Валентина Федореєва з Луганщини, яка знайшла порятунок в Сваляві: «Де ми проїжджали, там вже наступного дня розстрілювали автобуси»

Кожен день готує для нас особливі історії. Деколи вони надходять від людей, які живуть поряд з нами, втім ми не завжди знайомі з ними особисто. Як це часто буває, в допомозі стають сучасні мережі інтернету, які пропонують для підписки різноманітні сторінки. Саме так ми й познайомились з 27-річною Валентиною Федореєвою з Луганщини, яка з початку війни мешкає з сім’єю у Сваляві та просуває продукцію екологічних засобів від українського виробника у власному інтернет-магазині «eco.lavka.valentinа».

Розмовляємо з позитивною молодою матусею про тонкощі сприйняття своїх можливостей, де б ти не був, та різницю між очікуванням й надією для наповненого життя. 

Валентино, розкажіть трошки про себе.

– Раніше з чоловіком ми проживали у затишному містечку на Сході України – Новопскові, а сама я зі Старобільська. За освітою – фінансист, наразі – банківський співробітник з чотирирічним стажем в декретній відпустці та мама майже дворічного сина Мирона. Сама я з дуже багатодітної родини – нас було десятеро дітей. З дитинства ми харчувались якісними домашніми продуктами, але тільки народивши дитину я почала звертати увагу на склад хімії та косметики. Завжди бажаю саморозвитку, мене не влаштовує просто перебувати з дитиною в декреті, тим більше мій дохід складає не 860 грн. державної допомоги, а ця цифра помножена на 7 і більше. 

Дуже приємно чути від Вас такі мотиваційні речі, адже, вимушено залишивши свою домівку, ви не опускаєте рук…

– Зізнаюсь, перші дні я була як в тумані, не розуміла, що ж сталося, відчувала депресію. Постійно читали з чоловіком новини, думали, що скоро будемо повертатися додому. І ця думка довго нас не відпускала. Чоловік взагалі не вірив, що ми надовго виїхали, а ось я розуміла, що не скоро повернемось туди.  

Пригадайте свій виїзд із Новопскова, де ви мешкали.

– Дуже рідко згадую ті дні, бо мурахи по шкірі дотепер. Ще за день до початку війни, 23-го лютого, ми розмовляли, а раптом розпочнуться бої, в нас дитина, треба кудись виїжджати. Тоді ж на всяк випадок склали список необхідних речей і відклали в куток. Хоча особливо нічого такого і не збирали, бо я не вірила, що це станеться. Можливо у мені зіграв материнський інстинкт, певний психологічний бар’єр був до поганих думок.  

Усе ж вранці 24 лютого я годувала дитину о 4-ій годині й, повернувшись до спальні, бачу, що чоловік не спить. Я здивувалася, запитала, що він робить, каже: 

«Читаю новини, треба щось робити, бо почалась війна».

Потім нам зателефонував дядько чоловіка, який працює прикордонником і якраз був на пості. Вони бачили як заходять російській танки, тому дядько повідомив нас, якщо хочемо виїхати, то маємо дві години. Наше місто ж за 30 км від кордону. Ми помолилися, як віруючі люди, аби вирішити їхати, чи ні, й відчули серцем, що треба вирушати, тому що небезпечно. 

Почали збиратись в паніці, я щось взяла з речей, щось ні, чоловік інструменти свої закинув. Ми розуміли, що окупанти все будуть з хати виносити.

Проїхати зі сходу на захід України – це нелегкий маршрут, ви хоч знали куди їдете точно?

– Ми дійсно їхали, не знаючи куди. Нелегко насправді нам це давалося, тим більше у нас машина була без бамперу, але на ходу. Через це нас і зупиняли на кожному посту, але бачили дитину, перевіряли документи, заспокоювались і навіть підказували, якою краще дорогою поїхати. Чоловік був за кермом, я гортала новини у телефоні…

Ми розуміли, що наш маршрут став такою собі дорогою життя. Де ми проїжджали, там вже наступного дня розстрілювали автобуси. Тому ми ще вчасно виїхали. У першу ніч нас прийняли знайомі знайомих, де ми і поїли за увесь день вперше. Загалом три дні їхали. У нас з собою було всього 100 доларів, фінансово ми не були готові до виїзду. Навіть на паливо до кінця дороги нам не вистачило. Слава Богу, незнайомі люди допомогли нам коштами, дотепер вітаю цих людей зі святами. Для нас це була підтримка Божа.

Як обрали Сваляву для зупинки? 

– У Сваляві маємо знайомого пастора, який родом  із Старобільська і у 2015 році виїхав сюди. Він вінчав нас з чоловіком, ще в дорозі почали йому телефонувати, чи є місця для проживання. Відтак пастор прилаштував нас до однієї сім’ї, де ми тимчасово жили. З листопада орендуємо окрему квартиру.

Як виникла ідея зайнятися саме еко-засобами? 

– З українською компанією «Choice» я знайома з 2019 року, просто користувалася її засобами для кухні особисто. А коли народився син, в нього виникла алергія на звичайні доглядові дитячі шампуні й гелі зі звичайних магазинів. Тому я й вирішила брати оптом ще й для сина засоби від компанії. Так до закупівлі приєднувалися знайомі, їм пропонувала продукцію, особливо потужної діяльності не планувала, бо ж дитина замалою була.

Уже в Сваляві знов подумала, чому б і не спробувати тут, а не сидіти, склавши  руки. Тим більше люди виявляють попит. Ось ця думка, що людям потрібне наше українське, допомагає рухатись вперед. Бо ж «Choice» – це український натуральний продукт, виробництво якого знаходиться у Києві. 

У Вас гарна вимова. Ви і раніше говорили українською, чи свідомо перейшли на рідну мову?

– У нас в Старобільську всі з дитинства розмовляли російською, я навчалася в школі в російськомовному класі. Якщо ж говорили українською, то це вважалося, що ви приїхали із села. Коли я вже вступила до коледжу, там у нас лекції читали українською і підручники були україномовні, а потім запитували російською, так само ми між собою розмовляли. Але все одно мені більше подобалося говорити українською, саме із коледжу мій словниковий запас українською мовою поповнився.

Ви, мабуть, відчули війну і у 2014-му?

– Так, війна розпочалася дев’ять років тому. Дуже добре пригадую момент, як ми мали отримати дипломи, а наш ректор закрив їх в сейфі і поїхав до росії. Все ж викладачі з кураторами почали зламувати сейфи і видали нам наші дипломи.

До речі, вже перебуваючи у Сваляві, я вирішила вступити дистанційно на магістратуру до Старобільського університету імені Шевченка по спеціалізації «банківська справа й страхування». Це дотично до справи, яку просуваю й мені це дуже подобається. 

Які маєте враження від Закарпаття? 

– Тільки гарні. У мене тут раніше жили родичі, й ми у 2015 році приїжджали сюди. Син дещо важко проходив акліматизацію минулого року, бо ж приїхали на початок весни, але по своїй красі саме ця пора мене покорила у Закарпатській області. Магнолії – це для мене просто любов, асоціації про   тендітність й ніжність. Стараємося десь поїхати, щось подивитися, в замку в Чинадієві були, їздили в Ужгород, було дуже гарно. Назбирую за можливості чебрець, так як вдома полюбляла. У нас на сході такої природи немає, але теж гарно, бо навколо крейдяні гори.

Яким чином підтримуєте свою віру в Перемогу? 

– Звичайно, що всі ми втомлені від війни, але розумію, що потенціал у нашої країни є достатній, а також підтримка й незламність. Усі ми постраждали в цій війні – хтось втрачає рідну людину, хтось будинок, але це не привід ще між собою сваритися. Тому, в принципі, все залежить від нас самих.

Дуже очікуєте на своє повернення до рідної домівки? 

– Знаєте, як чую від інших вимушено переселених фразу «коли ж ми вже поїдемо?», одразу пригадую себе кілька місяців тому. Я перестала очікувати, перейшла на стадію надії. Мені допомогло усвідомлення, що досить чекати, адже буває, що очікування дуже гальмує життя. Так, мені сниться наш будинок, я дуже хочу повернутися, я мрію про це, прошу маму сфотографувати мені кожну деревинку, яку я саджала в нашому саду. Це все дає мені промінчик надії. Але треба продовжувати жити наповнено тут, інакше будь-який похід в магазин за побутовими речами завершується думкою – для чого мені це купувати, якщо я маю там вдома? 

Тому і на неоднозначне ставлення до переселенців дивлюся зі свого боку. Нам було потрібно все купувати з нуля, починаючи з ложки, виделки, в той час як вдома все є. Так, мені і нам ніхто нічого не винен, я завжди працювала і продовжую, бо бачу перспективу розвитку у своїй теперішній справі. Буду і далі заробляти, вкладати хоч по копійці – це я можу зробити, але не можу телепортувати всі свої зручності, які мала вдома. Тому розумію переселенців, як їм то є. 

Поділіться секретом, що Вас найбільше мотивує для позитивно насиченого життя? 

– Для мене мотивація – це моя дитина. Розумію, що для неї я – всесвіт, ми дорослі люди можемо нести за себе відповідальність, а дитина ні в чому не винна і її умови – це тільки моя відповідальність. Тому й повинна робити так, щоб якість її життя не залежала від війни.

Спілкувалася: Ольга МОЛНАР

Затишна атмосфера від кав`ярні-кондитерської «Mirella»