Cвалявський далекобійник Євгеній Чорней: «Коли росіяни закордоном бачать українця, відразу спускають голову та відвертають очі»

Євгеній Чорней – не тільки далекобійник зі Сваляви, а ще й активний мешканець міста, волонтер та водій гуманітарної допомоги. Зараз чоловік допомагає перевозити техніку та гуманітарну допомогу військовим, а також іншу допомогу від закордонних партнерів для України. Тож і темою нашої розмови з Євгеном став період від початку війни до моменту майбутньої деокупації Криму.

Євгенію, розкажи нашим читачам як дізнався про те, що в Україні розпочалась війна?

– Про війну дізнався зранку, десь о восьмій годині. Встав о сьомій ранку і збирався виїжджати на загрузку в Івано-Франківськ. Завів машину і вирішив все таки зателефонувати на місце, розпитати, що і як, а у відповідь почув: «Куди ви зібрались їхати? Тут тільки но був приліт ракети, війна почалась!». Емоції зашкалювали! Я був у шоці й думав, що це сон, поки не зайшов у інтернет і почав читати новини. Тільки тоді зрозумів, що це відбувається в реальності.

Про твою участь у доставці гуманітарної допомоги: що мотивувало тебе сісти за кермо автівки у період активної фази бойових дій?

– Робота на каміоні призупинилась, виїхати закордон не можна було в перший період, поки не з’явилась система «Шлях», тож я вирішив хоч якось допомагати, хоч в чомусь бути корисним у період війни. І почав писати у різні групи з пропозицією відвезти десь гуманітарний вантаж, або сісти за кермо евакуаційного автобуса. Тож вже на початку березня з Ужгорода відвіз перший гуманітарний вантаж до Києва, хоч трохи моторошно було їхати, адже біля Києва задекілька кілометрів вже були москалі. Житомирська траса прострілювалась, міст у столиці був підірваний, потрібно було їхати в об’їзд. 

Я зателефонував Гаджегові Василю, на той час він вже на автобусі евакуйовував людей з Бучі та Ірпеня. Саме Василь підказав мені, як їхати на Київ коли Житомирська траса прострілювалась окупантами. Пам’ятаю, як вчора, Київ був порожній, сирени, прильоти, але все пройшло добре, а згодом і страх зник. Їхав і тільки дивився, чи нічого з неба не падає. 

Тобто було страшно на початку? 

– Коли був у Києві в перші тижні війни, бачив як по місту їде військова техніка, то важко було усвідомити, що це відбувається у ХХІ столітті. У Запоріжжі, де я їздив, дуже часто було чути вибухи, чув неодноразово, як летять дрони. Але найнебезпечніше було на завантаженні в Нікополі. Там вже були «прильоти» прямо на територію заводу. 

Небезпечно, ще й тому, що через Каховське водосховище видно окупований Енергодар і «приліт» там міг бути будь-коли. Також відзвозив військовим допомогу в Сумську область біля кордону з москальньою. На Чернігівщині був через тиждень після відходу москалів. Далі потихеньку дозволили виїзд закордон, тож у мене з’явилася робота. Поміж тим возив гуманітарні вантажі в Україну зі Словаччини, Італії, Азербайджану.

Як ставляться до українських перевізників закордоном?

– До українських перевізників закордонном ставляться дуже добре. Завжди вітаються «Слава Україні!». Коли був у Казахстані, то навіть просили сфотографуватися зі мною, як з українцем, настільки відчутна повага до нашої нації. В Азербайджані їжу носили, запрошували на обід, було таке, що у кав’ярні навіть грошей не брали за обід, коли почули, що я – українець.

Чи не було конфліктів закордоном з росіянами?

– Москалів зустрічав у Турції та Азії. Але ніякі діалоги не виникали. Вони, коли бачать українця, відразу спускають голову та відвертають очі. Тому говорити з ними не доводилось й взагалі нам нема про що з ними розмовляти. Один москаль, який живе в Алматі, запитав мене: «Як може ще існувати наша країна, якщо Президент втік у Польщу?». Ну я просто посміявся, знаючи як в них працює ЗМІ і як їх зомбують з телеекрану.

Чим наразі зайнятий та про що мрієш?

– Наразі працюю на своїй роботі, якщо телефонують, що потрібно допомогти щось для країни  чи відвезти гуманітарний вантаж, або щось для військових, не відмовляю ніколи і вирушаю одразу. А так мрію, як і всі, напевно, про закінчення війни та про рейс та відпочинок у Криму. Це – єдине місце в Україні, де я ще не був.

Спілкувався: Анатолій МОЛНАР