Життєва філософія Олександра Фізера у день ювілею: «Навіть не помітив наближення своїх сорока років»

Серед багатьох визначних дат 1 червня є особливим днем для в. о. головного лікаря Свалявської міської лікарні Олександра Фізера. Його життєвий літопис досяг розділу «40 років». З цієї нагоди ми й розпитали у відомого лікаря-травматолога та очільника лікарні про його життєву позицію, думки мудрості й власного досвіду. Бо ж за півтора роки свого керування медичним закладом йому вдалося здійснити значну «перебудову» як у зовнішньому вигляді лікарні, так і внутрішньому ставленні медперсоналу до своїх обов’язків. Звісно ж, за підтримки численних благодійників та небайдужих краян. Тож пропонуємо і вам переглянути цитати зі словопортрету Олександра Антоновича:

- Для мене життя це цілий комплекс – моя родина, діти, моя робота, мої ідеї та плани, які бажаєш реалізувати. Спочатку вчишся, влаштовуєшся на роботу, потім одружуєшся, народжуються діти. І ось, коли  в процесі виконуєш всі ці грані – це й стає життям. А згодом, як прийде час, підводиш підсумки: як ти жив, що зробив, що врешті залишиш після себе... Адже тільки час розкаже, хто як жив.

***

- Моя мама померла, коли мені було всього 6 років, я її чітко не пам’ятаю, тільки декілька епізодів з нею виринають в пам’яті. Її справді дуже не вистачало. Але з іншого боку я виріс самостійним.

***

- Батько вже також помер – сім років тому. У вихованні дотримувався принципу, що дітей треба цілувати, коли вони сплять. Тому він мене дуже рідко хвалив і за ідеї, які я хотів втілити, казав що мені того не треба. Я ображався на це, але знайомі розповідали як батько щиро радіє і гордиться за мене, водночас переживав, щоб все вдавалося. Були моменти, коли я хотів йому довести більше, ніж собі, що можу набагато більше – в мене була мрія перевершити батька. Він також був лікар, за спеціалізацією акушер-гінеколог, його всі знали, він мав повагу у суспільстві, був тричі депутатом. Я і сам надіюся, що мої сини  свого часу перевершать мене, бо це найбільша радість для батька, коли діти випереджають.

***

- На свої потреби я кошти заробляв сам і ні від кого грошей не просив. Після поступлення в університет в Ужгород я завжди щось робив, щоб банально мати змогу повести дівчину на побачення. Флаєри роздавав – отримував за годину три гривні. З 3-го курсу я працював медбратом у тубдиспансері. Згодом працював рекламним агентом і навіть ді-джеєм три роки – завдяки цьому зміг придбати свій перший автомобіль. А також купив два комп’ютери в гуртожиток: один для себе, інший здавав в оренду за кошти.

***

- Під час проходження інтернатури в обласній лікарні три роки підряд я чергував в місяць по 15 ночей. Робота для мене була, скажімо так, викликом – рівнятися на кращих, сучасних, оперативних  спеціалістів. І коли я прийшов працювати у лікарню в Сваляву, то переніс усі знання із обласного медзакладу. Уже згодом з’явилася змога приймати знання із травматології закордоном. Ми почали їздити на курси, вчилися і більше половини матеріалу із радянської травматології довелося, як папір, викинути до смітника  і робити все по-новому.

***

- Наша медицина не гірша від закордонної. Якби нам дати їхні умови праці, то наші лікарі давали б кращі результати.

***

- Для лікаря важливий постулат – не приймати все як догму, а постійно вчитися. І навіть якщо зіштовхнувся із власною помилкою, треба розібратися з нею проаналізувати всі моменти і досягти того, щоб подібне не повторювалось.

***

- Вісім років тому паралельно став приватним підприємцем, хотів спробувати себе і в цій справі. Як підприємець і батько хочу сказати, що гроші – це не ціль, інакше перетворюєшся у дуже вбогу і обмежену людину. Гроші – це ресурс і засіб, щоб дійти до мети.  

***

- Добрі справи стараюся не афішувати. Так, чинив благодійні внески і для шкіл, і для реабілітаційного центру, але це не вартує розголошення, я вважаю так.

***

- Я поставив перед собою мету – збудувати медичний заклад достойного високого рівня. І ми згуртували команду дуже колоритну, із працівниками і старшого, і молодшого покоління. Так, я чудово розумію, що ми не будемо здійснювати пересадку серця чи операцію на сітківці ока, але це нам і не потрібно. 80% потреб, які надходять від громадян, мають бути задоволені у достойних умовах без їхнього «обезкровлення» коштами. Пацієнти повинні перебувати у гарних палатах, їсти добру їжу, їх мають обстежувати на сучасному обладнанні кваліфіковані спеціалісти.

***

- Мені буває десь незручно перед колективом, бо я на них тисну, вимагаю більшого, деякі працівники ображаються. Я і сам десь себе «гризу», що знаю натиснути, адже не всі можуть тримати удар, дехто і плаче в моєму кабінеті. Моїм же бажанням, як керівника, було позбавитися принципу «куряника», який був розповсюджений в лікарні. Бо раніше в кожному відділенні був свій феодалізм, кожен був сам собі феодал, і всі жили в ілюзорному світі. Стараємося, щоб цього не відбувалося.

***

- При стресуванні, чесно кажу, я вживаю ненормативну лексику. Якби я все тримав у собі, мене б, мабуть, всередині розірвало. Так я погаласую, але потім відходжу.

***

- Найбільше переживаю, щоб я був справедливим з іншими. Максимально стримую себе  у ставленні і до тих, хто подобається як людина, і до хто ні. Якщо людина – професіонал і гарно виконує свою роботу, незалежно від особистих симпатій, вона має повну «зелену дорогу» і комфортні умови для праці, з розвитком своїх навиків з великою користю для пацієнтів, і для закладу.

***

- Пробачення вмію просити і часто прошу. Якщо я когось образив, то прошу вибачення за те, що зробив, а також прошу наперед, бо промахи однозначно будуть і в майбутньому.

***

- З дружиною ми познайомилися ще будучи студентами, 15 років разом у шлюбі, і загалом 18 як знаємося. Євгенія вчилася на два курси молодше, в гуртожитку жили по сусідству – у мене кімната була 40, а у неї 39. Тепер я навіть не уявляю як може бути життя без неї. Половину свого свідомого життя я прожив з нею,  вона народила мені дітей, подарувала відчуття щастя. Так, звичайно, буває сваримося, але я дуже радий, що вона в мене є і я дякую Богу за неї. Бо ж не мав повноцінної сім’ї як був дитиною, а тепер маю свою.

***

- Маю двох синів – старшому Марку виповнюється 13 років, а молодшому Матвію – 10. Найголовніше, що вкладаю в них – це бути порядною людиною. Як би не склалося їхнє життя, хто що б не робив, але це найголовніше. Ні одна людина не повинна казати, що ти обдурив чи обманув, або недотримав слова. І чи ти станеш мільйонером чи простим робітником, а найголовніше твоє завдання – прожити достойно і бути людиною, за яку всі так знають.

***

- Дітей стараюся балувати. Мій батько фактично казав, що любить мене, лише раз в житті, а я кажу їм це кожного дня. Рішення приймають самі, тобто яким видом спорту зайнятись і т. ін. У навчання їхнє не втручаюся, як вчаться це їхнє, і не знаю майже жодного їхнього вчителя. Уроки в нас поділені – я вчу з ними гуманітарні науки, а дружина – більш точні. Коли просять допомогти з алгеброю я – пас, адже сам її не знаю (сміється – авт.).  

***

- Мій брат старший від мене на 16 років. Віталій  працює невропатологом в Свалявській лікарні, але між нами немає конфронтації. Я його зовсім не виділяю, а навпаки: за те, що він – мій брат, я з нього більше вимагаю в робочому плані. За період, відколи я керую, він жодного разу не отримав премії, не підвищений за посадою, не заохочений, а отримував зауважень, мабуть, найбільше.

***

- У моєму робочому кабінеті немає ремонту. Я фактично нічого не змінював, коли приступив до обов’язків головного лікаря. Єдине – змінив собі крісло. А всі інші меблі стоять тут роками, відтоді як лікарня збудована. З тумби забрав телевізор і поклав на його місці акваріум з дому. Над робочим місцем розміщена на стіні ікона Богоматері, яку подарувала мені одна старша жінка як подяку. Працівники запитують, коли зроблю в кабінеті ремонт, моя ж відповідь – як завершимо з іншими усіма по лікарні. Ну, або зроблю сам за свій кошт.

***

- Якщо лікар просить в пацієнта гроші чи натякає – це є неприпустимо і такий випадок має бути покараний, а лікар звільнений. Якщо пацієнт має бажання добровільно щось залишити або подякувати лікарю, це не вітається і не забороняється.

***

- До конкуренції ставлюсь дуже добре, проте до чесної. Вона стимулює, запалює. Зізнаюся, що велика кількість людей, коли мене призначили на в. о. головного лікаря, дуже надіялися, що в мене не вийде керувати медичним закладом.

***

- Мрію, щоб родина була здоровою – це ключове. Щоб діти прожили достойне життя і перевершили мене. А також, щоб мій амбітний план з розвитком лікарні вдався і ввійшов до історії. А головне – мрію за мир і щоб скоріше скінчилася ця жахлива війна.

***

- Не прагну стати міським головою. Це дуже невдячна робота.  І не заздрю будь-якому чиновнику, адже на нього «падають» всі проблеми – від школи, «комуналу», водоканалу і т.д. Якщо я по управлінню лікарнею навантажений, то на вищих рівнях можна з розуму зійти.

***

- Не втаємничую від важкохворих пацієнтів діагнозу. Дивлюся, звісно, по людині – якщо вона готова те сприйняти, кажу їй, якщо ні, то спілкуюся з родичами.

***

- Обман у нашому маленькому місті не пройде, всі один одного знають і якщо збрешеш одного разу, тебе вже свята вода не змиє (сміється – авт.). А пальцем на тебе будуть показувати.

***

- Відпочинку мені дуже бракує. З активних розваг віддаю перевагу катанню на лижах й подорожам.

***

- Удома рідко щось роблю, ініціативу не проявляю (усміхається – авт.). Але коли дружина просить зробити, йду й роблю.   

***

- Я не сильно релігійний, хрещений у греко-католицькій конфесії і ходжу до церкви тільки на Пасху (усміхається – авт.). Однак ставлюся до будь-якої віри лояльно, головне – аби віра людини відображалася у її справах.

***

- Навіть не помітив наближення своїх 40-ка років.  Не роблю з цього ніякої проблеми, що, мовляв, це великі роки. Святкувати не планую, хіба з сім’єю кудись підемо відзначити, а ресторани замовляти не буду. Та і час не підходящий, ось буде перемога все і відсвяткуємо!  

Підготувала: Ольга МОЛНАР

Фото: Анатолій МОЛНАР