Керівниця народного аматорського вокального ансамблю «Чарівниця» Сніжана ГАНІНЕЦЬ: «Раніше сліз від пісень було набагато менше, та з початком повномасштабної війни все змінилося»

Одним із колективів, що від часів української Незалежності популяризує пісенну культуру на теренах нашого краю є народний аматорський вокальний ансамбль «Чарівниця» Будинку культури Свалявської міської ради. Вже понад три десятки років талановиті його учасниці закохують цінителів високого мистецтва у красу та милозвучність народної співанки.

Про те, хто стояв у витоків популярного співочого колективу, які емоції переживають виконавці у момент коли музика торкається людських сердець та як завдяки творчості мистецькі діячки допомагають ЗСУ «Вістям з Свалявщини» розповіла керівниця народного аматорського вокального ансамблю «Чарівниця» Сніжана ГАНІНЕЦЬ.

 – Моє знайомство з «Чарівницею» відбулося у березні 2014 року. У той період колектив на деякий час опинився без керівника, тож коли керуючий відділом культури Свалявської РДА Микола Ляхович та директор Свалявської ДШМ Юрій Грабар запропонували мені та концентрмейстерці Юлії Мартін спробувати себе у новій роботі – неймовірно зраділа і злякалася водночас. Реакція моя була цілком зрозумілою, адже на той момент за моїми плечима було лише навчання  в Ужгородському  державному музичному училищі імені Д. Є. Задора, що, на мою втіху, трансформувалося у фаховий коледж і невеликий педагогічний стаж у Свалявській ДШМ. Та й на момент приходу до «Чарівниці» мені було всього 19!

–Гадаю, бути керівником колективу – це мрія чи не для будь-якого здобувача професійної музичної освіти, особливо, якщо у своєму арсеналі маєш кілька дипломів, а серед спеціальностей – «хорове диригування» та ступінь магістра музичного мистецтва. Чому ж давали волю сумнівам?

–Так, але професійного розвитку досягла, вже керуючи ансамблістами. Після випуску з культосвітнього училища  опановувала науку в Київському національному університеті культури і мистецтв, а ступінь магістра здобула на базі Дрогобицького педагогічного університету. Та одна справа, коли ти «доробляєшся» до колективу, і зовсім інша – коли вливаєшся до вже сформованого. Варто зазначити, що в той момент «Чарівниця» вже була ансамблем, вокальна майстерність якого давно вийшла за рамки аматорського. Колектив був постійним учасником районних конкурсів-оглядів, обласних фестивалів таких як «Народні джерела», «На Синевир трембіти кличуть!», тематичних концертів приурочених до Дня матері, Дня молоді, Дня Незалежності (м. Ужгород), «Вертеп-2007» (м. Ужгород), Дня міста Свалява та багатьох інших. Відтак ще у 2003 році самодіяльному аматорському  вокальному ансамблю «Чарівниця» було присвоєно звання «народний». 

До того ж, на відміну від Тетяни та Юлії Мартін, чиї батько та дідусь, світлої пам’яті Олександр Колесніков, свого часу був керівником «Чарівниці», людей, які у найтяжчі для ансамблю часи доклали максимум зусиль аби колектив не припинив свого існування, для мене їхня діяльність була незвіданою.

Тому часто подумки запитувала себе: «А чи зможу впоратися з відповідальністю «тримати планку», яку до мене поставили основоположник «Чарівниці» поет-пісняр Василь Циганин, майстри-ентузіасти народної пісні, які з ансамблістами та глядачами ділилася не тільки мелодією інструменту, а й щирістю серця та теплотою душі, нині вже покійні Олександр Колесніков та Ігор Ропонич, соліст  «Угорських мелодій», чиєму таланту не раз стоячи аплодувала Закарпатська філармонія Євген Цанько?». Та, на моє щастя, дівчата мене прийняли: всякчас демонстрували, що моїх настанов –дотримуються, а думку – поважають.

–А якби була можливість повернутися назад у часі, чи наважилися б на створення власного колективу? Можливо, змінили б назву, репертуар або навіть учасників?

–Однозначно, не стала б нічого змінювати! Та й навіщо? Мені, насправді, дуже пощастило, адже нагода стояти на чолі колективу, який у буквальному сенсі слова «дихає історією», погодьтеся, випадає далеко не кожному. Спочатку учасницями «Чарівниці» були завідувачки клубних установ району, згодом до когорти її учасниць доєдналися й методистки Свалявського БК. А яким багатогранним многоголоссям повнився колектив! Імен колишніх його учасників я зараз навмисне не називатиму не тому, що вони вже не є нашим творчим активом, а тому, що, співаючи разом, ансаблістки створювали навколо якусь особливу пісенну атмосферу, ауру, ореол…

–Російсько-українська війна на діяльність «Чарівниці» вплинула?

–Здається, не існує нині такої сфери діяльності, на яку б не вплинуло це спровоковане рашистами пекло. Чорною пусткою, болем, розпачем, торкнулася війна кожного регіону, кожної оселі, кожного серця. Спокою додає хіба що незламність наших військовослужбовців, котрі всякчас запевняють: «Все буде Україна, адже вона – понад усе!». Пригадую, якось так і називалася перша концертна програма за участі ансамблю «Чарівниця», яку ще 2014-го влаштували у Сваляві на підтримку ЗСУ.   

Щодо репертуару, то він теж змінився, бо якщо раніше заводили жартівливих «Та ти, гадаш, мій Андрійку», «Порізала м пальчик» чи «Наша Анничка», то у період воєнного стану запальних пісень не поспіваєш. Затребуваними ж сьогодні є народні пісні, переспіви на слова українських поетів-класиків або ж композиції відомих сучасників, таких, як Ігор Білик, Михайло Керецман, Микола Попенко, Віталій Гадзінський, Михайло Каменюк та інші.  

–Пригадуєте, коли вперше вийшли на сцену разом зі своїми ансамблістами ?

–Хіба таке забудеш?! Руки трясуться, ноги трясуться, вже достеменно не пам’ятаєш, яку партію голосу маєш співати, аж тут звучить музика і… Співаєш, а потім щиро сама собі дивуєшся: «Ніби перший раз із ними співаю, а наче й непогано вийшло». Так-так. Нотка здорової самокритики в мені таки присутня  (сміється, – авт.). Благо, дівчата підтримали, запевнили, що все чудово, та й публіка наш виступ теж дуже добре прийняла.

–Як долаєте сценічний мандраж? Чи з Вами таке не трапляється?   

–Зізнаюся, кожного разу коли виходимо на сцену – хвилюємося. І річ не у тому, що бракує сміливості, досвіду чи виконавчої майстерності. Насправді, не важливо, виступаємо ми на великій сцені, у маленькому актовому залі чи простонеба, перед тисячним натовпом, а чи перед десятком людей. Навіть якщо за виступом спостерігають двоє, а то й один глядач – усе одно маємо викладатися на максимум. І хвилювання завжди, як уперше, бо, як кажуть, якщо ти не хвилюєшся, значить ти – не артист. Дівчата ж, хтось і за фахом, хтось – за покликом серця та душі, але всі як одна – артистки на 1000%. 

–Траплялося, коли у виступах щось йшло не за планом? 

 –Кожен виступ – то маленька імпровізація. Маю на увазі, коли змінюємо чергування пісень, або, зважаючи на обставини, узагалі міняємо композицію за кілька хвилин перед виступом. Всяке буває. А щодо того, аби хтось якусь ноту не «взяв», то це трапляється вкрай рідко. Зрештою, всі ми – живі люди, і співаємо не під фонограму. А взагалі хочеться похвалити своїх дівчат, бо навіть у цей непростий для всіх нас час, все ж викроюють годину-півтори зі свого графіку, приходять на репетиції і справді стараються краще співати, краще виглядати, навіть посміхатися частіше. Спитаєте, як так? От коли вдягають вони костюми, наводять макіяж, поправляють зачіски, а потім шикуються в один ряд і починають співати – це ж так гарно! Може це прозвучить смішно, та, здається, що вони навіть дихають по іншому. Але я знаю, в чому криється цей феномен. Своє співоче хобі дівчата просто обожнюють.

– Який із виступів Вам найбільше запам’ятався?

 –Хороших виступів багато, але у пам’яті найчіткіше виділяються три. Найперший – у жовтні 2014-го, коли давали концерт на підтримку Захисників України. Хвилювалася тоді просто неймовірно, адже після першого спільного виступу, що відбувся наприкінці червня, ансамблісти пішли у відпустку, тож часу на підготовку лишалося не так вже й багато. Після того патріотичного концерту, військовий підійшов, і спитав: «Можна з вами сфотографуватися? Я мало не плакав, так ви гарно співали». Герой, який захищав територіальну цілісність країни у ході тоді ще антитерористичної операції, питав у нас, чи може з нами сфотографуватися! Уявляйте? Це було так проникливо.  

Іншою доброю згадкою була програма, яку презентували глядачам з нагоди ювілею «Чарівниці». Ми тоді якраз підтверджували звання «народний». Атестація – це завжди хвилювання, адже виступати доводиться не тільки перед любителями, а й перед професіоналами. І якщо звичайна публіка перебуваючи, так би мовити, в ейфорії від загальної картинки деякі огріхи може пропустити, то людина, чия робота якраз і полягає у фаховій оцінці старань, помилку, якщо така буде, однозначно помітить. Оцінювали тоді не лише те, як ми співаємо, але й репертуар, чергування пісень у програмі, те, як виходимо на сцену, як кланяємося та рухаємося. Зазвичай такі «іспити» відбуваються з-посеред двох, трьох, а то й більше колективів, тож маючи «сольник» дівчатам було важче. Уся увага була прикута виключно до «Чарівниці». Серед журі у нас свого часу були керівниця Обласного організаційно-методичного центру культури Закарпатської обласної ради Ганна Дрогальчук, викладач Київського національного університету культури і мистецтв Олександр Карбованець, директорка, художня керівниця та головна диригентка заслуженого академічного Закарпатського народного хору Наталія Петій-Потапчук, викладачка вищої категорії, викладачка-методистка Ужгородського музичного коледжу ім.. Д. Є. Задора, заслужена працівниця культури України Валентина Зелінка. Мені ж тоді здавалося, було важче над усіх, бо двоє із членів журі були моїми викладачами, тож разом із учасницями ансамблю складала, так би мовити, «особистісний» іспит. Високе звання «народний колектив» наші ансамблісти підтвердили. Та й загалом почули від почесних гостей чимало компліментів, тож, думаю, усі лишилися задоволені .

Іще запам’яталася пісенно-танцювальна композиція «Ой, на Івана, та й на Купала», яку ставили на сцені Свалявського Будинку культури кілька років тому. До речі, також під час атестації. Ідея її виникла спонтанно: одна з тодішніх наших учасниць ще боялася виходити з нами на сцену для співів, а ось танцювала вона добре, адже працювала хореографом, і навіть займалася з дітьми. Я тоді пожартувала: «Не хочеш співати, тоді танцюй!» а вона зібрала дітей і разом ми підготували чудовий номер: дівчатка виходили у костюмах, з віночками… Вони танцюють, ми – співаємо. Бачили б ви тоді захват публіки! Овації були просто шалені, адже такого до нашого виступу не робив ніхто (сміється – авт.). Аж не віриться, що все це ми з дівчатами пережили всього лише за вісім років. Здається, ніби це ціле життя. Є що згадати.

– Викликаючи радість й піднесення, пісня й справді торкає за душу. А люди на ваших концертах часто плачуть? 

– Раніше сліз від пісень було набагато менше, та з початком повномасштабної війни все змінилося. Особливо це стало помітно під час різдвяних свят. Споконвіку Різдво асоціюється із веселощами, затишком та теплом рідної домівки, але цього року традиційні санаторно-курортні колядницькі віншування всюди відзначилися сльозами. Уявіть: приходимо до святково вбраної зали, де красива ялинка, 12 страв, свічечки, як і годиться на Різдво – починаємо колядувати, мовимо щедрування… Всі з цікавістю слухають і спокійно спостерігають за нами аж до моменту, коли справа доходить до виконання патріотичних пісень. Один із творів починається словами:

«Моя Україно, багатство моє,

У світі єдина лиш ти в мене є!

А батьківська хата, із перших же днів,

У будні і в свята – найближча мені.

Молюсь за тебе я щодня,

Хай вічно зіронька сіяє!

І прошу миру, і тепла, –

Хай захистить тебе від зла»... 

То, щоб ви розуміли: цю, та й решту інших патріотичних співанок люди слухали, ридаючи. Завершальною ноткою нашої різдвяної програми, здебільшого, був всесвітньовідомий «Щедрик» Миколи Леонтовича. Тут теж не обходилося без емоцій. Вже понад три десятки років цей неймовірний твір асоціюється у більшості людей із переглядом доброго сімейного фільму про малого вдома, про невимушену атмосферу, перемогу добра над злом, якщо хочете, і звичайно ж, – із поверненням додому. Але у більшості тих, хто приїхав на Свалявщину, рятуючись від війни, вже немає ані рідного міста, ані будинку, ані звичного життя. У людей не лишилося нічого, окрім колись близьких географічних назв, випаленої землі та нестримної люті до ворога. А тут ми, зі колядками, щедрівками та віншуваннями про добро, сповіщаємо, що «хоч не гроші – то полова, в тебе жінка – чорноброва …». Люди усміхаються навіть крізь сльози. Тішимося, що, не зважаючи на випробування війною, наш спів викликає не тільки сумні, а й позитивні емоції 

–Чи часто відгукуєтеся на пропозиції приватних виступів?

- З огляду на те, що зараз відбувається у нашій країні, така нагода випадає не часто. Раніше було трохи легше: війна не була повномасштабною, тож  жорстких обмежень на проведення концертної діяльності не було. До того ж, усі ми були, так би мовити,«загартовані» ковідом і навіть кілька разів брали участь у дистанційних конкурсах, записували вітання до Дня Незалежності нашої держави. А от щодо виступів на публіку, то таку практику відновили після послаблення пандемійних обмежень. Та й то останні три роки не виїздили за межі Свалявщини. Брали участь у заходах, організованих на місцевому рівні, та у оздоровницях нашого краю.

–Куди діваєте зароблені кошти?

–На жаль, нині за мистецтво не дуже багато платять. Об’єктивно: у людей є нагальніші проблеми. Раніше те, що заробляли, вкладали у розвиток колективу. Нині ж, за можливості, кошти скеровуємо на потреби ЗСУ. Так, два роки тому нам нарешті вдалося повністю оновити сценічні костюми, дизайн яких формувався близько чотирьох років. Спочатку всім пошили однакові спідниці, потім для кожної учасниці викроїли та зшили сорочки, а згодом одяг доповнили кептарики та коронки. Зауважу, що творення костюму – дуже копіткий процес, особливо, якщо враховувати, що кожна вишиванка з різними узорами нашого регіону була вишита вручну з урахуванням рис характеру кожної учасниці. Тобто іншої такої ви не знайдете. А цього року колядницькі заробітки – 8 874 гривні – передали до Свалявського руху опору на придбання тепловізора для військових.

–Судячи із фото, й ансамблісти, й костюми у вас – справді унікальні. Хто є автором цієї рукотворної краси?

–Наша ансамблістка, талановита майстриня-рукодільниця Ганна Василівна Маринець. Це її воістину «золотими» руками створювався кожен сантиметр наших вишиванок. Говорячи про Ганну Василівну, варто сказати, що це не просто співачка, яка відвідує «Чарівницю» найдовше, а справжня Берегиня колективу: ставиться до нас, як до своїх дітей, переживає за кожну, про усіх турбується, підтримує, у важку хвилину – розрадить. А які гарні презенти виготовлені власноруч дарує нам на день народження! Але любимо і поважаємо її не тільки через унікальний талант до творення краси, а й за любов до пісні та тепло душі. 

А втім, скажу відверто, що свою унікальну «родзинку» має кожна учасниця «Чарівниці»: Євгенія –  «людина-підтримка», яка не співає, але грою на інструменті додає ансамблісткам упевненості, Вікторія –  «людина-позитив», завжди весела, усміхнена, та легка на підйом, Марія – «людина-наполегливість», яка приєдналася до нас кілька місяців тому, а нині своїм завзяттям до співу буквально заряджає оточення, Неля – «людина з особливою поетичною музою», чиї авторські доробки не раз ставали окрасою наших концертних виступів, Світлана – «людина-виваженість», яка мудрістю своїх думок здатна заспокоїти найбурхливішу бурю, якщо така, звичайно, буде, Маріанна –  «людина-свято», що завдяки творчій іскринці та креативу здатна зрежисерувати будь-яку подію так, що однозначно вважатимете її номером 1 у списку «Топ-10 найкращих життєвих моментів», Тетяна –«людина-наставник», завжди готова підставити і голос, і плече, і руку підтримки й пораду фахову дати, ну і «людина-турбота», про яку вже сказала вище – Ганна Василівна Маринець.  

–Про що мрієте? 

–Колись мріяла бути учасницею академічного хору, а нині життя не уявляю без «Чарівниці», настільки вона стала мені рідною. Хоча ні! Мрію, що після перемоги будемо розучувати пісню про Чорнобаївку. Тоді вона вже точно істинно-народною стане (сміється, – авт.). 

А, якщо серйозно, то хочеться щоб не було на світі рашистського зла. Тоді й посмішки веселі будуть, і пісні про щастя та любов. А, може, знайомлячи людей із самобутньою культурою нашого регіону з дівчатами навіть за кордон їздитимемо. 

Неля АЛЕКСАНИЧ, методистка методичного кабінету Свалявського Будинку культури:

«Чарівницю» я відвідую з моменту її створення. В той час працювала художньою керівницею Будинку Культури с. Неліпино, а ансамблем керував Василь Циганин. Від того часу багато чого змінилося, але атмосфера у колективі, любов його учасниць до пісень та мистецької краси залишається незмінною. Приємно знати, що є частинкою культурного розмаїття нашого краю, а ще приємніше – бачити радість в очах публіки, відчувати тепло, із яким наші виступи приймають глядачі. Усвідомлення, що навіть у цей непростий час можеш подарувати людям оберемок позитивних емоцій – окрилює. Кілька років тому я навіть вірші писати почала, і у своїх виступах інколи їх використовуємо. Тож якщо б причину, чому я тут, попросили описати двома словами, не вагаючись відповіла б: «Чарівниця» – надихає!».

Тетяна МАРТІН, керівниця ансамблю «Сонечко» Будинку школярів Свалявської міської ради:

Для моєї сім’ї «Чарівниця» – не просто ансамбль, а частинка особистого життя. Колись колективом керував батько, а пізніше концертмейстеркою тут була моя донька Юлія, тож всі у нашій родині в буквальному розумінні «жили «Чарівницею». Зізнаюся: давно мріяла про те, що виступатиму на сцені разом із дівчатами, тож коли ж тато відійшов у засвіти, разом із донькою не лишилися осторонь: до «Чарівниці» я доєдналася тоді, коли керівником нашої співочої когорти став Ігор Ропонич, а донька почала грати у час, коли з посади керівника звільнився Євген Цанько. Кажучи відверто, ми не могли вчинити інакше, адже ансамбль був і залишається частинкою спогадів про найріднішу для нас людину. Нині Юля живе і працює у іншому місті, однак про те, як ідуть справи у наших «чарівниць», постійно цікавиться. А ще, переглядаючи відео з наших виступів, досить часто повторює: «Знаєш, мам, якби сьогодні ваші концерти  міг побачити дідусь, думаю, він би вами пишався». Я ж дякую дівчатам за те, що своїми співочими талантами наповнюють «Чарівницю» життям, і роблять дійсно вагомий внесок у розвиток нашої культури. Співати разом з ними  вважаю за честь.

Маріанна ПОПОВИЧ, методистка Свалявського БК, художня керівниця аматорського народного театру: 

Те, що життя моє буде пов’язане з культурологічною сферою знала з самого дитинства. Відтак, ще 1988 році вступила на режисерський відділ Ужгородського культурологічного училища, згодом – до Київського національного університету культури і мистецтв, і мрію свою реалізувала ставши на чолі аматорського театру. Та пісня завжди була вірною супутницею у моєму житті, тож коли мене запросили доєднатися до «Чарівниці» – неймовірно зраділа. Тут свій творчий потенціал розкрила, як кажуть, «на повну». Одного разу давали масштабний концерт і вирішили урізноманітнити програму. Хтось із дівчат запропонував використати персонажів із моєї авторської п’єси «Нумо, кумоньки». Відтоді «кумоньки», що їх втілюємо на сцені разом зі Світланою Дербаль, стали невід’ємною «родзинкою» наших різдвяних, купальських та інших обрядових виступів. Щаслива, що ниточкою своєї театральної творчості вплітаюся у співоче розмаїття «Чарівниці» – колективу, разом із яким співаю та діяльністю якого живу.

Світлана ДЕРБАЛЬ, методистка Свалявського БК:

Коли працюєш у культурологічній установі, життя без пісні, музики та феєрії урочистостей уявити важко. Але для мене «Чарівниця» – не частина роботи, співочий осередок, де оживають барви душі. Щоразу, як приходимо на репетиції, щиро тішуся, адже бачу довкола себе людей, які направду закохані у красу народної пісні. Та ще більше радію, коли маємо нагоду брати участь у концертах: доносити людям унікальність наших пісень, усвідомлювати, що співом своїм даруємо іншим розраду й підтримку – це неймовірно приємно.  Питаєте, що для мене «Чарівниця»? Відповім: «Сім’я яку люблю!»

Марія ПОЦКО, завідувачка клубу с. Дусино:

У мене співоча родина – співають донька та син, тож і я просто обожнюю співати. Коли мене запросили доєднатися до «Чарівниці» – радості  моїй не було меж. Тут подобається геть усе: музика, пісні, а головне – люди, які люблять народну творчість. Дівчата направду чудові! А ще, всі ми – справжня команда. Колись мріяла мати дуже багато сестер, і от тепер вони у мене є. Отже для мене «Чарівниця» – ансамбль, що здійснює співочі мрії. Мої, так це вже точно. Чи треба говорити про те, що співаючи отримую колосальне задоволення? Гадаю що ні. Люблю «Чарівницю»!

Наталія МАЛЕТИЧ, журналістка:

Музичної освіти я, на жаль, не маю, але любов до пісень, так само, як і любов до слова, супроводжує мене по життю. Свого часу навіть була солісткою самодіяльного фольклорного народного ансамблю «Свалявські музики», що діє при Свалявському БК, тож фактично зростала пліч-о-пліч з  «чарівницями». А до когорти ансамблістів приєдналася близько двох років тому і через вісім місяців репетицій почала виходити на сцену разом із дівчатами. У моєму випадку й керівниці, й учасникам нашого колективу треба кланятися доземно за їхнє терпіння. Повірте, зробити із сольної виконавиці ансамблістку вартує справді титанічних зусиль. Особливо, якщо зважити, що до приходу в колектив, навіть дуетом ніколи не виступала. Але вони впоралися на 1000%, бо тепер я не просто співаю, а разом з ними звучу гармонійно. Отже черговий крок до саморозвитку я зробила саме в «Чарівниці», за що всім щиро дякую!     

Вікторія ТИТИНЕЦЬ, вчителька фізичного виховання, тренерка волейбольної секції Свалявської ДЮСШ:  

До «Чарівниці» я доєдналася не так давно: минулого року подруга, яка знала про те, що маю музичну освіту і досвід керування духовим оркестром, запропонувала прийти на репетицію і спробувати поспівати з дівчатами. Я, хоч і мала досвід хорового співу, але на репетицію йшла, як на побачення. Хвилювалася страшенно. Не знала, чи зможу «вписатися» в колектив, адже перерва у співочій діяльності була чималенькою. У відповідь на сумніви почула від подруги: «Та не переживай, ти так сильно! У тебе чудовий контральто. Приходь! Тобі точно сподобається!». Говорила вона з таким блиском у очах… Той інтригуючий момент, певно, став вирішальним. Вже коли прийшла і мене  прослухали, то самій йти не хотілося. Всі тут стали мені друзями й прийняли, як рідну! А костюми  наші – це щось мегабомбічне! Колись пожартувала, що ходити на репетицію варто хоча б заради того, аби потім на концерт вдягати ці шедеври! Гарнішими за одяг можуть бути хіба-що ансамблісти і їхня, тобто, наша до пісні любов. Нас треба чути і бачити, тож приходьте, і переконайтеся в цьому самі.

Ганна МАРИНЕЦЬ, майстриня творів народного мистецтва:

«Чарівниця»давно стала для мене родиною. До дівчат ставлюся, як до своїх дітей. І до їхніх дітей, як до онуків. Тішуся, що коли постало питання про оновлення костюмів, цю почесну місію довірили саме мені. Я ж тепло своє у кожен хрестик, кожен стібок вкладала. Вишивала тільки з хорошими думками, аби доля до дівчат була доброю, прихильною, щедрою… Приємно, що мене поважають, а участь мою в колективі – цінують. Одного разу захворіла, пропустила кілька репетицій, і сама собі запитання поставила: «Може досить вже мені, поважній жінці, сюди приходити?». Якось так і обмовилася дівчатам. А вони мені: «Ну, ви, що! Ви ж нам, як мама!». Знову почала до них приходити, і, знаєте, помітила, що почуваюся краще. Отже, можу сказати з упевненістю: любов до пісні допомагає мені жити, а спів у «Чарівниці» – зцілює. 

Євгенія БАКУС, концертмейстерка:

З дівчатами співаю хіба що на репетиціях, та й то – тихенько. А от граю для них щоразу щиро і від душі. Музика є сенсом життя для кожного музиканта, та коли не відчуваєш підтримки, навіть палкий вогонь любові до мистецтва згасити легко. Але то, не про нас! Підтримка, розуміння, задоволення і навіть, ейфорія – ось які емоції відчуваю, коли виконую твори разом із ними. Я надихаюся їхнім співом, тож бути концертмейстеркою цього ансамблю для мене честь! А хіба може бути інакше, коли «Чарівниця» – найкраща? 

Авторка: Наталка СОЛЬВА