Лікарка-психіатр Наталія Лізанець: «Насправді усіх своїх пацієнтів дуже шкодую, бо мої хворі не обирали собі діагноз»

Повномасштабна війна в Україні змінила не лише психоемоційний стан багатьох людей, а й сприйняття ними себе, оточення і світу. Багато хто почав звертатися за допомогою до психологів та психотерапевтів, аби хоч якось полегшити свій психо-емоційний стан, бо ж ментальне здоров’я не менш важливе, ніж фізичне. 

То ж що треба робити, аби залишатися здоровим ментально? Про це й не тільки ми поговорили з керівницею психіатричної служби Свалявської міської лікарні, лікаркою-психіатром Наталією Лізанець.  

Пані Наталіє, взагалі цікаво дізнатися як розпочинає свій ранок лікар-психіатр? 

– Ну, я встаю раніше всіх, бо у мене троє дітей, тож потрібно всіх одягти, приготувати сніданок. А от з дому виходжу майже завжди останньою. Загалом мій ранок наповнений буденними речами, як у будь-якої іншої людини. Вдома ж я просто мама і повинна підготувати дітям рюкзаки в школу і дитсадок, а ще і себе привести в порядок, а відтак йти на роботу з хорошим настроєм. 

Тобто, особливого ритуалу собі не маєте? 

– Ні, мій настрій залежить від того, якими встають мої діти. А вони можуть встати «не з тієї ноги», тому я їх вчу із самого малечку: якщо у вас немає настрою, не треба його псувати іншим, тому що ви даєте заряд енергії і татові, і мені на увесь день, і ми з тим настроєм йдемо на роботу. То важка робота, адже щоб досягти того, аби діти тебе слухали, іноді треба повторити одне й теж 10-15 разів. 

Війна дуже вплинула на психічне здоров'я свалявчан?

– Звичайно. Наразі на диспансерному обліку перебуває близько 1000 пацієнтів. Найбільш від них надходять скарги через депресивні і тривожні стани. Тому часто потрібні призначення заспокійливих препаратів.

Військові звертаються до вас?

– Так. Направляю їх у Берегово, там є спеціальне відділення на базі психіатричної лікарні для реабілітації військових. Це ті військові, які кажуть, що не витримують, і їм потрібно дієво допомогти, які повернулися з «гарячих точок», таких як Бахмут, Соледар. А буває і таке, що скаржаться військові, які знаходяться тут, на місці. 

Як Ви взагалі пов’язали своє життя із медициною? 

– У моїй родині не було жодного лікаря чи медичної сестри, але десь з 3-го класу я знала, що хочу бути лікарем, а вже десь з 9-го почала ходити на додаткові заняття з хімії, щоб готуватися до вступних екзаменів. На відмінно із золотою медаллю закінчила першу школу. Навчалася на лікарській справі в УжНУ, який закінчила у 2002 році. За рік пройшла інтернатуру на базі обласної психіатричної лікарні Житомира, це був практичний курс. 

Оскільки я навчалася на державному замовленні, на мене запит як на психіатра був у Житомирську область, там тоді не вистачало спеціалістів цієї галузі. А ось в Києві на базі психіатричної лікарні імені Павлова здобувала теорію, і ще після завершення інтернатури три роки відпрацьовувала в психоневрологічному інтернаті Любирського району Житомирської області.

Не важко було змінити регіони проживання? 

– Важко, хоча і в Житомирі зустріла хороших людей, і у Києві мала багато друзів. А важче було звикнути після великих міст Ужгорода, Києва, Житомира до села, в яке потрапила для праці. Інтернат знаходився за його межею, на території лісу за бетонним парканом. От це було важко. 

А чому Ви обрали за спеціалізацію саме психіатрію? 

– По-перше, у мене була дуже хороша викладачка, нині покійна Валентина Короткова, яка дуже пізнавально проводила пари, володіла гіпнозом й показувала різні цікаві техніки, що мені тоді подобалося. А коли я вже завершувала навчання, мені запропонували низку спеціальностей для відпрацювання, оскільки я була на держзамовленні. З тих професій, і обрала психіатрію. 

Ви не боялися, що будуть складні випадки з важкими пацієнтами? 

– Ні, не боялася, адже психіатрія дуже цікава. Не скажу, що легка, але цікава. Нам гарно викладали на кафедрі, й викладачі, як особистості, були неординарними, тому нудно не було. І тепер, коли запитують «як робота?», відповідаю, що не нудно це точно. Цікаві випадки бувають. 

Пригадайте Ваші перші зустрічі із психічнохворими, коли працювали  у Житомирі…

– Ну, тоді я була тільки інтерном, то мені не давали окремо вести самих хворих,  саме тоді я навчалася. Багато чому мене навчила завідувачка 12-го відділення Лариса Сергіївна Кришталь, з нею ми дотепер спілкуємося, зідзвонюємося.   Біля неї я вчилася як говорити з недужими пацієнтами,  як призначати лікування, який підхід мати до них. Вдячна Ларисі Сергіївні за важливі знання. 

Згодом Ви повернулися до Сваляви? 

– Так, у 2006 році, і з 10-го жовтня вийшла на роботу у нашій поліклініці. Тож у психіатрії я близько двадцяти років. 

Ви ніколи не прагнули працювати в Ужгороді, до прикладу?

– Скажу вам чесно, коли навчалася в Ужгороді, то говорила, що ніколи не повернуся до Сваляви. Дуже любила Ужгород, мені й зараз там подобається.

Прийнято вважати, що звертатися до психіатра соромно. Як наразі ситуація з цим на Свалявщині? 

– Тепер частіше звертаються. Але загалом люди ще не готові, бояться зізнаватися, що в них є певні проблеми з психічним здоров’ям. Бо навіть коли приходять на простий медогляд, бачу по реакції людей боязливе ставлення до нашої професії. Запитую: «Є скарги?», всі такі одразу: «Ні!!!». Вважають, якщо є скарги – це вже все, діагноз. 

Якщо травматологу розказати за свої нездужання – це нормально, то психіатру – ні. Раніше взагалі дізнавалися мій номер телефону і просили зустрітися десь на нейтральній території або в кав’ярні, щоб ніхто не бачив, що люди прийшли в поліклініку і зайшли в кабінет психіатра. Наразі ми більше дійшли до того, що це не є соромно і не ганьба, це є потреба у лікуванні, як у будь-якого іншого лікаря.

Страждають на недугу здебільшого чоловіки чи жінки?

– Не скажу чітко – ті чи ті. Плюс-мінус однакові показники. Тільки у жінок більш важкі випадки, а з чоловіками відносно легше працювати. Основна причина важкого лікування – те, що хворі не вважають себе хворими. А якби вони вживали пігулки, які їм призначають, то якість їхнього життя була б значно кращою. Буває, родичі кладуть їм таблетки в їжу, в чай, а хворі це відчувають і підозрюють близьких. Тому не хочуть ні їсти, ні пити.

В якому віці найчастіше проявляються психічні захворювання, чи це взагалі не стосується віку?

– Зараз безперечно збільшилась кількість хворих молодого віку – це різні межові стани, депресивні стани, емоційні та лабільні розлади. Здебільшого з такими проблемами звертаються до нас підлітки з батьками. Скеровую їх до психотерапевтів чи психологів, бо в такому віці підлітки зазвичай не потребують медикаментозного лікування. Їм більш потрібні бесіди та підтримка.  

Якщо говорити про дорослих, то які психічні хвороби найбільш поширені у них?

– Це депресивні розлади, біполярні розлади, шизофренія, яка, на жаль, не лікується. Якщо говорити про біполярний розлад, то раніше його називали маніакально-депресивним розладом, це коли чергуються дві фази – фаза депресії з фазою маніакального піднесення. Людина з цим розладом може не спати ночами, вона думає, що генерує якісь ідеї, що може перевернути гори. Родичі скаржаться, що тоді людина не спить, буркотить під ніс, щось вигадує постійно. І після цього наступає фаза депресії, коли людина абсолютно нічого не хоче. Не хоче їсти, вставати з ліжка, її абсолютно нічого не цікавить. З такого стану самостійно, без лікування, людина вийти не може. 

Шизофренія наразі не лікується, але є багато хороших ліків, щоб утримати людину у більш менш задовільному психологічному стані. Зазвичай родичам  найважче жити з такою людиною, тому що психічнохвора особа не усвідомлює, що робить і що має таку недугу. 

Усе ж мабуть є й свідомі пацієнти?

– Звісно. Люди, які щомісяця приходять за пігулками для підтримувального лікування, розуміють, що це потрібно їм самим. 

Як знаходите спільну мову з пацієнтами, в яких важча форма захворювань?

– З диспансерними пацієнтами, які приходять до мене кожного місяця за рецептами чи за ліками, вже знаю як ними говорити. А ось із приїжджими набагато важче спілкуватися. Не зі всіма, але з більшістю. Звичайно серед них є і хороші, дуже вдячні. На когось треба прикрикнути, а з кимось треба обдумати кожне слово, яке говориш.

Насправді усіх своїх пацієнтів дуже шкодую. Наприклад, тих людей, які зловживають спиртними напоями чи вживають наркотики, я їх не жалію, тому що це їх особистий вибір. Вони самі обрали свій шлях. А ось мої хворі не вибирали собі діагноз. 

Як ситуація з дітьми? Чи хворіють і вони?  

– Серед дітей почастішав діагноз «аутизм». Якщо раніше були якісь відхилення, то ставили діагноз «оліфренія», себто розумова відсталість у дитинстві. Зараз навчилися диференціювати захворювання і вже ставлять більш точно діагноз, такий як аутизм. Буквально за останні два місяці до нас звернулися четверо чи п’ятеро батьків дітей з аутизмом. Це дуже багато у порівнянні з попередніми роками.

Кажуть, психіатри можуть зовні розгледіти, чи має людина психічні відхилення?

– У місті «своїх» я вже впізнаю, Свалява все ж таки невеличка. Але коли на прийом приходить хтось з не місцевих, одразу визначаю, що людина не свалявська. Під час розмови можна визначити відхилення або запідозрити їх. 

На початку війни багато осіб приїжджали без документів, адже не встигали зібратися через обстріли. А через наявну групу інвалідності отримували лікування, тут виникали труднощі з оформленням. Тепер у плані документації вже все відновилося. 

Які Ваші основні поради пересічній людині, щоб не допустити порушення у психіці?

– На жаль, не можна попередити шизофренію чи біполярний розлад. Та навіть стресу важко уникнути, особливо під час війни. Бо ж ми всі читаємо новини, у когось на передовій родичі, у когось близькі чи знайомі. Хворі приходять і кажуть, «відкрию стрічку у ФБ і отримую стрес». То у такому випадку я раджу не читати новини. Але, як не крути, інформація про війну всюди, її уникнути вкрай нелегко. Головне – підтримати людей зі слабшою центральною нервовою системою. Це не означає, що їм потрібне радикальне лікування, але підтримка – так. Тому варто скерувати до психолога, психотерапевта чи виписати заспокійливі препарати на травах. А ще раджу слухати позитивну музику, й додати заняття спортивними активностями. 

Антидепресанти наразі доступні для придбання тільки за рецептом. Вважаєте це правильно?

– Так, звичайно. Антидепресант має призначати тільки лікар-психіатр, а не сімейний лікар, чи будь-хто інший. Сімейний лікар повинен скеровувати пацієнтів до нас. 

Чи ніколи не думали змінити професію?

– Думала. Колись в університеті мені подобалась кардіологія, я добре її вивчала, отримувала хороші оцінки. Раніше думала над зміною професії, особливо в період, коли в лікарні була ургенція, за ніч могли викликати на швидку двічі-тричі. А зранку встаєш на роботу, думаєш: навіщо це мені? Тепер набагато менше гострих випадків через хороші ліки. Хоча на початку весни все ж було загострення у пацієнтів з психозами, доводилось інколи їх з поліцією відправляти на стаціонарне лікування у Берегово.  

Яке маєте улюблене заняття після роботи?

– Коли наступає грибний сезон, обожнюю збирати гриби. Не дуже люблю їх їсти, але збирати обожнюю. Тому в той період я на годину-дві йду до лісу по гриби, сама. Також люблю флористику та фітнес й заняття з танців.  

Пані Наталіє, насамкінець нашої розмови Ваші корисні побажання нашим читачам…

– Бажаю усім бути добрішими, адже усі ми схильні до озлобленості. Робіть свою улюблену справу! Бо коли людина немає улюбленої роботи, вона і стає озлобленою і невдоволеною своїм життям. Ходіть до лісу, пийте нашу мінеральну воду, і головне – віримо всі у перемогу!

Розмовляла Ольга МОЛНАР