«Знай собі ціну та ціну перемоги», – свалявський поліцейський з позивним ШАХ
-
-
>
-
>
-
>
7755
32-річний капітан поліції Сергій Янович з позивним ШАХ уже майже рік на передовій. Спочатку в складі зведеного батальйону НПУ «Захід» брав участь у звільненні Харківщини, тепер несе службу на Донеччині. За сумлінне виконання службових обов’язків нагороджений знаком пошани Національної поліції України.
Поспілкувались з Сергієм про службу, війну і життя через один з месенджерів, адже він ще не був в жодній ротації, ось уже одинадцятий місяць виконує бойові задачі на східних рубежах країни.
– Сергію, скільки років Ви вже працюєте в поліції?
– У поліції працюю з 2012 року.
– Якщо повернутися в минуле, пригадаєте, чому вирішили вступити до лав правоохоронців? Це була якась мрія чи, можливо, хтось подав такий приклад?
– Ніхто прикладу не подавав, це було моє власне усвідомлене рішення. З 19 років я проходив військову службу за контрактом. Весь час хотів стати офіцером. Після того мені запропонували роботу в Свалявському райвідділі поліції. Паралельно почав здобувати вищу юридичну освіту. З того часу працював на різних посадах в кримінальній поліції і зараз є старшим оперуповноваженим ГУНП в Закарпатській області. У цій службі я бачу свій сенс життя.
– То Ви завжди були оперативником?
– Завжди. Люблю оперативну роботу, люблю неординарно мислити, часто приходиться думати, як злочинець, іноді навіть ставити себе на його місце.
Моя інтуїція неодноразово допомагала в розкритті тих чи інших злочинів, завжди покладаюсь на неї, на своє чуття.
Одного разу їхали на розбій в Свалявському районі. І дорогою я вже знав, хто скоїв цей злочин, адже раніше, працюючи там, мав справу з двома хлопцями, які вели негідний спосіб життя і неодноразово притягались до кримінальної відповідальності. Приїхали, знайшли їх, допитали, і вони визнали свою провину.
– Що Вас приваблює чи, можливо, правильніше сказати, захоплює у цій оперативній роботі, адже це дуже складно і водночас дуже відповідально?
– Важливо не просто затримати підозрюваного злочинця, а й зібрати доказову базу за гарячими слідами, у нас кажуть – по-теплому. Знаєте, нема краще для оперативника, ніж коли порушник затриманий, слідчий вилучає речові докази, а ти в цей час дивишся в очі злочинцеві, і погляд каже сам за себе: «Не ти переміг, а я переміг».
Коли посеред ночі телефонує чергова частина, то ти вже знаєш, що треба швидко встати, зібратись, прибути на роботу і їхати негайно в певний куточок області, щоб швидко розкрити злочин. Найчастіше в нас трапляються майнові злочини, бо область прикордонна, але фактично 80-90 відсотків їх розриваються. Закарпатська область ніколи не пасла задніх по розкриттю злочинів, у тому числі, проти власності, власне, в цьому відділі я й працюю.
– Ви вважаєте це своїм покликанням чи, можливо, через деякий час хочете змінити вид діяльності?
– Це моє покликання, я це люблю. Мені 32 роки, і я не знаю, чи ще щось робив би в житті так добре, як роблю це.
– Починаючи з 2014 року, Ви були в зоні АТО? Ким там служили? Що входило у Вашу зону відповідальності та загалом зону відповідальності поліції? Що було найважче? Якою тоді була війна, чим вона відрізнялася від теперішнього етапу?
– Я був відряджений в зону АТО в 2015 році в Бахмут (тоді ще Артемівськ), потім у 2018 – в Констянтинівку. Поліцейські виконували поліцейську місію, несли службу на блок-постах, виконували фільтраційні заходи, виявляли осіб, які брали участь в незаконних збройних формуваннях, які незаконно переходили лінію розмежування тощо. Найважче було перебувати в східних областях взимку, бо скрізь холодно, мокро, сиро. Але справлялись, виконували всю необхідну роботу.
З моїх спостережень, то люди були тоді достатньо проросійськи налаштовані. Багато хто питав, чого ми сюди прийшли. Уже в 2018 році, за період замороженого конфлікту, там стали краще зрозуміли, що росіяни – це загарбники. Кажуть, що в чужий монастир зі своїми правилами не приходять. Тож на той момент місцеві достатньо відчули те горе, яке їм приніс «русский мир», ставились набагато краще до нас. Але шляху назад вже не було: ми всі були приречені, я це розумів. Уявіть: там весь час люди жили під впливом російської пропаганди, мовляв, росія - наш брат, наш старший брат, і це їм говорили десятки років – і вони в це повірили. Росія ж не гаяла час надаремно, налаштовувала людей одне проти одного, і багато грошей вливала в розхитування ситуації в Україні. Тож для мене війна в тих роках була «легкою прогулянкою». У 2022 році, після повномасштабного вторгнення, це стала реальна війна.
Що було тоді і що сталось зараз – ці речі важко порівнювати. Я тут за майже рік часу багато поїздив по містах, в яких бував раніше, і зараз це просто жах, що росіяни зробили з населеними пунктами, більшість з них просто стерті з лиця землі.
Зараз мешканці остаточно зрозуміли, що таке «русский мир»: це смерть, розруха, занепад.
Незважаючи на все це, я переконаний, що нам є за що боротись, бо це земля все одно наша, і ми знаходимось у себе вдома, ми їх не кликали, це вони прийшли вбивати, гвалтувати, обкрадати. То чому ми маємо їм це прощати?
– Чи пригадуєте Ви 24 лютого 2022? Як розпочалося для Вас повномасштабне вторгнення?
– 24 зателефонували з чергової частини, сказали збиратись – бойова тривога.
Я увімкнув телевізор – і вжахнувся, кілька хвилин не міг отямитись. Швидко приїхав в ГУНП, отримав зброю і набої, всі розподілили задачі. Далі почали заступати на охорону Ужгорода. Я тоді вперше вдягнув камуфляж і сказав, що зніму його лише після перемоги. Так я й досі в ньому.
– Що війна Вас змусила переусвідомити/переоцінити?
– Мабуть, я переусвідомив те, хто є хто. Вже за кілька днів після вторгнення стало зрозуміло, хто дійсно офіцер своєї країни, хто дійсно захисник, хто на що здатен, хто може і хоче робити, хто готовий взяти в руки зброю і поїхати на фронт... У нас, як і скрізь, одразу скупили всю зброю в усіх можливих магазинах, всі були налаштовані вбивати окупантів. Так само ніде не було військової форми. Я спілкувався з багатьма, зі мною радились, мені дзвонили, дух у людей був піднесений, всі пропонували допомогу, всі готові були нарівні боротись.
– Чим ускладнювалося несення служби під час воєнного часу?
– Перші два-три тижні ми майже не були вдома, весь час в роз’їздах, чергування, кордон. Всі були напружені, сподівались гіршого, але ситуацію контролювали. Я переоцінив так звані земні блага. Коли ти їдеш на війну, твої речі вміщаються в один рюкзак, в одну валізу, - оце і є твоє життя. Тисячі і мільйони людей, на жаль, це відчули на собі. Я бачив цих співгромадян, коли вони виїжджали, вивозили дітей через нашу транзитну прикордонну область. І я усвідомив, що таке офіцерська дружба. Це єдність, яка проявлялась в тому, що один за всіх і всі за одного. Всі дивились один за одним, допомагали одне одному, адже не всі були досвідчені. Треба було ділитись навиками і знаннями, давати настанови, підказувати.
– Якою була ситуація в рідному Закарпатті на той час? І криміногенна обстановка?
– Поліція контролювала криміногенну обстановку в Закарпатті. І саме тому, що в перші хвилини ми вийшли на вулиці зі зброєю, патрулювали, тобто робили все, що треба, аби втримати обстановку під контролем. Ми налаштовувались на те, що вороги підуть і на Закарпатську область, але ж за нами вже Євросоюз, тому ми були готові їх відбити.
– Фактично через кілька тижнів Ви долучились до батальйону НПУ «Захід». Це було спонтанне рішення чи навпаки обдумане?
– Не обдумував. Адже кілька наших колег одразу виявили бажання долучитись, зокрема, заступник начальника ГУНП Роман Ус, начальник одного з секторів Ігор Шимоняк та інші. А це такі люди, з якими не страшно спуститись у пекло. Я пішов не вагаючись і поїхав на Волинь на підготовку. Рідним сказав, що поїхав в Луцьк на охорону публічної безпеки, так вони й думали аж до нашого від’їзду на Схід на початку травня. У тренінговому центрі поліції на Волині ми перебували кілька тижнів разом з десятками поліцейських з різних областей. Ми тренувались по більш військовій специфіці, навчались штурмовим діям, так поліцейські задачі плавно відходили на другий план, адже діяти треба було в воєнних умовах. Тут познайомився з іншими колегами, з командиром, волинянином Сергієм Козаком, який мав бойовий досвід з 2014 року.
– Яка була основна мотивація вступити у батальйон?
– Ми не думали про те, що нас чекає. Але всі були мотивовані, налаштовані. Нам було все одно, які задачі перед нами там стоятимуть. І я переконаний, що ми внесли свій почерк в історію України. Бо зараз пишеться новітня історія, і батальйон НПУ «Захід» бере безпосередню в цьому участь.
Пригадую, як ми звільняли різні населені пункти, вивішували український прапор. Тоді відчував азарт, адреналін, гордість. Я маленька людина, але роблю щось корисне для своєї держави. Так само і мій підрозділ.
Офіцерське братерство проявляється саме тут. Люди, які пройшли бойові точки, які були на війні, – це реально брати. На війні люди стають рідними.
Всі, хто тут є, – вже справжні бойові офіцери, і вже герої. Незалежно від звань і досвіду. Це люди, які у своєму житті багато побачили, дуже багато в чому взяли участь. Але це такий специфічний досвід, що коли ми і повернемось на порівняно мирну землю, нам не буде що розповісти: ця війна назавжди в голові, на все життя ці думки, ці спогади, але не все можливо буде розказати…
Зараз у батальйоні я займаюсь різними видами діяльності: від прикриття аеророзвідки до евакуації поранених, здійснюємо штурмові дії, проводимо стабілізаційні заходи тощо.
Працюємо з різними видами озброєння, з якими раніше не стикався. Це ручні протитанкові гранати, гранатомети і так далі, довелось багато нового вивчити для себе, наприклад, працювати з тим же ручним протитанковим гранатометом, який призначений для знищення легкої броньованої техніки. Працювали і з крупнокаліберними кулеметами: вони призначені для знищення піхоти та автомобільної техніки противника. Бувало таке, що в деякі населені пункти ми заходили разом з десантно-штурмовими бригадами ЗСУ – і це було неймовірно.
Небезпечний випадок був у Волоховому Яру, там по нас працювала ворожа авіація, у нас тоді всі вижили, а от кілька нацгвардійців загинули. Наші позиції були в лісі неподалік. Ми тоді дещо дізнались, організували сховок техніки, прикидали її гілками. Тоді над нами літав ворожий літак-винищувач, але нас не помітив, бо техніка була добре замаскована, ми ж були на той час у лісі, окопались і перечекали в тих окопах. Тоді насправді мало думаєш про себе, шкода було загиблих побратимів...
Тому треба завжди пам’ятати ціну перемоги. Але й знати ціну свого життя.
– Життя в східних регіонах. Які там люди? Як вони реагували на вас? Як ви їм допомагаєте, а вони вам?
– Щоразу на бойовий вихід намагаємось взяти собою якусь провізію з запасом. Бо скрізь є місцеве населення, яке дуже голодне. Це трапляється дуже часто. Їм насправді нема куди їхати. Там вони лягають спати і не знають, чи зранку прокинуться. Бо в росіян тактика «випаленої землі», вони стріляють будь-куди: по дітях, жінках, стареньких. Насправді, я не розумію, чому місцеві не евакуйовуються. Може, бояться. Або просто щось чекають. Люди тут дуже бідні. Їм важко. Ми намагаємось допомагати, як можемо.
БЛІЦ
Улюблені книги/фільми/музика?
Люблю книги про Шерлока Холмса.
Останній фільм, який переглянув, – «Снайпер. Білий ворон»: це історія про вчителя, який жив на Донеччині, і дружину якого вбили росіяни. Він після цього записався у снайпери.
Зараз я слухаю україномовний контент, категорично відмовився від російськомовної музики.
Найбільш пам’ятний спогад з дитинства?
Дитинство і юність були бурхливими. Але з «поганих» хлопців виростають непогані оперативники (усміхається – ред.) Пригадую, що завжди тягнувся до спорту, намагаюсь підтримувати форму і зараз.
Що для Вас честь, дружба, обов’язок?
Честь – це гідно нести службу. Друзі – люди, які поруч біля мене. Обов’язок – це сповна присвятити себе справі захисту і оборони країни.
Особисто я не боюсь померти, але я боюсь померти глупо.
Які Ваші негативні і позитивні риси?
Дуже запальний і забагато палю. З позитиву - загострене відчуття справедливості. Дуже люблю допомагати людям.І коли люди потім дзвонять та дякують, це і є для мене найвища нагорода.
Якою уявляєте нашу перемогу?
Яскравою. На Хрещатику в столиці ідуть парадні колони військових, батальйон «Захід» серед них, і я там теж іду. А вдома хочу накрити стіл, запросити друзів, з якими служив, і відсвяткувати, згадати тих, хто загинув. Вони завжди житимуть з нами і в наших серцях.
Як бачите майбутнє України?
Ми багата держава, ми на своїй землі, ми будемо панувати на своїй землі.І це справа часу. Але зараз люди мають робити все задля перемоги, усі люди, не тільки військові. Багато молодих хлопців повтікали за кордон, навіть серед моїх знайомих є такі. Згоден, не всі можуть воювати, але кожен може робити щось інше важливе: будувати, волонтерити, розвивати технології…
Тому всі нехай задумаються ще раз і повертаються назад. Наші люди нам треба. Пора відбудовувати країну. Може, зараз ще не дуже безпечно. Але здібності українців уже потрібні державі. Всі ми сини і дочки своєї країни, які тут народились, отже, тут і потрібні.
