іспаніях…

Я мрію про іншу Сваляву. Дійсно МРІЮ! От завжди думаю, шо мені потрібно для щастя. І після щасливої сім'ї і міцного здоров'я, знаєте який у мене пункт? Свалява! Заможна, комфортна і безпечна Свалява!

Багато моїх друзів знають про це, і кажуть, що я божевільна (сміється, – авт.). Можливо, трохи і божевільна, але вірю, що Свалява не приречена, що у нас буде все добре! Особливо тепер, коли маємо нарешті такого мера і таку круту команду!

Яким має бути чоловік, що підкорить Ваше серце?

Стосовно чоловіків, то вони... як музика! От викликає мороз по шкірі, запаморочення в голові і метелики в животі – тоді моє (сміється, – авт.).

А якшо серйозно, то дуже хочеться знайти споріднену душу. Хочеться мати міцну сім'ю і почуватися поруч зі своїм чоловіком, як за кам'яною стіною. Бо знаєте, «за Наташку ніхто ніколи нікому писок не бив. Все сама. Все сама» (сміється, – авт.).

Любите читати?

Читати люблю. Улюбленого автора немає. Нещодавно прочитала «Коли Бог був кроликом» Сари Вінман і декілька днів ходила, як прибита. Так вразила мене ця книга. Рекомендую!

Дуже фільми люблю. Але дивлюся таке, що мало хто розуміє. Наприклад є мультфільм «Мері і Макс». Це для мене просто шедевральний фільм! Просто всі можливі премії йому би дала!

Кого із відомих людей запросили б на каву?

Я пила каву з Джекі Чаном! Про шо ще можна мріяти? (сміється, – авт.). Я з багатьма відомими особистостями пила каву. Чесно кажучи, навіть не знаю, з ким би хотіла ще покавувати… З Пікассо було б цікаво! Або з Ілоном Маском.

А розкажіть про співпрацю з Джекі Чаном. Не кожен може таким похизуватися…

З Джекі Чаном просто була зйомка реклами. З агенції подзвонили, сказали, що буде робота такого-то числа і все. Я приїхала, мене дві години чекали, бо адресу не ту вислали спочатку. Не вірила, що сам Джекі Чан буде реально зніматися в рекламі. Приїжджаю, а він такий підходить і каже: «Приємно з Вами познайомитися. Я, якщо чесно, ніколи нікого дві години ще не чекав». Я вибачилася, а він сказав, що немає потреби, бо я така, що мене варто було чекати. У мене потім десь місяць німб над головою світився (сміється, – авт.).

Відпрацювали швидко, я, по суті, для масовки там була, мене в рекламі навіть не видно. Джекі Чан – дуже простий у спілкуванні, дуже веселий, енергійний. І видно, що дуже добрий.

Що зараз у Вас на душі?

Є у мене улюблений вірш. Він зараз актуальний, як ніколи:

«Осінь... Сказати мушу, це зовсім інша осінь, ніж були.

Листочок кожен падає у душу

І їй, сумній, наказує : «Боли!»

Вона болить… Не перед страхом смерті,

А просто біль проймає до кісток,

Що нас земля, аби самій не вмерти,

Скидає, як те дерево листок...».

Побажання читачам:

Я хочу побажати всім бути добрішими і берегти одне одного, берегти нашу землю. У світі дуже багато агресії і зла. Все що ми маємо зараз, всі біди, всі хвороби – це все наслідки цього зла. Тому давайте ширити добро!


Коментарі
Загрузка...
29 листопада
Вчора
27.11.2020
26.11.2020
25.11.2020
24.11.2020
23.11.2020
22.11.2020
21.11.2020
20.11.2020