«Кличте ня – тьотя Соня. Такім привикла. Так мене у цілів Сваляві знають»: свалявська довгожителька Гафія Ковбінь

Героїня нашого сьогоднішнього допису – Гафія Василівна Ковбінь, вже більше 45 років мешкає в одному із будинків по вулиці Духновича. Нещодавно закарпатка, що була свідком чехословацького, угорського та радянського правлінь й сучасницею становлення української незалежності, відзначила 97-ий день народження. 

Отож з цієї нагоди журналісти «Вістей з Свалявщини» навідалися до довгожительки, аби розповісти читачам про її життя, секрети довголіття та ставлення до російсько-української війни.

– Добридень! Як поживайте, Гафіє Василівно? – вітаюся, увійшовши до просторої кімнати.

– День і правда – добрий, кой ісь те до мене прийшли, – каже жінка, вказуючи на стільця і примощуючись поруч. Кличте ня – тьотя Соня. Такім привикла. Так мене у цілів Сваляві знають. А може помнять ня й поза Свалявов. Жию так, ги баба, котрів 98-ий рік пушов. Колись боло ліпше туй малинько: двір бов кошений, виноград, грядки-м мала, ушитко родило. Діти малі по хижі бігали, сміючися. А типирь зовсім сама жию. Хіба што син дров занесе, друзі фурт провідують та монашка до ня ходить. Добра така, молода жінка. Причастя ми носить. Тяжко типирь самів жити.

– Замолоду, напевно, добре жилося?

– Замолоду жилося шіковно. Вшитко встигала-м робити. Вишивала-м, їсти-м варила, торти смачні-м пекла. Діти були коло мене. І чоловік у ня був дуже чесний, справедливий, робітний. Із ним ся познакомила, коли-м на штації у Мукачеві грузщицьов робила. То він ня дуже шкодував. Николи не зобідив ня. Шкода, що скоро, дуже скоро умер, – каже бабця тремтячим від туги голосом.

– Ким, кажете, працювали, коли познайомилися? – навмисне перепитую, аби відволікти стареньку від сумних думок.

– Грузщицьов. Тігалам на штації дерево. То великі такі брьовна.

– А хіба то жіноча робота дерево на плечах тягати?

– Айде, жінська! От і начальник штації так казав, ош не жінська. Айбо товгди, коли злізла-м із електрички Мукачівської, готова-м бола йти на любу роботу, бо треба було сестрам і брату помагати. Ними я з одинадцяти років опікувалася. Так-ім му і вповіла: 

«Не думаву, ош робота на вашів штації тяжа, як у тих, шо сиділи у німицькому концтаборі». 

Шкода ня стало начальникові після сих слів. Уйшов з кабінета, через годину вернувся, побзерав, ош я щи все горі дверима його стою, тай уписав документ. Правда, робила я там не довго. Скоро перевели ня у кабінет об’являти поїзда. Отправленіє, прибитіє… 

Уже там познакомилам-ся із єднов євреєчков, шо не далеко од вокзала жила. Я тогди не знала, ош нова моя знакома – велика начальничка у опщипіті. Она ня з штації забрала, та й на учобу в Ужгород отправила. Рік ім ся на поварку там учила, а дале робила-м у столові. Боло так, што і воєнних ім годовала. По 150 чоловік. І од них ім мала у книжку по 50-70 благодарностей. Та й не лиш солдатських, а й полковницьких. Так-то боло колись.

– Пам’ятаєте період, коли були у німецькому концтаборі?

– Шістнадцяти мені тоди щи не боло. Мамка моя от гиртики (туберкульоз, – авт.) умерла, коли боло мені одинадцять літ. До того я довго хворіла, а як мами не стало мусіла-м батькови помагати по господарству. Но та й на заробітки-м ходила. На мадярах. Много ко йшов, та й я пішла. На полях ісь-ме мак з дівчатами копали, а за тоту роботу мались-ме раз на два дні – чвертку хліба, а у кінці місяця – зарплату. Через якийсь час прийшли туда наші люди, з Верховини, тай повіли, ош і уйка мого, і стрийка у німецькому таборі Татабаньї, шо з другого боку Дунаю, у плєну держать. З того боку мадяр тогди німці боли.

– І Ви пішли їх шукати? 

– Ага. Узяла-м свої дві чвертки хліба, шо-м їх не з’їла за 4 дни, замотала у ташку та й пішла-м через воєнний міст до німців. 

– Військовий міст? А звичайного хіба не було?

– Був. Та хіба я про то знала? Бачу: танки з боку Татабаньї то у єден бік, то у другий шурувуть, то і я пошпацірувала за нима. А як уже ближе од німцям, то чула-м ош гойкавуть:«Хенде хох!», айбо шо то за хох, я знати не могла. Іду собі мостом, та уже і не чуву, оби гойкали. Майже-к у кукер увиділи, ош дрібнятко, та й поняли, шо заблудилася.

Йду до німця, плачучи, за руки м го схопила, таги би він бов мі брат, хліб указуву та звідаву го: 

«Руські ґде?»

От він на пальцях і указав, куда іти, і де завертати. У бараки дуркаву. Хліб указуву, а нич лим ймн’я тай фамілію то стрийка, то уйка говорю.

– Вдалося Вам знайти рідних? 

– Удалося. Найшла-м єдного та й другого, і обом по чвертці хліба дала. Послідьній раз їх товгди і віділа. Стрий хліб цілював та й плакав, а уйко раз п’ять ми казав: 

«Чи розумієш, Гафіє, што за се тя можуть убити, та й не вернешся домів?!».

Знайте, домів як ім прийшла, то старші казали, ош руські би точно у ня стріляли. І чудовалися, ош німці щи і показали, де мої родичі сидять. А я кажу, ош і при тів войні межи німцьох люди попадалися. Бог ня тогди сокотив, та й типирь ня сокотить. Лем здоровля вже ниє.

– То, як додому вернулися?

– Та як панія. Ішла сільськов Гафічков, а верталася «тітков» консула у Германії. Як вертала-м ся домів, то на вокзалі цигани украли д’ мене сумку. Гроши там не боло, айбо лишила-м ся без білета й без документів. Пішла-м у суботу у консульство. Позираву, а людей там тілько, шо аш на улици стоять. То я туда і не попала. Прийшла-м у виходний. Дежурному повіла-м, ош я консулови їхньому – родичка. 

Треба уповісти, ош усю одєжду я собі шила сама, упозіровала-м файно, усе-м ходила, таги кажуть, уґланцована. Дежурний подзвонив, розказав консулови, як упозірову, і трубку положив. 

– То фіґля вдалася?

– Приїжджає консул мінут через сорок, та й гойкать «Здрастуй, тєтушка!». Побзерав на ня, та й каже: 

«Ідьомтє, душка, в кабінет, раз я уже приєхал»

– То, він вас родичкою признав?

-Ага (сміється, – авт.). Поняв він, ош то – ошибка, айбо дежурному мене не удав. Іщи і чайом з конфетами погостив. І номер свій записав, ош кіть буду щи на німцях, оби му дзвонила! (сміється, – авт.). Уписав документ та пропуск на поїзд, айбо більше м у німцях так і не була.

– А до Сваляви як потрапили?

– То вже боло тогди, як чоловік у ня бов, та й діти двоє. Начальник штації у Мукачеві, де колись ім грущицьов робила, то був його родич. Дуже ня хвалив йому мій начальник, то там і познакомилися. А вже як робила-м у столові, то він до ня прийшов, і попросив з’їздити до його батьків додому. Просив мене тиждень, а то і два, бо уйко його так ня дома нахвалив, шо так му і повіли: оби ся домів не вертав, закіть не приведе домів ту «шіковну Гафію».

– Як пройшло знайомство із майбутніми свекрами? 

– Посадили нас за стіл, а я коби хоть булку хліба взяла з дому! Прийшла-м з порожніми руками. Старі люди казали, що не мош дівці на сватання без хліба до хиж заходити. Айбо я і не думала, ош сватати ня будуть. А няньо й мати такой за столом: «Любиш ї? Товгди женися!», а мені – «Підеш за нього?»

– Оце так-так! І що Ви відповіли?

– Нич. Лиш головов махнула. Коли-м на штації робила, то нич лим шкодувала цімборку єврейку…. Такий у ниї чоловік бов – і страшний, і лінивий, а нич лим фурт на ниї гойкав. То я собі подумала: 

«Як за такого йти, як Лейбо мої Цивії, то вже ліпше за сього піду»

Дмитро бов спокійний, роботящий, слова кривого ми нигде ни уповів. І батьки його мене любили. Дуже ми з ними файно боло. А пак як уже пішов Діма робити у міліцію, то ми у Сваляву переїхали. Туй родилася наша третя дітина. Жили ми тоді на квартирі біля вокзалу,  вже як Людка виросла і мала йти замуж – перейшлись-ме до сьої хижі. Файно сь ме туй колись жили: я торти такі пекла, шо почти вшитко свалявськоє панство у ня закази робило, одєжду м сама шила, картини хрестиком ушивала. 

Діма у міліції робив, а Людка у Стройні пустила корінь, айбо завто, што робила у больници – вшиткі дохтори ня знали й уважали. Любили мою дітину. А якось Діма захворів. Він усе робив. Нигде роботу не пропустив. Єден динь на роботу не пішов, бо знедобриломуся. Звечора ліг спати, а на рано вже… І Людка моя на небесах з ангеликами типирь говорить. Лишила м ся у хижі сама. Толік (син, – авт.) жиє окреме. Прийде, дров принесе, зазвідать, ци шось ми треба, тай піде собі по роботі. І він тоже, неборак, хворий. Єдна нога оперована, а на другу – храмле. То я го дуже шкодую. Дуже му тяжко уже дрова мені носити. 

– Казали, що народили трійко дітей, то чому ж говорите тільки про двох?

– Тані матери не треба. Як забралася у Росію, то за мене і не вспоминать. Нашо Тані мама? Добре шо родила-м ї, а як ся оддала за воєнного з яким ся у Ужгороді познакомила, коли ся там учила, то мама їв уже не нужна. І не звідать, і не говорить. Останній раз дзвонила-м їв років десять назад. Я звонила, а не она мені. Як учула, ош то мама, то і не говорила. І я не дзвоню.

– Хто сьогодні Вам допомагає?

– Приходить до ня син, а іщи – цімборки. Аня Теслевич, што з мого села родом, із Сваляви – Магдаліна Дребітко, Ірма та й Стефа – то дві такі доторки, што ходять до ня аж із Поляни, священники із греко-католицької церкви, та щи монашка Устина, із церкви римсько-католицької каждий тиждінь ми причастя носить. Правда, сись тиждень, монашка у ня не бола, бо мала наказ йти у Словакію, і другий тиждень ї не буде. Айбо зато ви ниська прийшли. То вам мої дівчатка повіли майже? Аня з Магдалінов усе ми на помочи: єдна – у аптеку замість мене ходить, друга у міськраду заяви на соціалку та дрова пише… 

Їсти даколи собі сама зроблю, айбо май часто приносять ми мої помічниці. Без них ми днювати тяжко самів у хижи. Оби їм Бог здоровля дав! Та й усім, ко помагать. Хоть типирь усім тяжко. А щи й ся война… Скисла би, ота паскудь! Кіть дасть Бог дожити, то я ся і того дочекаву. Каждий динь ся за то Богови молю. Жити тогди ліпше буде.

– Поділіться з читачами секретом Вашого довголіття?

– Жити по чести, а робити так, оби на совість. Кіть робите щось людям, то робіть так, як обись-те хотіли для себе зробити. Не бажати никому зла. Нигде і ни про шо. Даже кіть вас дуже зобідили – не лаяйте у Бога, а ліпше попросіть у Нього прощення за тих людей. І усе – моліться. Я ся молю вдинь і вночи, у обід і наполудне. Усе, коли тяжко ми, або спати м не годна. До Всевишнього, і до Ісуса, до Діви Марії і Йосифа, до всіх, Ангелів і Архангелів та й до Херувимів ся молю.

«Може тому і тримле-ня Бог на сьому світі уже 98-ий рік. От, ви домів підете, а я і за вас, і за вашу родину молитися буду. А кіть дасть Бог, то 26 лютого у 2024-му прийдете до ня й на 100-літній ювілей» – мовила Гафія Ковбінь пригортаючи на прощання старечою рукою.

Сподіваємося, що так воно і буде!

З роси і води!              

Спілкувалася: Наталка МАЛЕТИЧ