Сестра загиблого свалявського воїна Галина Пітра: «У день смерті брата в його кімнаті світло вмикалося і вимикалося саме по собі»

У лютому Свалявська громада прощалася із 48-річним воїном Олександром Пітрою з села Росош. Герой мав військовий досвід ще з молодості – служив у армії, відтак брав участь в АТО та службі за контрактом в ЗСУ протягом 2016-2020 років. Нагороджений численними грамотами та медалями за військову службу. На жаль, 2 лютого цього року загинув у Іванівському в Бахмутському районі. Однак наблизив довгоочікуваний мир для кожного із нас.

Сьогодні спілкуємося і згадуємо свалявського воїна з його старшою сестрою Галиною: 

Пані Галино, пригадайте, як ви взагалі жили з братом в дитячі та юні роки? 

– Ми жили дуже дружно, нас в сім’ї було четверо дітей. Саша дуже багато читав, а також безмежно полюбляв кросворди. Загалом у нас вдома було дуже багато літератури. Брат знав досконало історію, любив географію. Навіть коли перебував в зоні бойових дій, завжди говорив з нами кросвордами. Я запитувала: «Де ви тепер?», а він відповідав: «Там, де сестра колись вчилась» – ніколи не називав місце, де знаходиться.  І  тепер, коли був його останній дзвінок, брат сказав: «Я там, де служив колись по контракту в ЗСУ» – а це було у Волновасі. Говорив загадками…

Був інтелектуально розвинутою людиною?

– Так, дуже. Я, коли прибирала у нього у кімнаті, а там дуже багато книжок було, то витирала пилюку, а він мені потім казав: «Ти у мене була в кімнаті», бо бачив, що книга якась не там поставлена, де він лишав. Любив практично усі жанри літератури: як романи, так і фантастику. 

Де здобував освіту? 

– Він навчався у Росошанській школі до 9-го класу. Далі навчався у Свалявському будівельному ліцеї на маляра-штукатура. З 1993 по 1995 роки служив в армії у Криму. Після повернення з армії працював на компресорній у газопроводі села Росош до 2016 року, а далі – у Свалявському райавтодорі. Опісля пішов служити по контракту в ЗСУ. Відтак два роки перебував вдома, а з початком війни йому прийшла повістка за місцем проживання. Він сам пішов, не ховався, був патріотом, щодо того він був справедливий. У мене ж був страх, ми боялися трагічного результату, але він би нас навіть не послухав. 

Скільки часу Олександр провів на війні?

– З травня місяця. В Ужгороді був два місяці, далі його відправили на Київщину, згодом був у Куп’янську на Харківщині, а відтак поблизу Бахмута. Я йому казала, «Ти повинен кожен день мені телефонувати». Він дзвонив зранку або увечері, такого дня не було, щоб мені не зателефонував. І, дивно, але тільки в останні два дні перед смертю я відчувала спокій, хоч до того моменту, дуже переживала за нього. Напевно передчувала щось…

Ми жили у будинку з мамою окремо, а Саша у дворі, в іншому помешканні. І в день його смерті, поки нас ще не повідомили, у його кімнаті світло вмикалося і вимикалося саме по собі. Ми не розуміли у чому справа, подумали, що замикання, і викрутили лампочки. У нас є песик пекінес, він живе в хаті. І він в ту ніч дуже гавкав і дивився в одному напрямку. Це трапилось 2 лютого. 

Саша ще встиг привітати маму з днем народження за три дні до своєї смерті. У мами 30-го січня день народження, а вже наступного дня ми востаннє  поговорили з ним о 9-тій ранку. 1 лютого ще виставляв свої фотографії у фейсбуці. Попередив, що не буде зв’язку тиждень, а може і два, тому просив не переживати. А 4-го лютого молодшому брату зателефонував командир і сказав гірку звістку про загибель Саші. Їхня машина потрапила під артобстріл, в результаті чого він загинув. Якби брат був поранений, ми б його виходили, а так… До сих пір дивимось у двір, в надії, що він прийде, і чекаємо на дзвінок. Мама на телефоні всі повідомлення від нього перечитує. 

Як Ви повідомили мамі про смерть Саші? 

– Ми зателефонували старшій сестрі, яка мешкає на Франківщині, вона психолог за освітою. Сестра порекомендувала краще одразу сказати матері, відтак маму ми повідомили увечері того ж дня. Вона відразу запитала, чи він поранений, ми промовчали, тоді вона все зрозуміла. Краще дізнатися так, ніж з інтернету. І уявіть собі, минуло два тижні, а нам говорять, що то неправда, він живий, бо там хтось з Дусина був з ним на фронті, то по чутках «все з ним гаразд». І коли вже тіло приїхало до нас – упевнились, що це правда. На розпізнання тіла ми пішли всі троє, окрім 73-річної матері Анни.  

Похорони військкомат організував повністю?

– Так, усі організаційні питання взяв на себе. 

Знаю, що Олександр не мав своєї сім’ї…

– Ні, хоча прагнув мати, але, певно, не знайшов свою людину. Брат же був дуже добрий та компанійський. Хотілося б, щоб і він мав свою сім’ю.

У його помешканні все так, як і раніше?

– Так, нічого там не чіпаємо. Ось він за тиждень до своєї смерті відправив посилку з новою формою, яку йому видали напередодні. Він її з собою не носив, то додому відправив. Пропонувала мамі віддати комусь, але їй поки нелегко прощатися з його речами, тому мама категорично проти. 

Також брат дуже любив футбол, і в колекції книг у його бібліотеці можна знайти випуски газети «Український футбол» аж з 1990 року. У футбол теж любив грати і був дуже великим вболівальником. Відвідував усі матчі цієї гри в Сваляві. 

Олександр ніколи не бажав виїхати закордон?

– Ні, Саша був великим патріотом. Любив дуже Закарпаття, природу. Був дуже працьовитим. Перед тим, як поїхати на війну, ще заготовив нам додому машину дров. Він був дуже добрим. Зараз коли наступила весна, все мусимо самі робити вдома, а до того моменту він завжди все робив сам. Тепер все впало на жіночі плечі. 

Він завжди за маму заступався, якщо я щось мамі знала сказати. Казав, що маму не можна ображати і завжди допомагав їй фінансово. Мені здається, з усіх дітей мама його найбільше любила. Він, коли приходив з роботи, мама завжди йому все найсвіжіше давала їсти. 

Щодо нашого батька, то він загинув у аварії від травми черевної порожнини ще у 1994 році. Він тоді служив, з армії його відпустили у відпустку, а він загинув так. 

Брат мав багато друзів?

– Дуже багато. На жаль, на похороні й половини з них не було через те, що більшість повиїжджали закордон. А родичі наші були всі. 

Підтримуєте зв’язок з побратимами Олександра?

– Є один поранений, з яким підтримуємо зв’язок. Але ми до сих пір не можемо сприйняти, що Саші немає, що це правда. 

Як переживаєте війну в Україні?

– Мені її дуже важко сприйняли. Я працюю в Обласному дитячому будинку вихователем і постійно бачу та відчуваю стан дітей, які приїжджають до нас із територій, де тривають бойові дії. Особливо, коли лунає повітряна тривога,  і ти дивишся на дітей, що стільки пережили… Надіємося на мир. 

Олександр похований у селі Росош чи на Алеї слави на цвинтарі в Сваляві?

– Нас запитували, де ми хочемо його поховати, ми ж відповіли, що у рідному селі, де виріс. Це перший загиблий воїн із Росоша, тож тепер над його могилою майорить прапор. Поховали його поруч з татом, а мама часто, чи не щодня, ходить на їхні могили. 

Що б хотіли побажати нашим військовим зі Сваляви?

– Перемоги! А рідним – терпіння та здоров’я. 

Спілкувалася: Ольга МОЛНАР

Локація для інтерв'ю: кав'ярня-кондитерська «Mirella»