«Щоб віддати дітей в дитбудинок ніколи навіть не думав. Це неприпустимо» – батько-одинак Дмитро Долина

В Україні 8 липня відзначають День родини. Утім, в теперішніх реаліях, не завжди сім’я має традиційну складову. Чимало родин, де тато водночас є і мамою, а матір замінює дітям батька. Однак завдяки старанням такий порядок не завжди відчутний дітям – справжні ласка і любов в рідній сім’ї покривають будь-які недостачі. І наша сьогоднішня історія саме про це. 

З початку війни до Сваляви з Миколаївщини переїхав 35-річний Дмитро Долина з двома дітьми. Чоловік уже три роки сам виховує шестирічну доньку Софію та чотирирічного сина Олександра. Колишня дружина перебуває закордоном і не тримає зв'язок з дітьми. До війни пан Дмитро працював виконавцем в Березнегуватському відділі державної виконавчої служби. Діти відвідували місцевий дитсадок, все було чудово. Однак війна змістила звичний ритм цієї сім’ї.  

- Дмитре Володимировичу, Ви мешкали з дітьми у селі Тибава понад рік, як переїхали з Миколаївщини? 

- Коли почалося повномасштабне вторгнення рф, 24 лютого, звісно, дитсадок закрився, а на роботу ходити треба було. Деякий час дітей залишав на бабусю, інколи були зі мною на роботі. Батько з перших днів війни пішов добровольцем і до цього часу воює. Коли у новинах говорили, що противник все ближче і ближче, ставало страшніше і страшніше. А вже 20-21 березня було чути вибухи за селищем, тож почав думати куди їхати, що брати з собою, на той час вже третій тиждень як взагалі не було світла, зв'язку і води. 

Мій рідний брат, який працює за кордоном, познайомив зі своїм товаришем, батьки якого проживають у Сваляві. Тож 22 березня, коли почалися «прильоти» по школі, будинках та куди попало, ми за 15 хвилин зібрались, і нас моя мати з вітчимом на автомобілі вивезли. Уже по дорозі зв'язалися з дядьком Сашею (батько товариша мого брата). Дивно, але зовсім чужі люди нас прийняли, нагодували і надали перший поверх зі всіма зручностями. Я відразу не повірив, але це буду, напевно, пам'ятати до кінця життя.

- Чи не важко було влаштувати своє перебування у нових умовах?

- На третій день як ми приїхали, я пішов до військкомату, став на тимчасовий облік, після чого зареєструвалися як ВПО. Щодо мови в мене проблем не було, ні в Сваляві, ні в Тибаві мені ніхто не зробив за весь час зауваження, що я не так розмовляю. У Сваляві ми прожили трішки більше місяця, я працював дистанційно, після обіду гуляли з дітьми, ходили до парку на дитячий майданчик. 

Коли поїхали жити до Тибави, теж адаптувалися швидко. Нас поселили абсолютно безкоштовно в невеличкий будинок, місцеві жителі відразу почали допомагати продуктами, іграшками. Що таке покосити траву, порубати дрова я не знав, допомагали сусіди. Дуже приємні люди.

Окремо хочу сказати за школу і дитсадок, це був фантастичний навчальний рік. Оскільки садочка в Тибаві не було, ми їздили до Малої Мартинки. Дуже велике дякую колективу школи і садочка в селі Мала Мартинка. Це дивовижні люди. Софія інколи хворіла і ми пропускали школу, то вона плакала, так хотіла йти на уроки.  

- Як вам загалом Свалявщина?  

- Особисто мені дуже сподобався клімат, чисте повітря, добрі люди. Місцеві жителі Тибави у вільний час водили нас в гори, ліс, збирали гриби. Ми обов'язково після війни будемо приїздити в гості на відпочинок.

- Пане Дмитре, щодо сімейного: Ви з дружиною розлучилися?

- Так, влітку 2020 року, за моєї ініціативи ми розлучилися.

- Що цьому передувало? 

- Колишню дружину звати Аліса, одружилися ми восени 2016 року, жили в м. Миколаїв. Спочатку все було добре, я працював у Інгульському відділі державної виконавчої служби, вона була з дітьми вдома. Нічого поганого про неї, як матір, під час сумісного проживання я сказати не можу. Але з часом, виникали проблеми в порозумінні, вона скаржилась, що їй важко, бо я увесь час знаходився на роботі, але нічого зробити не міг, працювати потрібно було. 

Потім настав такий момент, коли разом жити вже було неможливо. І в січні 2020 року я орендував квартиру по сусідству і почав жити окремо. Кожного дня після роботи протягом чотирьох місяців я приходив до дітей приносив фрукти, солодощі, все, що просила Аліса. 

Протягом цього часу я став помічати все менше і менше уваги дітям. Потім взагалі з’явились няні, кожного тижня нові, діти були недоглянуті, а Софії потрібно було вже йти до дитсадка. Ніхто дітьми не займався, м'яко кажучи. Я не міг просто мовчати і під час чергової сварки, вона сказала, щоб я їх забирав до себе. Я взяв відпустку за власний рахунок, зібрав їхні речі і 3 травня 2020-го року відвіз в смт. Березнегувате до бабусі. Відтак перевівся на роботу з Миколаєва в Березнегувате, влаштував дітей в садочок. Саші молодшому ще двох років не було. Проживали ми  разом із моїм батьком і бабусею.   

- Мати, я так розумію, не цікавилася дітьми після розлуки? 

- За ці три роки вона ні разу не привітала дітей з днем народження. Вона за три роки бачила їх лише одного разу і то, коли я попросив приїхати, бо потрібна була від неї заява в органах опіки в Сваляві. Коли ми зустрілися Софія впізнала «маму», а Саша в мене запитав: «Хто це?». На сьогоднішній час рішенням органів опіки і піклування визначено місце проживання дітей разом з батьком. Триває судовий процес в Заводському районному суді м. Миколаїв про позбавлення її батьківських прав. Зараз про неї нічого не знаю. Діти повністю звикли до мене і про матір вже навіть не запитують. 

Звісно, ніякі аліменти мені ніхто не платить, хоча є відкрите виконавче провадження в Заводському відділі державної виконавчої служби м. Миколаїв.  

- Як осилюєте побут: готування їжі, наведення порядку?

- Що стосується готування їжі, прання, прибирання, миття посуду – так, це втомлює. Навіть не фізично, а морально, проте в мене особливо іншого вибору немає.   

- Скажіть відверто, Ви ніколи не задумувались, аби передати дітей до дитбудинку?  

- Я з дітьми, починаючи з 3 травня 2020 року і по сьогодні, розлучався максимум на 8 робочих годин, коли вони були в дитсадку. Я ніколи не думав про те, щоб їх віддати в дитячий будинок. Це неприпустимо.

- Як оцінюєте себе як батька? 

- Оцінити себе як батька я не можу. Оцінки ставляться після завершення роботи, а нам ще дуже і дуже багато чого треба зробити. У Софії почалася школа, це нове випробування і для неї, і для мене. Наступного року до школи піде Саша, буде ще веселіше. Ми тільки на початку довгого шляху. Тому без оцінок. 

Чесно мені приємно, але не дуже подобається, коли мене вихваляють. Таких ситуацій як у мене, після 24 лютого, виникло сотні тисяч. А я просто гарно виконую свої батьківські обов'язки і нічого більше. А прагнемо ми найбільше перемоги і якоїсь стабільності. 

- Перед нашою зустріччю Ви повідомили, що будете повертатися до Миколаєва… 

- Так. У березні цього року по всій Україні відбулася реорганізація виконавчої служби, багато районних відділів ліквідували, в тому числі і Березнегуватський, довелось переводитися знову в Миколаїв. Тому попереду на нас з дітьми чекають оренда квартири, нова школа, дитсадок, лікарня – нові колективи у всьому. Тому найбільше прагнемо до стабільності, в першу чергу, в державі.

Розмовляла Ольга МОЛНАР