Сестра полеглого воїна Євгенія Суремко: «Віталій категорично казав: «Я йду, хоч їсти хлопцям буду варити»

Він народився у День Збройних сил України, 6-го грудня, та за декілька місяців до свого 40-річного ювілею віддав життя за кожного з нас. Віталій Гавриш – свалявський воїн, який відчайдушно вирішив йти боронити Україну з перших днів повномасштабної війни. Його не спинила ні хвора нога, ані сльози єдиної рідної людини – сестри… 

Пані Євгенія Суремко, молодша сестра полеглого воїна, чорний одяг від травня не знімає. Каже, втрата брата – це наче відірваний шматок її серця. Спогади за рідну людину викликають у жінки невгамовні сльози, тож по декілька разів під час нашої розмови мусимо робити невеликі паузи.

Євгеніє, ваш брат пішов на війну добровільно?

–Так, услід за своїм найближчим другом Михайлом, з яким  навчалися у Львові. Так склалося, що 24 лютого у мене день народження і це співпало із початком війни. Того дня панував сильний хаос і паніка, я ще й працювала. А наступного дня, 25-го, була вихідною, додому прийшли рідні, Віталік, бабуся, свекруха. І ось я вийшла надвір, аби їх зустріти і тут бачу йде повз саме цей друг нашої сім’ї Міша Белей. Кажу йому: «Мішка, зайди на каву», але він відмовився, бо на роботі вручили повістку і мусів йти готуватися до від’їзду. Віталік як дізнався про це, одразу сказав, що теж йде захищати державу. Я відмовляла його, бо ще у 2009 році він працював на будівництві та упав з лісів й отримав травму ноги. Нижня кінцівка ще й неправильно зрослася і за роки це дуже давало за себе знати. Віталік кульгав, бігати взагалі не міг, а коли  ставалося запалення суглоба, то деколи і ходити не міг. Казала: «з твоїм здоров’ям, що ти будеш там практично робити?». Адже там треба і важкості носити, і ходити швидко, втікати…  

Тобто, Ви його попереджали про ймовірну небезпеку через стан здоров’я…

–Говорила Віталіку, тобі того не треба. Але він категорично казав: «Ні, я йду,  хоч їсти хлопцям буду варити». Я не могла його зупинити, я і плакала… Але він вирішив йти і добивався свого. І вже наступного дня, 26-го лютого, Віталік, Міша, Максим Андрійчук разом були у військкоматі. Віталіка не взяли через стан здоров’я. Тоді на інший день він упевнено пішов у Мукачівський військкомат, там його вже прийняли. Так він два місяці мав чергування й патрулювання у тамтешній теробороні, а через кожні два дні приїжджав додому. Не ділився, які вони там мають завдання, запевняв, що все добре. Він служив неподалік і у мене душа була на місці, думаю, тут зовсім близько.  

Мабуть, цю стабільність сполохало направлення на передову? 

 –Раптом за день до Пасхи він приїхав, відпустили їх були на два дні. Я такою щасливою була! Уже ближче до вечора йому телефонують з тим, що в неділю о 7-й ранку всіх їх збирають у частині. Ми увечері поїхали до моєї свекрухи у Неліпино, аби поїсти свяченого та символічно зустріти Пасху разом із ним.  Зранку він уже виїхав у Мукачево, але після обіду, у ту ж неділю, несподівано повернувся додому. Казав, що їх відпустили до ранку. Брат зовсім нічого мені не розповідав, тільки, що на тиждень їх відправляють чергувати на пост в Нижні Ворота.  Зранку в понеділок він зібрав велику сумку, я ще й спробувала підняти та здивувалася наскільки вона важка, як буде її нести, і мій чоловік його відвіз на електричку.

Я так розумію, що він Вас обманув щодо Нижніх Воріт?

–Так, він не казав правди, хоч знав, що їде на передову (плаче – авт.). При прощанні запевняв, що все буде добре. Сповістив мене тільки 29-го квітня,  за ті дні ми були на телефонному зв’язку, але він говорив, що все гаразд, що зв'язок переривається. Коли зізнався, що далеко знаходиться, просив нікому не казати з рідних.  Казав, я там, де сушений виноград, тобто в Ізюмі. Меж моєму засмученню не було…

Як Ви з ним далі підтримували зв'язок? 

–Віталік коротко писав: 

«Добрий ранок, добрий вичур, у мене все добре». Надсилав трохи фотографій. 5-го травня він передзвонив і каже: «Женька, я тобі відправлю непотрібний одяг, бо важко за собою носити». Тоді ми з ним востаннє і розмовляли (плаче – авт.).

А посилка прибула, коли я вже знала, що його немає в живих… Після Ізюму вони були в Краматорську, а загинув у Попаснянському районі, селищі Комишуваха Луганської області. 

Як дізналися про трагічну звістку?

–Не могла до нього дотелефонуватися, дзвонила і Міші, й іншим побратимам,  зв’язку не було ні з ким. Перша звістка від них надійшла аж 11-го травня. Я йшла ввечері з роботи і отримала дзвінок від жінки одного з побратимів. Хлопці доручили їй передати, що з ними все добре. Далі через півгодини ще одна жінка передзвонила з цією самою інформацією. Але мене це не заспокоювало,  якби я чула його голос, може інакше б сприйняла (плаче – авт.). 

Зранку 12 травня Міша написав: 

«У нас все добре, ми у нормі», а все одно моя душа була не на місці.  Як виявилося потім, Віталіка на той момент вже не було в живих (плаче – авт.). Міша просто сам не знав цього.

Так і не дізналися подробиць загибелі брата?  

–Вони не хочуть розказувати. Відомо, що були на позиції позмінно ранок – ніч. І ось із ночі одні хлопці повернулися, а  Віталік ні. Міша їх розпитував, де він? А потім пішов його шукати на ті позиції, де були. І знайшов його і ще одного воїна з Мукачева вбитими (плаче – авт.). За ту ніч було 67 обстрілів, Віталік помер від мінометного. 

Того дня була п’ятниця 13-те, прийшовши на роботу, за кавою ще сказала колегиням як не люблю це поєднання. Вони мене заспокоїли, що все ж гаразд. І тут телефонує Міша, я така щаслива була в ту секунду,  думаю зв'язок з ними з’явився. А він сповістив мене про зовсім інше (ридає – авт.).

Уявляю, наскільки важко Вам було казати родичам про смерть єдиного брата…  

–Для мене це був шок. 85-річна бабка не знала, що Віталік поїхав на війну. Коли поїхав на службу в Мукачево, то в його будинку тимчасово мешкала одногрупниця з сім’єю, вони приїхали через неспокій з Нетішина Хмельницької області. Він їх цілком безкоштовно поселив у себе. А як приїжджав зі служби жив у мене, тож бабка його не бачила у військовій формі. Їй казав, що зайнятий, має роботу та через те часто не навідує. Я довго налаштовувалася піти до бабусі, боялася, щоб інші люди не сповістили її, або чутки не дійшли. Тим більше, що в інтернеті вже ставили новини про загибель брата. Тому попросила свекруху піти зі мною. Бабка теж була в шоці, бо Віталік біля неї зростав, був для неї, як син.

Були проблеми із перевезенням Віталія сюди? 

–Мені просто повезло, що там був Міша і їхнє командування все організували. Дякувати тим побратимам і Міші, які пішли забирати тіло попри небезпеку, хлопці ризикували своїм життям, бо були сильні обстріли. 

Друзі Віталіка приходили до нас додому, допомогли багато чим у підготовці до похорону – і фізично, і морально. Віталік був дуже дружелюбним, він також усім завжди допомагав. Був зовсім не конфліктною людиною, його тільки з хорошого боку можна було знати. За тиждень тіло доставили і 20 травня відбувся похорон.

До речі, мабуть, Віталік щось відчував, бо всі документи на свій будинок, паспорти, віддав мені, коли їхав у квітні.

По життю Ви з братом були дуже близькими по духу?

–Так, звичайно. Наша мамка важко захворіла, перенесла онкологію, операцію, імунотерапію, потім у неї стався рецидив. Ми з Віталіком у той період маминої хвороби дуже підтримували один одного, згуртувалися, їздили з нею в онкодиспансер в Ужгород. Але хвороба взяла верх і у жовтні 2019-го мама померла.    

А вже на початку січня 20-го року, через два місяці, бабка потрапляє в лікарню і тепер лікарі її направили в онкодиспансер. Ми ще  були не відійшли від стресу від хвороби мамки, і тут бабуся. Поїхали з нею в онкодиспансер і, справді, в неї підтвердилася онкологія. Бабуся пробула в лікарні три місяці, ми її навідували, старалися для неї зробити все, щоби її нічого не боліло. Потім забрали її додому.  Через рік після цього у бабки на обличчі утворилася родимка, так як мала меланому. Знадобилося оперативне втручання. Ми з Віталіком почали готувати її до операції, брат переживав, ходив з нею тести на коронавірус здавати, щоб лікарі прийняли.  Але наша бабка мужня, після операції все добре склалося, дотримувалася імунотерапії, Віталік робив їй потрібні уколи. Ми щасливі були за бабусю. 6 лютого, перед війною, бабці виповнилося 85 років, ми відсвяткували тоді сімейно цю гарну дату. 

Знаю, Євгенія, що Ви – мама двох донечок. А Віталік не мав своєї сім’ї?

–Власної сім’ї не мав, знаєте дуже шкода (плаче – авт.). Ніколи його не випитувала за особисте, тепер дуже жалкую. Якось соромилася, а він був скритним досить. Ми знали пожартувати, що Віталіку, одружуйся, але він завжди казав, то ще не мій час. А з роками вже звик жити сам, та й компанія в них з друзями була холостяцькою. Знаєте, була б сім’я, хоча б якась кровиночка його залишилася в пам'ять. Було б нам тепер інакше (плаче – авт.).

Віталій полюбляв своїх племінниць? 

–Дуже їх любив, Ксеньці тепер 9 років, старшій Таньці уже 18. Вони його теж дуже любили! Називали своїм «уйочком». Вони могли поговорити на свої теми разом. Ксенька іще маленька та більше часу з ним проводила, ніж старша. У дитинстві Віталік красиво малював і знав їй з цим допомогти. Після похорону дуже закрилася, не може зрозуміти, чому так сталося різко.

Знаєте, до Віталіка і діти друзів тягнулись, обіймали його. Він з дітьми знаходив спільну мову дуже швидко. 

Кажете, гарно малював брат? 

–Так, але як став старшим, не хотів продовжувати, хоча хист мав чималий. 

Добре вчився у школі? 

–Як на хлопця, дуже добре навчався, не було проблем з ним. Завжди був спокійний, справедливий,  малослівний – любив діло, а не слова. Не жалівся, що йому чогось не вистачає.  

Потім у 2000 році поступив у Львівську академію ім. Ґжицького, де здобув ветеринарну освіту. На той час це було успішним показником. Брат не працював за професією, але лікував собак, котів, особливо бездомних. Завжди просила прийти подивитися, чи не хворі наші домашні собаки, чи вколоти їх. Він був безвідмовний. Так робив ремонти під замовлення, знав облаштувати і електрику, і воду, і плитку вимощувати, ну будь-що. Колись і на заробітки їздив. Якраз перед війною нам у будинку поробив ремонти. 

А ще виринають спогади, як вони з друзями, до речі, з Максимом Андрійчуком, Мішою та іншими, ходили прибирати околиці міста від сміття, наприклад, урочище Чонки. Активно дбали за довкілля.

Чи отримали ви матеріальну допомогу за загиблим братом? 

–Свалявська міська рада виділила 30 тисяч гривень, а  похорон організував військкомат. А інша матеріальна допомога, за законом, передбачена батькам, дружині, дітям загиблого воїна. А іншим родичам ні. На мою думку, це несправедливо, бо бабусі могли щось виділити за онука, так як проживали вони разом, і опікувався бабусею Віталік.

Мені брата ніхто не поверне, тому не вартує за ці кошти псувати свої нерви. Вдячна друзям, які допомогли фінансово, навіть побратими, які з ним служили  були у відпустках перед новим роком, і теж принесли фінансову допомогу.  Приємно, що люди не забувають із плином часу. 

Ви часто ходите на цвинтар?

–Ходжу на Алею Слави  раз на місяць. Фотографія Віталіка стоїть на столі вдома, і я щоранку та щовечора у її бік звертаюся: «уйо, добрий рано», «уйо, добру ніч» – від дочок перейняла це звернення до нього. 

Кажуть, час лікує… (плаче – авт.). Цю смерть брата сприймаю як відірваний шматок власного серця. Мені його дуже не вистачає…  

Як міркуєте про війну, після смерті брата?

–Важко, дуже хочу, аби Україна здобула перемогу. І в кожній сім’ї, в якій  служить захисник на передовій, щоб здоровим повернувся додому. Дуже велике горе те, що відбувається. І жінкам важко, всі хвилюються, і діти зростають без батьків. Тому єдина мрія – щоб всі повернулися живими й здоровими, із перемогою до своїх сімей.

P.S. Редакція нашої газети просить небайдужих громадян підтримати фінансово бабусю покійного воїна Віталія Гавриша. Онкохвора 86-річна жінка потребує постійної підтримки ліками, єдина її підмога – онучка Євгенія, в якої також двоє дітей. Як зазначено в інтерв’ю, крім невеликої допомоги з міського бюджету, ніякої фінансової допомоги від держави за загиблого онука не надходило. Тож для всіх, хто бажає допомогти літній жінці, вказуємо номер картки:

5168 7573 9555 4654 Суремко Євгенія (онучка). 

Розмовляла: Ольга МОЛНАР

Затишне місце для інтерв’ю: кав’ярня-кондитерська «Mirella».

За матеріалами газети «Вісті з Свалявщини».