Знайшли помилку? Виділіть частину тексту і натисніть CTRL + Enter

«Я вже показав людям, що можу зробити щось для міста і знаю, як це виконати», – Олександр Салій

13:00 18.10.2020
2958

Дев’ята ранку, а підприємець та ресторатор Олександр Салій приїхав на зустріч бадьорий та енергійний. Каже, що заряд енергії йому дає зарядка кожного ранку та здоровий спосіб життя. У шкільні роки активно займався баскетболом, але зараз про цей вид спорту лишились тільки спогади. Вільного часу не має анітрохи, особливо, після того, як вирішив піти в політику. Воно й не дивно, бо бути успішним директором, тримати руку на пульсі сімейного бізнесу і розробляти стратегію розвитку Свалявщини – справи не з легких.

Легка суворість, конкретика і влучний гумор – не зогледілись як запланована 15-хвилинна розмова затягнулась на годину, бо розповідає Олександр цікаво і, що головне, щиро. Про бабу Ксеню, «виставляння» за першу роботу, завойовування дружини, мрії, зраду друга і чіхуа-хуа – у відвертій розмові з одним із найуспішніших керівників Сваляви:

Для початку, розкажіть про свою родину. Ким були ваші батьки?

– Мама працювала вчителькою в інтернаті. Тато керував будівельною організацією, на жаль його вже немає з нами. У мене була хороша сім’я. Батьки виховували нас в любові й повазі, хоча тепер, маючи своїх вже дорослих дітей, розумію, що був дуже неспокійною дитиною. Вуличні справи, бійки – треба було відстоювати своє. І отримував здачу частенько.

Взагалі мій тато свого батька побачив тільки у 9 років. Тато народився 10 січня 1939-го року, а в жовтні 1938-го року діда забрали на фінську війну. Дослужив до 1945-го, в Берліні його посадили на потяг, повоював з китайцями, потім ще служив під Владивостоком. І лише майже через десятиліття повернувся додому. Бабуся ж була на Вінничині під окупацією. Навіть не уявляю, як їй було двох синів тягнути, бо ж у мого тата ще старший брат є, дядя Толя.

Баба Ксеня – то був вогонь! (усміхається – авт.). Усіх тримала в міцних рукавицях! Вона померла через три роки після мого тата. На прикладі бабі Ксені я зрозумів, що, не дай Боже, дожити, щоб похоронити своїх дітей...

Важко переживала?

– Я, мабуть, більше переживав. Думаю, що в дечому і моя провина є, бо пустив усе на самотік. Здавалося, що нічого страшного не було, довірився лікарям, а там виявилось зовсім інше. Вони його залікували просто…

Які батьківські настанови виявилися правильними?

– Їх розуміння приходить, коли ти вже сам побув у їхній шкурі. Коли внуки моєї мами мені мстять (сміється – авт.). Я – досить суворий батько. Деколи ловлю себе на тому, що навіть навмисне змушував дітей щось робити попри їхнє небажання. Вже зараз немає цього, бо сину вже 31 рік, а дочці – 19 років. Сім'я для мене – це все…

З дружиною як познайомились?

– Познайомилися, коли я повернувся після армії. Вона теж свалявська, але виявилося, що, хоча наші мами були подружками в школі, ми з нею в Сваляві ніде не пересікались. Якось мій майбутній кум подзвонив і каже, що йде з дівчиною, а в неї є подружка. А я собі в той час на пляжі лежав біля дому, бо мамина хата біля річки. Кажу «Та воно мені треба?». Але кум переконав таки. От я прийшов – і все, і «запав». Чесно кажучи, відвойовував її, бо вона не сильно хотіла знайомитись.

Моя дружина – розумна, ділова, по великому рахунку утримує наш сімейний бізнес. Ресторани і магазини – все на ній, і вона конкретно ними сама займається. Ми розділилися, бо не може бути два керівники в чомусь одному. Вона керує, а я технічні якісь питання вирішую.

Спільна робота не впливає на стосунки?

– Іскрить, без того не буває. Я інколи можу зайти в ресторан, мені щось не подобається, я висловлю думку і отримаю відсіч, мовляв, це не твоє, йди геть (сміється – авт.). А так ми завжди разом. Куди б не їхав один із нас, другий завжди супроводжує. Донедавна і дочка з нами їздила, але зараз у Києві вчиться. Всі відпочинки – виключно вдвох або втрьох. Ще буває, що син з невісткою під'їдуть.

Внуки є вже?

– Нема. Ліниві (сміється – авт.). А вже хочеться дідом стати. Я вже давно натякаю їм.

Якою є історія вашого успіху? З чого починали?

– Перша робота була в батька на фірмі маляром у 16 років. На що першу зарплату витратив не пригадую, але пам'ятаю, що батькові підлеглі навчили, що з першої зарплатні треба «виставитися» (сміється – авт.).

А як виникла ідея сімейного бізнесу?

– Ми спочатку мали маленький магазин, а потім, коли всі побачили, що в нас непогано виходить, то запропонували нам взяти в оренду ресторан. Ми вже на той час доросли до того, що розуміли – це треба робити.

Важко було переходити на щось нове?

– Треба було перенавчатися. Ми ж удвох займалися іншою сферою. Однак розуміли справу, бо дружина в мене закінчила торгово-економічний і орієнтувалась у процесах.

Пам’ятаю відкриття ресторану «Квітка Полонини». Це було якраз під новий рік, в санаторій з’їхалися люди на відпочинок, високоповажні гості. Нервували, звісно, але запрошені були друзями або хорошими знайомими, тому навіть якщо щось і пішло не так, то це сприйнялося з гумором. Хоча загалом все відбулось прекрасно.



В яких професіях могли б ще себе спробувати?

– Я автомобілі люблю. Починав з того, шофером був. А ще до армії і після армії працював на різних роботах, тому всі «корочки» маю, що і бетонщиком можу бути, і муляром. Тато мене так виховував. З восьмого класу я кожне літо проводив на роботі, при чому тато мене в різні бригади направляв. Він дуже строго до цього ставився.

Як долаєте труднощі?

– Я, в принципі, фаталіст, і можу порвати все на шмаття, якщо щось не по мені. Я дуже емоційний.

А що вас може роздратувати?

– Брехня. І зрада.

Вас зраджували?

– Друзі. Було непорозуміння і були такі друзі, точніше друг. Розійшлись. Я можу пробачити людину, але образа буде в мені сидіти. Я не зможу біля тієї людини знаходитись спокійно. Свою провину мені визнати тяжко, але вибачення прошу, хоча й не відразу. Я мушу сам дійти до усвідомлення того, що «накосячив».

Ви з тих, хто швидко приймає рішення, чи роздумує?

– Той, хто дуже швидко вирішує. Інколи навіть шкодую про це, бо обганяю потяг, і мій же потяг мене і... (присвитує – авт.).

Ви народилися в Сваляві?

– Так, це моє рідне місто, в якому я виріс. Тут пройшло моє дитинство. Власне, це і є однією з причин, чому я зараз вирішив піти в політику. Моя задача – зробити місто кращим. Тут все не так. Ця влада проганила все. За дороги нічого й говорити, ви самі бачили. Якщо в дитинстві до батька приїжджали друзі, ми виходили в місто, гуляли. Коли ж до мене друзі приїжджать, то я вже дуже давно нікого нікуди не вів. Один раз проїхався з другом по Сваляві, він каже: «Ну то покажеш вже центр?». Я йому відповідаю, що ми ж вже його проїхали. А він з подивом: «Це у вас центр? Ну, Саня, ти даєш!». Ще добре, що у нас в центрі не пасуться корови і гуси. Хоча вони б може і паслися, так навіть трави нормальної нема.

Але є ж хороше щось?

– Люди, з якими можна працювати. Я думаю, вони теж хотіли б жити не в свинарнику. Перспективи є, просто працювати треба. Ми обов'язані зробити зі Сваляви туристичне містечко.

Що може бути туристичними «фішками» Сваляви?

– Ми мусимо розбудувати місто, щоб із санаторіїв до нас їздили. Ми в цьому плані упустили 20-25 років. Відпочиваючі не хочуть, бо нема чого сюди їхати. Вони їдуть в Мукачево, в Ужгород. Треба запустити процес, щоб розвивалося все.

Багато хто виїхав закордон. Це вже не свалявська проблема, а проблема нашої країни, що людей загнали в кут. Якщо раніше українці їхали на заробітки і будували тут хати, то тепер вони кинули ці недобудовані обійстя, продають їх за безцінь, аби осісти закордоном. Я їх, якщо чесно, розумію. Чому сюди повертатись, якщо ні роботи, ні перспектив, дітей нема куди прилаштувати. Вже й освіта буксує в нас. У Сваляві немає гуртків та секцій, як колись. Та дожилися до того, що й ЦНАПа нормального нема. На даний момент по всі довідки нам «світить» їздити в Мукачево або Поляну.

Сучасна політика вимагає публічності. Ви готові до неї?

– Та мене і так добре знають (сміється – авт.). Я не боюся постати перед людьми. Я ніколи нікого не підводив, не обманював.

Вам ніколи не закидали, що ви – «олігарх»?

– Тепер перед виборами почали. Хай говорять, а ще краще, хай зроблять те, що я зробив. Я не кажу, що з бідних вийшов. Так, сім'я непогано стояла, але починав я з низів. Вже так по життю вийшло. Після армії прийшов, попрацював на бетонному вузлі й пішов шофером в санаторій. Десять років відпрацював, а потім організовувалась фірма по розливу води і став директором. Я ніколи ні в кого нічого не вкрав, а заробив своєю працею.

Я вже показав людям, що можу зробити щось для міста і знаю, як це робити. Я переоблаштував повністю мікрорайон, в якому знаходиться наш сімейний ресторан. І дорогу зробив, і тротуари, і дитячий майданчик. Хочете таке місто? Давайте співпрацювати.



Я також розумію, що таке відповідальність перед іншими. Візьмімо, хоча б карантин. Ми працювали увесь час. На розливі води ми впровадили всі необхідні норми безпеки і люди ходили на роботу, отримували зарплату в повному обсязі. Жоден не був скорочений.

Ви можете назвати себе людиною слова?

– Так, я завжди дотримую слова. Деколи мені навіть в мінуси це виходить. Кажу ж, що язик обганяє події (сміється – авт.).

Який ви в побуті?

– Люблю, щоб був порядок. До слова, у нас вдома немає найманих працівників, як дехто може подумати. Ми з дружино все робимо самі.

І підлогу миєте?

– Дуже рідко, але мию.

Розкажіть про ваші мрії, що вже збулись.

– Діти виросли такими, як я хотів. Син може за себе постояти і себе реалізувати. Він – майор МВС у відставці. Зараз займається тим, що тато колись знав – автомобілями. Ремонтує, перепродає. Не встигає лежати на дивані.

Донька прекрасно вчилася і вчиться. А більше від неї я нічого не хочу. Поки що (сміється – авт.).

Бути успішним теж я хотів, кажу чесно.

А хто для вас успішна людина?

– Незалежна, яка може відстояти своє право на слово, вміє заробити на сім'ю і зробити це відносно чесно.

Були моменти, коли хотілося все лишити і повіятись десь?

– Не було, а буває. Прокинешся о 6.00 ранку, лежиш і думаєш: «А навіщо воно все мені треба?». Ну і наступна думка: «Ти що, дурень? Вставай давай, йди, щось роби» (сміється – авт.).

Що у вас асоціюється зі словом «вдома»?

– Сім'я, хата, мій двір, мої два пси. Маю на вулиці алабая, а в хаті – чіхуа-хуа. Обидва мої. Чіхуа-хуа мені син підсобив. Взяв її собі, потім зрозумів, що не справляється, привіз мені на два тижні, а виявилося, що вже шостій рік минає. Вона в мене така розумна, їсти мені приносить (сміється – авт.).

Хто для вас друг?

– В мене така натура, що я дуже тяжко з людьми сходжусь. У мене є друзі такі, що з першого класу товаришуємо, і ще один хлопчина, на 15 років молодший, але я можу назвати його другом. А так я можу гарно ставитися до людини, але назвати її другом тяжко.

Що б ви порадили собі 15-літньому?

– Будь більш вимогливим і перебірливим в людях. Не підпускай близько, бо боляче буде. І вір в себе і в свою сім'ю.



Коментарі
21 жовтня
Вчора
19.10.2020
18.10.2020
17.10.2020
16.10.2020
15.10.2020
14.10.2020
13.10.2020