Завідувачка анатомо-патологічного відділення Свалявської міської лікарні Наталія Керечанин: «Мертвих нічого боятися, потрібно боятися живих»

Будь-яке відділення паталогоанатомії є невід’ємною частиною кожної лікарні. Крім того, що тут проводять  патологоанатомічний розтин, на якому визначають причину смерті, не менш важливим фактором є гістологічне дослідження, де досліджують аналізи з біопсійного матеріалу. Адже без постановки гістологічного діагнозу неможливе лікування і тим паче проведення операції, ні в гінекології, коли звертаються з жіночими проблемами, ні навіть коли видаляють гнійники, ба навіть післяродова плацента чи пуповина – все передається для дослідження. Сьогодні спілкуємося з лікаркою-паталогоанатомом Свалявської міської лікарні, яка вже більше 18-ти років досліджує нові види хвороб через камеру мікроскопу.

Наталіє Василівно, скільки всього персоналу працює у патологоанатомічному відділенні при лікарні?

– Загалом троє. Я, як лікарка, лаборантка та санітар. Санітар проводить розтин та всю евісцерацію. Є розтини чотирьох видів складності, й на них може бути присутній, як заступник директора, директор лікарні, лікарі, які лікували цього хворого, які виписували призначення та надавали консультацію, також можуть бути присутні, як інтерни, так і практиканти. Тому що, до прикладу, на базі патологоанатомічного відділення можуть підвищувати свої кваліфікаційні навички, як інтерни так і лікарі першої вищої категорії, або лікарі, які ще не достатньо кваліфіковані. А загалом відділення складається з кабінету лікаря, лабораторії для досліджень та секції, де проводять сам розтин.

Багато інтернів виявило бажання працювати на цій посаді? Адже паталогоанатомія зазвичай асоціюється у людей з певним «жахом»…

– Сказати відверто, наша спеціальність досить таки непопулярна. Всі зазвичай хочуть бути хірургами, гінекологами, де є великі зарплати та вдячні пацієнти. А до нас у відділення не дуже рвуться. Я потрапила сюди по сумісництву. Моє основне місце роботи – у Мукачеві в клініці Мартина за цією ж спеціальністю. Сюди мене запросив прийти тимчасово працювати ще колишній головний лікар лікарні Олександр Суран. Це був 2013 рік, але, як то кажуть, немає нічого більше постійного ніж тимчасове (сміється – авт.) 

Щоб здобути спеціальність патологоанатома потрібно було проходити окреме навчання?

– Я закінчила факультет УжНУ за спеціальністю «лікувальна справа». Далі була спрямована на інтернатуру в Черкаську обласну клінічну лікарню за спеціальністю «патологоанатомічна анатомія». Далі, на базі Національної медичної академії післядипломної освіти імені П. Л. Шупика в Києві закінчила інтернатуру і згодом почала працювати за спеціальністю в Мукачівській районній лікарні. 

Чи не було страху при обранні професії?

– Майбутні лікарі з першого курсу навчання поступово звикали до такого середовища. Спочатку на парах ми розглядали кістки, потім навчалися на померлій людині, а далі вже на пацієнтах. Якщо так говорити, то мертвих нічого боятися, потрібно боятися живих. Насправді паталогоанатомія – це дуже цікава наука: під мікроскопом на клітинному рівні ти вивчаєш ті захворювання, ті причини, які привели людину до смерті. Деколи є не одна причина, а декілька, є спірні питання. Ми все це вивчаємо. Це свого роду, як математика.

Як поставилися до вибору Вашої професії батьки?

– Батьки хотіли бачити мене терапевтом або косметологом. Але мені завжди хотілося в судово-медичну експертизу, тому я вибрала патологічну анатомію, щоб пройти інтернатуру в судово-медичній експертизі. Проте через певний ряд причин не склалося працювати саме  у цьому напрямку. 

За час Вашої роботи, які випадки найбільше запам’яталися?

– Найбільше запам’ятався випадок, коли я прийшла на інтернатуру – тоді померла десятирічна дитина і мене відправили на розтин. Це був найбільш страшний випадок за мою практику, який я важко переживала, але згодом у міру професійності дивишся на такі речі без емоцій. Емоції залишаються за дверима. Робота будь-яких лікарів не є легкою.

Чи часто бувають випадки смерті у пацієнтів через неправильно призначене лікування? Можливо судові процеси?

– Судові процеси у нас нашій спеціальності відбуваються дуже часто, тому що у родичів померлих завжди є запитання: чому померла наша мати, батько, дідусь, бабуся і т. д. Може, лікарі не долікували… Люди є різні. Завжди є спірні питання. У нас навіть є така внутрішня рубрика: розходження діагнозів. Це абсолютно нормальне явище, адже медицина – наука така, де можливо допустити якусь помилку. Є короткочасність перебування в лікарні, коли лікар не має можливості встановити той діагноз. Є пацієнти, які потрапляють у важкому стані, й у лікаря немає можливості діагностувати, до прикладу, інсульт, або інфаркт мозку без комп’ютерної томографії. Потрібно диференціювати ці запитання. 

Від яких хвороб найбільше помирають свалявчани?

– Серцево-судинні хвороби зараз на першому місці. 

Яка основна проблематика у вашому відділенні?

– Зараз досить проблематичне питання з кадрами молодшого медичного персоналу, тобто санітарів. Тому, що робота досить специфічна, а оплата мінімальна. 

Санітари також повинні мати медичну освіту?

– Необов’язково. Санітар – це молодший медичний персонал. Він взагалі може бути без освіти, але так чи інакше повинен навчитися робити ту роботу, яку від нього вимагають. Він не працює сам, він робить роботу з лікарем. Простими словами – це помічник лікаря на секції. Я, коли проходила навчання в Черкасах, там санітарками були досить гарного вигляду молоді жінки. У нас все інакше. Але я завжди говорю, що паталогоанатомія – це не тільки прийти і різати «трупи», це ще також дуже велика робота з живими. 

Чи висока смертність дітей у нашій громаді? І загалом, хто проводить розтин дітей?

– Розтин дітей повинен проводити дитячий патологоанатом. У нас на Закарпатті їх є тільки два. Один – в дитячій лікарні в Мукачеві, а інший – судово-медичний дитячий експерт у Хусті. Відповідно за нашим наказом, якщо такого лікаря в лікарні немає, розтин проводить безпосередньо лікар-паталогоанатом, який повинен мати першу або вищу категорію. У Сваляві смертність серед дітей не висока. Тому що є своє педіатричне відділення, надається кваліфікована допомога, є своє пологове відділення,де працюють також фахівці. Єдине чого у нас немає – це дитячої реанімації, себто якщо є важкі діти, вони направляються в Мукачево. 

Чи не було бажання змінити професію за цей час?

– У мене більш спокійна робота, ніж в реанімації, до прикладу. Тому мені шкода моїх колег, адже пацієнти є інколи дуже невдячними. 

Після важкого робочого дня в чому знаходите розвантаження?

-Вдома у мене дитина, собачка, кіт. Я періодично займаюся спортом, люблю ліс, природу, люблю з дитиною ходити в театр на вихідних, подорожувати, відвідувати нові місця, так і відновлююсь…

Що б хотіли побажати початківцям та тим, хто жахається вашої роботи?

– Тим, хто боїться нашої роботи, сюди нічого приходити. А початківцям… вчитися, вчитися і ще раз вчитися. Це основне правило у нашій роботі.

Спілкувався: Анатолій МОЛНАР