Знайшли помилку? Виділіть частину тексту і натисніть CTRL + Enter

Обличчя Району: лікар-травматолог Олександр Фізер

14:00 23.10.2020
12495

Олександра Фізера у Сваляві знає чи не кожен другий мешканець. Це й не дивно, адже його професія вимагає тісного контакту з людьми. Олександр – лікар-травматолог Свалявської районної лікарні. Попри медицину, має чимало захоплень, деякі з них вас здивують.

Про роботу діджея, терпіння дружини, підкорення Кіліманджаро, порабування і Гаррі Поттера – у нашому інтерв'ю:

– Ви народилися у Сваляві?

– Так, народився тут 1 червня 1983 року. Тут ходив у дитячий садок, потім закінчив свалявську гімназію і у 1999 році поступив в Ужгородський національний медичний університет. Там навчався шість років, проходив інтернатуру і після її закінчення повернувся у Сваляву, де працюю вже тринадцять років у місцевій лікарні.

– Чому вирішив стати медиком?

– У мене батьки були медиками, старший брат теж лікар. Я вже підтримав сімейну традицію.

– Були пропозиції виїхати в інше місто?

– Чесно кажучи, я дуже хотів не повертатися, прикладав для цього максимальних зусиль, але так склалося, що все ж таки приїхав додому. Коли прийшов сюди на роботу, ситуація в нас була не дуже хороша. Але потім у відділенні травматології зібралась дуже гарна команда і ми просто засучили рукава і почали працювати, працювати і працювати...

Не шкодуєте, що повернулися?

– Уже ні.

– Що, на вашу думку, найважче у вашій професії, а від чого ви отримуєте задоволення?

– Найважче в професії те, що в тебе зовсім немає вільного часу. Ти можеш взяти сина і кататися з ним на велосипеді, а тут тобі телефонують у терміновій справі, бо хтось чи впав, чи порізався... У нас дуже маленький регіон і таке відчуття, що твій мобільний мають всі. Телефон дзвонить безперервно. У мене немає ні суботи, ні неділі. І це інколи так задьоргує, що коли повертаєшся з роботи і чуєш фразу «Доктор, добрий день!», можеш вкусити пацієнта (сміється, авт.).

А задоволення отримую, коли є якась цікава операція, і ти подумовуєш її, переживаєш. От коли вона йде легко і без проблем, то ти відчуваєш щастя.

– Пригадайте найважчий випадок у Вашій практиці?

– Це був молодий хлопець, мотоцикліст. Потрапив у ДТП. У нього були переломані дві гомілки, два стегна, черепно-мозкова тавма. Його довелось оперувати в реанімації на ліжку. Ми йому провели стабілізацію, і фактично за одну годину прооперували чотири кінцівки. Потім його стан погіршився, він був перенаправлений в інший медичний заклад, але запам'ятався. До речі, потім у нього розвинувся тромбоз і все таки одну ногу втратив. Молодий зовсім хлопець, років двадцяти...

– А ви взагалі стежите за долею своїх пацієнтів?

– У нас дуже маленьке містечко і я постійно зустрічаю людей на вулиці, які кажуть «Лікарю, привіт! Ви мені операцію робили!». І якщо ти пацієнта не пам’ятаєш, значить все добре. Бо, зазвичай, у пам'яті відкладаються лише ті, хто мав якісь ускладнення серйозні.

– Як познайомились із дружиною?

– Женя сама з села Солотвино Тячівського району. Познайомились банально: я у гуртожитку жив у кімнаті № 40, а вона – у кімнаті № 39. Дружина теж медик, сімейний лікар. Три роки зустрічались та й одружились.

– Багато хто каже, що спільна робота руйнує стосунки...

– А ми на роботі фактично не пересікаємось, навіть не бачимось. Хоча вона на другому поверсі працює, а я на третьому.

– У вас підростає двоє синів. Батьківство якось вас змінило?

– Однозначно. Дуже часто себе гризу, що, коли на роботі дуже важко і прийдеш злий, а діти до тебе біжать, ти ще буркнеш щось незадоволено... І потім сумління спокою не дає. Життя проходить і все ж таки треба більше часу віддавати сім’ї.

– Чому основному ви б хотіли навчити своїх дітей?

– Вони мають бути дуже чесні і дуже старанні. Тоді все у них вийде.

– Уроки з дітьми вчите?

– Так, але я – менше, а дружина – більше. Не соромно зізнатись, але дружина набато розумніша за мене (сміється, авт.). У всьому. Просто я беру більше наглістю, наполегливістю, тим, що як зубами вгризусь, то вже не відпускаю.

– А хто в домі головний?

– Я думаю, що я (сміється, авт.).

– Розкажіть трішки про своїх батьків.

– На жаль, мама померла від раку молочної залози, коли мені було шість. Я пам’ятаю лише кілька епізодів із нею. Батько через три роки ще раз одружився.

Батько був своєрідний. Він дуже рідко мене хвалив. Все, що я починав робити, у мене вдавалось, бо я дуже старався. Але для батька то все було не так, як має бути. Чотири роки тому його не стало. І лише за останні два тижні перед своєю смертю він вперше сказав, що мене любить. Ми з ним були в Києві, в нього діагностували рак підшлункової. Так співпало, що це було літо, мій день народження, про який я забув, бо закрутився, в друга тоді жив, до батька мусив їздити з пересадками ледь не через півміста. І от ми з ним пішли в парк, їли морозиво і він сказав:«Сину, я тебе дуже люблю і пишаюся, що у мене такий син!». Цей момент я дуже добре запам'ятав і тому своїм дітям про те, що я їх люблю, кажу щодня...

Хоча всі кажуть, що поза очі батько мене дуже любив і дуже хвалив. Він, мабуть, дотримувався принципу, що дітей цілують, коли ті сплять.

– Яким був ваш перший заробіток?

– На третьому курсі університету, щоб заробити кілька гривень, я йшов на пішохідний міст в Ужгороді й за три гривні за годину роздавав листівочки бо знав, що якщо три години постою та померзну, то зароблю 10 гривень і зможу повести дівчину на каву.

Потім з третього курсу я влаштувався у тубдиспансер працювати. У мене там був знайомий, і я пішов нахабно до нього проситися, тож він мене взяв на роботу. Я працював три роки медбратом там і підчерговував ночами, щоб підзаробити якісь гроші. Потім я був рекламним агентом, але лише три дні, бо прийшов і за цей час виконав місячну норму. За ці гроші купив комп’ютер і здавав його в оренду, і так крутився.

Потім я три роки працював діджеєм, навчаючись в інтернатурі. Це був дуже важкий період, і дружина дуже допомагала. Бо ж треба було заробляти гроші і вчитися дуже гарно, щоб номально опанувати свою професію. У мене було 5 черувань на місяць і 10 виходів діджейських, а це з 22.00 і до 6.00 ранку. Тобто, 15 ночей на місяць я не спав. До речі, був період, коли один діджей захворів, другий відпочивав, і я виходив працювати два тижні підряд. Сам не знаю, як витримав. Але навчився спати по системі, тобто сідав у маршрутку і знав, що мені їхати 11-15 хвилин, то відключався моментально на цей час.

Після закінчення інтернатури лишив діджеїнг та переїхав у Сваляву. Ми почали працювати тут. У нас дуже хороша команда в травматології, багато однодумців. Вважаю, що в нас – одна з кращих служб в області.

– Дружина підтримувала?

– Коли ми приїхали сюди, то мали весільні гроші, я трошки підзбирав, і ми хотіли швиденько купити квартиру і переїхати у власне житло. Але тут якраз був такий період, що квартири у Сваляві коштували по 80 000 доларів. Я думав, що то Монако в нас тут. Тож ми розпочали будівництво. Будиночок, в якому ми зараз живемо, побудували за рік і тиждень. У нас не було навіть меблів, ми їли, сидячи на підлозі. Але потихеньку, потихеньку...

Були такі періоди, що все зароблене витрачав тільки на будівництво, і реально не було вдома навіть на хліб. Зараз, слава Богу, все стабілізувалось.

Дружина інколи дорікає, бо ж хоче, щоб я більше допомагав, більше вдома був. Я їй, насправді. дуже дякую за терпіння!

– Знаю, що вас відносно недавно пограбували...

– Люди, певно, розраховували, що я – якийсь Скрудж Макдак і маю колосальну суму грошей. Це трапилось першого вересня. У зв’язку з цим карантином наші діти залишилися вдома, а ми з дружиною поїхали на робту. Старший син почув якесь шарудіння, зайшов у нашу спальню і побачив, що якийсь чоловік поставив драбину та виламував вікно на другому поверсі. Грабіжник побачив дитину, дитина побачила його. Але злодій не втік. Старший син побіг в дитячу кімнату, накрив меншого сина ковдрою і засунув під ліжко. Поки він це робив, грабіжник вже заліз в хату, зловив його і запитав, де гроші. Син відповів. Той пішов ритися в пошуках, а малий схопив телефон і набрав дружину...

По камерах видно, що ми з цим виродком розійшлися буквально у хвилин 7-8. Я думаю, що якби ми перестріли один одного, то не знаю, в чий бік була б перемога, але, мабуть, я б його довів до дуже важкого стану...

Справа досі розслідується. Думаю, що це по наводці було, бо у нас в Сваляві це десь десятий-одинадцятий випадок за рік.

Чомусь дехто думає, що я встаю зранку і мені все просто так дається. Я працюю лікарем у Сваляві, лікарем у Мукачево, приватним підприємцем плюс зі своїм другом є співвласником катка. Я дуже багато працюю, аби щось мати.

– Діти як після цього відходили?

– Менший нічого не бачив і не знає, що відбулось. А старший боїться вдома бути. Вони у мене раніше самостійні були, а зараз старший боїться прийти зі школи і відкрити двері сам.

– Попри постійну зайнятість, як відпочиваєте?

– Цього року я здійснив одну зі своїх мрій – навчився кататись на лижах. Ми їздимо в Буковель, бо тут важко вчитись. Ти вилізеш на підйомник, ще де впадеш, а тут тебе всі знають (сміється, авт.).

Є кілька мрій у мене ще. Одну я вже виконав – стрибнув із парашутом. Ще дві вже другий рік відкладаю через фінансові питання – це Кіліманджаро і водоспад Анхель. Це були такі три дитячі мрії. Якщо пощастить, то дуже хотів би Кіліманджаро підкорити.

Ви багато подорожували?

– Дивлячись із ким порівнювати. Думаю, що трохи є.

– Яка поїздка найбільш запам’яталась?

– У Францію. Ми з дружиною та друзями взяли тур і поїхали подивитися. Франція дуже сподобалася, особливо Париж. Дуже багато вражень! Я вважаю себе людиною начитаною, тож отримав особливе задоволення, коли ходив по Нотр Дам, бачив цей вінок Ісуса Хиста, був в місці, де спалили Жанну Дарк, де похований Річард Левине Серце... І особливо, коли пішов фотографуватися і з пірса впав у Ла Манш (сміється, авт.).

– Чим багата ваша бібліотека?

– В основному, це художня література, але, не соромно зізнатись, є багато Толкіена. Бачив всі фільми і є такі частини "Володаря перстнів", що по тридцять разів передивлявся. Ще дуже люблю Джоан Роллінз теж, всі частини про Гаррі Поттера перечитав.

– Пригадайте моменти в житті, коли ви почували себе по-особливому щасливим.

– Коли народились мої сини – це два моменти. І третій – день весілля, це було 24 травня.

– Кого з відомих персон ви б запросили на каву?

– Булгакова, Кріштіану Роналдо і Анджеліну Джолі (сміється, авт.).

– Що вас дратує в людях?

– Дволикість і підлість. Дуже не люблю, коли роблять нишком якісь підстави. Хай краще правду кажуть, якою вона б не була.

– Ви дотримуєтесь принципу, що старий друг краще нових двох?

– Я дуже комунікабельний і легко підпускаю людей до себе. Але також тримаюся за старих знайомих. От із чим мені в житті щастить, то з тим, що постійно зустрічаю гарних людей. Не май сто рублів, а май сто друзів – це про мене.

– Яким ви бачите себе через 20 років?

– Дідом вже, мабуть, буду. Не хочу собі великі статки, але хочу збудувати маленький будиночок біля гірського потічка. І от я такий сиджу і онукам кажу: «Ех ти! Твій дід на Кіліманджаро заліз, з парашута стрибав, у водоспад Анхель стрибав, а ти математику не вчиш!» (сміється, авт.).

– Що спонукало йти в політику?

– Я вже є депутатом. Думаю, що оця довіра від людей є найголовнішим надбанням, бо це не можна купити. Я не кажу, що всім добрий, хтось може бути незадоволений моєю роботою, але якшо люди тебе так підтримують, значить ти не дарма прожив.

Зараз я йду у політику знову, бо реально вірю у Володимира Суботовського. Я сам є вольовою людиною, але визнав його лідером. Я не бачу в цьому болоті іншу людину, яка може відродити мою віру в свої сили, в хороше майбутнє. І коли я поспілкувався з ним, послухав його, познайомився з ним краще, то зрозумів, що це – мій лідер і за цією людиною буду йти.

Нам треба жити чесно і треба думати, бо вибори закінчаться і ми йтимемо далі. Я думаю, що зміни будуть добрі. Не треба лити брудом, як роблять деякі опоненти, бо це низько. Ми ж будемо жити разом. Свалява має потенціал. Якщо виграє наша команда, то ми покажемо, що можемо зробити багато!


Коментарі
Загрузка...
29 листопада
Вчора
27.11.2020
26.11.2020
25.11.2020
24.11.2020
23.11.2020
22.11.2020
21.11.2020
20.11.2020