«Цінуйте кожен день життя, а головне – розмовляйте українською»: кулеметник з Голубиного Максим Кополовець

Герої, які захищають наш спокій – це наші сусіди, знайомі, друзі, однокласники, митці, вчителі, медики… Перелік можна продовжувати вічно, але героїчний вчинок цих людей стати на захист держави не повинен бути чимось щоденним та звичним. Тому наша розмова з 29-ти річним військовим кулеметником 111-ї Луганської бригади Максимом Кополовцем стала не тільки свідченням сміливого рішення вихідця з села Голубине, а й тим, що мистецтво не лишається осторонь такої біди, як війна. 

Максим – у минулому митець, а нині солдат, – малював картини, навчався у Стрийському художньому училищі. Останні десять років після одруження жив у Львові, працював на різних роботах і, як кожен із нас, мріяв про гарне майбутнє. Так тривало до 24 лютого 2022… 

Саме період після цієї дати став темою нашої розмови у свалявській кав’ярні «Mirella».

Максиме, дізнався з Інстаграму, що ти вступив до лав ЗСУ з початку повномасштабного вторгнення російських окупантів в Україну. Розкажи нашим читачам, як дізнався про наступ росіян та що саме змотивувало тебе взяти до рук зброю, адже ти, як знаю, до цього не мав подібного досвіду?

– Дізнався про війну власне з інтернету. Пам’ятаю, як 24 лютого прокинувся зранку і почав гортати стрічку, читаю – війна. Росія напала на Україну. Орки дістались до Києва, паніка була у всіх. Я думав, що робити, відчуття було «що у світі не розумієшся»… Відразу долучився до допомоги в рядах львівських волонтерів, пішов допомагати на варту, а далі, як доброволець, записався у 125-ту Львівську територіальну оборону, пройшов співбесіду. Там було декілька столів, де формували батальйони, відділення, взводи і т. д. Відтак і потрапив до 125-ї, де серед добровольців сформувалось відділення. Я на початку навіть був командиром цього відділення. 15 березня склав присягу. Далі на нас чекало навчання, служба в місцевій частині, де постійно потрапляв у наряди по кухні. 

Згодом зрозумів, що чистити картоплю і мити посуду не моє (сміється – авт.). Я підійшов до командира і сказав, що хочу їхати на фронт, дав свою згоду, і вже після свого дня народження у квітні нам придбали квитки на поїзд, після чого опинився у 111-тій Луганській бригаді, де також проходив необхідне навчання. У Дніпрі навчився стріляти з РПК, ПКМ, ДШК та БМП. Після місяця практики у навчальному центрі поїхали на Донеччину, де мали свій штаб. Далі за наказом потрапили на бойові виїзди, зазвичай просто змінювали одні одних на позиціях. 

Згадай свій перший бойовий вишкіл. Чи було розуміння того, що ти можеш не повернутися?

– Ми сіли у машини: хто у «Ниву», хто у вантажівку, а хто і в пікап… Розумієш, що їдеш на бойові позиції, адреналін у той момент просто зашкалює. Їсти практично не можеш від страху. Ти чуєш «приліт» і наказ не зупинятися в жодному  разі. Знаєш, розвивається відчуття постійного страху і розуміння того, що кінець може настати у будь-який момент. І ти з цим відчуттям перебуваєш 24/7. Далі звикаєш, у тебе загострюються слух та зір, які допомагають виживати у таких умовах. 

Реакції на обстріли та стресові ситуації, напевно, у кожного по різному проявляються…

– Так, згідний. Особливо під час обстрілу, коли ти приймаєш бій. У когось починається паніка, хтось втрачає розуміння, що робити і починає загострювати обстановку, особливо коли когось поранило. Картина, звичайно, не для слабких. Але згодом звикаєш, ба, навіть засинаєш під звуки обстрілів. Але ситуацію рятують випадкові обставини. Наприклад, коли ми були у Лимані, до нас на позиції зайшов сліпий собака, голодний був. Довелося ділитися з найменшим другом попри те, що у самих ситуація з їжею інколи була не краща. Бували у нас такі воїни, що заряджали тебе нереально, вміли розряджати обстановку, дати таку мотивацію. Особливо ті, що воюють з 2014 року. За їх спиною почуваєш себе, як за батьковою.

Скільки часу з твого життя припало бути на фронті?

– На різних позиціях на Донеччині та Луганщині я пробув у сумі 10 місяців, не враховуючи два місяці навчання у Львові та Дніпрі. Це Дробишево, Лиман, Креміне, Золоте, Сєверодонецьк. Були неподалік посту ЛНР та ДНР, це моя остання позиція була. Далі мене повідомили про смерть моєї матері. Але найбільші бої у моєму досвіді були у Креміному, там росіяни стояли від нас за 30-40 метрів. Я чув, як кулі свистіли біля моєї голови. Але що можу сказати – на фронті, я навчився керувати автомобілем краще, ніж вдома (сміється – авт.), адже довелося бути не тільки кулеметником, а й водієм. 

Кажуть, в окопі немає не віруючих людей. Це правда?

– Абсолютно згідний. По-перше, ти завжди молишся, у тебе завжди при собі іконки. Життя рятують різні обставини. Одного разу на наші позиції прилетіла міна, яка повалила на наш окоп велику сосну. Саме ця сосна і врятувала нам життя: коли був наступний обстріл, міна прилетіла саме у те дерево, і якби воно там не лежало, нас би не залишилося у живих. Хіба це випадковість? Бувало таке, що ворожу кулю прийняв телефон у кишені. У мене особисто таких «випадковостей» було три рази. 

Одного разу зі мною на позиції був атеїст, а я йому кажу: «Слава Ісусу Христу!», у відповідь він говорить: «А я не знаю, що відповісти». Перший його виїзд – і чоловік отримав кулю в лоба. Жорстко, але віра у Бога рятує.

Траплялося брати когось у полон?

– Було. Одного разу були на фермі на позиції. Йдемо і дивимось – лежить орк з автоматом під деревом. У ході розмови виявився «вагнерівцем», якому залишалося 10 місяців відсидіти у в’язниці – взамін опинився у нашому полоні. Назад не хотів повертатися, бо свої б його і розстріляли. 

Бували випадки, коли росіяни переодягалися у нашу форму і приходили на наші позиції. Чув таке. Їх питають «сваї»?, у відповідь окупанти говорять: «сваї», так і розстріляли наших. Тому я завжди наголошую, що з початком війни ми повинні розмовляти українською мовою, щоб ідентифікувати свого від чужого. Російська мова – це мова, якою говорить наш ворог! Якщо ви так сильно хочете говорити російською то скоро що? Будете говорити «слава росії»? Давайте начистоту – в кожної держави є своя мова, навіть в росії. Їх мова – російська, нічого не маю проти цього факту, але у мене дуже багато запитань до українців, які говорять російською. Мої побратими в курсі, як я ставлюся до того, коли хтось починає говорити російською. Тому перевчаються, коли знаходяться поруч мене. У мене навіть побратим був татарин, але нічого, навчився говорити українською ще краще ніж ті, хто тут народився. Спочатку говорив: «Мені так зручніше». Я йому відповів: «Зараз прийде поляк в Україну, до прикладу, і скаже: «Я хочу розрахуватися в магазині злотими, бо мені так зручно». Або я піду в Словаччину та скажу: «Хочу гривнями розрахуватися». Хіба це нормально буде? 

Особливо дратує, коли заходиш у магазин з айфонами чи купляєш автівку і запитуєш ціну. А вони відповідають 400. Що 400? – Доларів. Я відповідаю, що ми живемо в Україні, у нас гривні й зарплати у нас у гривнях.  Які долари? Ну це ж теж немало важливо! 

Українська мова і гривня! Це елементарні речі!

Як було звикати до звичайного, відносно мирного життя, порівнюючи з навантаженнями на фронті?

– Я їздив декілька разів у відпустку. На шість днів. Трохи отримав розвантаження, мотивацію, відпочинок. Це дуже важливо для нас. Найбільше, що розчаровувало – деякі особи, які наживалися на військових. Один раз потрапив у таку ситуацію, коли їхав з Донецька у Дніпро. У звичайних людей водії брали по 400 гривень за дорогу, а у військових 600 грн. Та ж ситуація з іншим – одного разу забажав зняти квартиру на добу, щоб помитися, попрасувати форму. Дивлюся, на оголошенні пише 700 гривень, телефоную, розповідаю так і так, я військовий, пояснюю для чого знімаю квартиру. А мені у відповідь: «1000 гривень». Запитую: «А чому, якщо в оголошенні 700?». У відповідь: «Тобі, що, с*ко, 1000 гривень шкода, коли ти заробляєш по 150 тисяч у місяць?»…

Це морально підбиває. Вже потім я знайшов у Смілі квартиру на добу за 700 гривень, а мені господар віддав за 500, ще й сказав записати його номер, бо він буде дуже радий бачити мене знову. Добре, що є така людина. Пам’ятаю, коли в такий момент лежиш на чистому ліжку, дивишся телевізор, то розумієш, що  кращого відпочинку бути не може. У період відпустки починаєш цінувати все, що тебе оточує. 

Розкажи, як потрапив додому? Знаю, що це через смерть матері…

– Так. Саме тоді, коли знаходився на рубежі Донецької та Луганської областей, мені зателефонували, що від раку горла померла моя матір. Я відразу підійшов до командира, пояснив ситуацію. Покійна мама виховувала одна наймолодшу сестру, над якою я зараз оформив опікунство, оскільки доглядати за нею більше не було кому. Це стало підставою для звільнення із ЗСУ. Відтак довелося опанувати нову професію, аби мати змогу прогодувати сестру. Зараз я працюю на Свалявському ринку, де продаю одяг, а також підробляю фарбуванням та шпаклюванням автомобілів у Голубиному. Наразі намагатимуся поновитись в ЗСУ, але службу буду нести вже, напевно, на Закарпатті.

Спілкуєшся з побратимами? 

– Так. Тримаємо зв’язок. Коли їздив у відпустку, то періодично навідувався до них у госпіталь, або просто по телефону зв’язувався.

Ти гарно малюєш, тож розкажи про цей мистецький період у твоєму житті. Чи не було бажання після війни повернутися до пензля?

– Я навчався у Стрийському художньому училищі за спеціальністю «художник по дереву», а перед тим брав участь у шкільних олімпіадах з малювання у Голубинській ЗОШ, де навчався до 9-го класу. На той період мені це дуже подобалося. Але через те, що не було фінансової можливості продовжувати рухатись у цьому напрямку, через те, що фарби навіть на той час були дуже дорогими, і через те, що не було у нас справжніх поціновувачів мистецтва – довелося закинути. Поки у мене немає бажання повернутися до малювання. Можливо, коли мені буде 50, буду пити келих вина, курити люльку, тоді й буду художником. 

Окрім безпосереднього відношення до мистецтва картини ти також маєш стосунок до мистецтва смаку…

– Так. Був період ще до війни і до того моменту, як я працював на заробітках, коли довелося мені бути продавцем-консультантом у винному магазині неподалік площі Театральної у Львові. Там я пропрацював більше чотирьох років. Вивчив усі можливі сорти вина на Україні й зрозумів особливість цього продукту. Найбільше його цінують туристи з-за кордону, адже там культура вина більш розвинена, ніж у нас. Але потроху і тут знаходились любителі червоного. 

Зараз, коли ти тут, що б хотів побажати нашим читачам?

– Цінуйте наших воїнів, адже ця перемога дається нам не просто. Цінуйте кожен день життя, а головне – розмовляйте українською, адже це не просто мова – це код нації!

Спілкувався: Анатолій МОЛНАР