Дружина загиблого воїна Вікторія Дев’ян: «Донечка ставить біля фотографії Володі шоколадку та цукерки, каже це таткові…»

18 Січня 2023, 13:46
Дружина загиблого воїна Вікторія Дев’ян: «Донечка ставить біля фотографії Володі шоколадку та цукерки, каже це таткові…» 7166
Дружина загиблого воїна Вікторія Дев’ян: «Донечка ставить біля фотографії Володі шоколадку та цукерки, каже це таткові…»

Телефонуючи до 29-річної Вікторії Дев’ян, ми переживали, чи погодиться вона на розмову, адже не кожен зможе розповісти про важку втрату, яка болем розрізає душу. Проте Вікторія не просто дала дозвіл на спілкування, а й поділилася сокровенними й теплими спогадами про свого чоловіка – відважного бійця, турботливого батька та сина, героя, який до останнього боровся за майбутнє не лише власних дітей, а й усіх нас. 

29-річний Володимир Дев’ян віддав своє життя у боях під Бахмутом, захищаючи народ України. Як кажуть його побратими, він боровся до останнього, був прикладом для наслідування і мав славу дійсно відважного воїна. 

Ми поспілкувалися з дружиною спочилого воїна пані Вікторією, аби спогади про наших місцевих Героїв ніколи не згасали. 

Пані Вікторіє, як Ви вазагалі познайомилися з Володимиром?

– 16 років ще мені не було, познайомилися ми в селі Солочин на дискотеці. Потанцювали один танець і все. Потім дістали один одного номери, зідзвонилися, зустрілися, попили кави... Ходили гуляти, кава-сік, отак спілкувались і потім почали проживати з 16-ти років, були зовсім молоді. 

А де ви жили? 

– У Голубиному, а сама я зі Сваляви. Не розписувалися, весілля не робили, просто проживали.    

Батьки не були проти?

– Ні, ані його, ані мої. Якось так вийшло, що ми проживали багато років: він і я працювали в його батька на фірмі. А потім в 24 роки я народила донечку. Якось не планували заводити діток спочатку. Розписалися, вже коли я була вагітна. 

20 травня 2017 року, а 18 вересня я народила донечку. Просто чоловік не хотів, щоб його діти були без батька, хотів, щоб були в офіційному шлюбі. 

13 років в загальному прожили разом. Його відпустили додому 18 листопада (плаче – авт.), на 10 днів. Ми хотіли повінчатися, думали, що має 10 днів, але не встигли. Він дуже важко добирався: з Запоріжжя до Львова, а звідти до Ужгорода, потім я їхала в Перечин за ним, щоб його перебрати на зупинці. Я казала, що є прямий потяг із Запоріжжя через Сваляву, але якось так вийшло, що чоловік доїжджав додому так важко. Я його забрала звідти в 11-й вечора, в неділю він відпочивав, а в понеділок уже йому хтось передзвонив, розпитали за нього, де знаходиться. А у вівторок зранку зателефонував командир взводу і сказав, що треба терміново повертатися. Ми увесь день сушили його берці, навіть не досушили. 

А Володя так хотів повінчатися, це його ідея була. Я думаю, що скоріше за все щось відчував. Бо до того часу багато повідомлень писав, скидав певні відео, пісні, щось у нього було на душі. Давно він був стривожений. З липня місяця він іще почав такі повідомлення надсилати, але не мені, мені ніколи такого не писав. Писав батькові. У нього батько питав: «Чому ти мені такі повідомлення надсилаєш сумні?». А він каже, що просто бачив в інтернеті, то скинув. Ми якось не звертали на те уваги. Розуміли, що війна, ніхто не знає, що завтра нас чекатиме. Дуже важко було.

Хлопці на фронті по-іншому дивляться на життя?

– Так, і чоловік був дуже змінився. Зовсім став іншим. То вже була інша людина.

Пригадуєте, як він зреагував, коли почалася війна?

– Коли почалася війна, Володя працював у Рахові на будівництві у свого батька і казав, що обов'язково йде боронити країну. Однак спочатку вирішив доробити розпочату роботу в батьковій справі. Мовляв, дороблю роботу і піду. Ми якось не звернули на те уваги, думали, що робота затягнеться на довгий час.  

А коли все ж Володимир пішов на війну?

– У травні. Сам багато разів ходив у військкомат, але його не брали, бо раніше не служив. В кінці взяв із собою нагороди, медалі, бо в нього були призові місця по кікбоксингу, щоб йому точно не відмовили.

Які мав спортивні досягнення?

– Їздив на змагання до Мукачева, Ужгорода, Берегова. Усі  нагороди були по кікбоксингу. Він не хотів битися, був такою людиною, що просто так не зробить боляче нікому. Спорт йому цікавий був, ринг, змагання, поїздки, спілкування з іншими хлопцями. Але згодом казав, а за що я маю інших бити? Батьки пояснювали, що то змагання. Ніхто і не хотів із ним виходити на ринг. Він настільки був людяний, не робив поганого нікому, просто так ніколи нікого не образив. Він був лідером, хотів всюди бути першим, а таких не завжди люблять. Він настільки хотів воювати і повернутися з перемогою (плаче – авт.). 

Коли Володимир останній раз приїжджав додому, який мав настрій?

– Узагалі нічого не говорив і нічого не хотів. Він відчував, бо бажав просто бути біля нас, біля сім’ї, біля дітей. Я його просила, давай зробимо якусь довідку, що я захворіла, ну, щоб відтягнути час, щоб не їхав одразу. Ні. Він настільки був відповідальним та справедливим. 

Проводжали його я, батько його теж приїхав, хоча матір відмовляла, мовляв, не йди, щоб  побули вдвох, але батько все одно не стримався і приїхав на вокзал. Його теж можна зрозуміти. Ще вдома чоловік сів на стілець, я біля нього присіла на коліна, притулилася до його колін і плакала. Він каже: «чого ти розкисла?». А я кажу, а як мені не розкисати. Де ви знаходитесь – пекло! Те, що там робиться, то людина, яка там не була, ніколи не зрозуміє. Але він не боявся нічого взагалі. Він ішов до останнього. Усі хлопці відмовлялися йти на завдання, а Володя перший йшов до командира і казав, що піде. Я хочу подати петицію, щоб йому присвоїли звання Героя посмертно. Мій чоловік – той, хто заслужив. Я його знаю, знаю, яким він був.  

Він не мав там бути, розумієте. Загинув між Бахмутом і Соледаром. В них ротація мала бути, два дні сиділи на позиціях в холоді під обстрілами. Він мені писав, що ми зайдемо на позиції, але я не знаю, коли я звідти вийду. 

Пригадую, як я до нього їздила перед тим двічі. Уперше, коли вони були ще в Житомирі, а вдруге, коли вже поблизу Херсону. Як не як, я з ним не рік і не два прожила. Я дуже хотіла його побачити, бо це дуже тяжко. А в мене ж двоє діток, я не дуже могла їх залишити. Хлопчик дуже тягнеться до мене, йому 2 роки 8 місяців, а дівчиці п’ять років.

Остання розмова між вами коли була?

– 14-го грудня я із ним говорила, а 15-го в обід, десь приблизно о 13 годині, він загинув. За день до цього дзвонив, а ми всі хворіли, температура під 40 була і в мене, і в дітей, і в батьків. Він дуже переживав за нас, вже знаходився на позиції, десь вирвався, щоб передзвонити і запитати, чи все у нас добре, чи ми вилікувались. Казав, що ліпше, аби я був хворий. Я ж говорила, що розумієш, ми ж хоч ліки собі тут можемо купити і пролікуватися, а тебе хто буде лікувати?  

Воював чоловік за ідею. Гроші йому вислали за два місяці, вже коли загинув. Він їх і не отримав, я отримала вже. Ми все купували самі, повністю все: форму, рукавиці, спальник... Знаєте, скільки він інструментів туди повіз, коли йшов! Генератори, переноски, для зварювання, всі будівельні інструменти, щоб у разі чого мати все під рукою.

Хто вас сповістив про його загибель?

– Він не виходив на зв’язок 15 числа. Зазвичай, він раз на день або після 18-ї дзвонив, щоб я почула його голос. Це було обов'язково. А тут він не виходив на зв'язок, вже був ранок 16-го, я почала бити на сполох, бо знаю, що він ніколи так не робить, настільки відповідальний, що міг чи не міг, все одно робив так, щоб ми знали, що із ним все добре. І тут в мене був номер його побратима одного і номер командира його взводу. І я подзвонила командиру – проігнорував. 

Тоді дзвоню за другим номером, до побратима. Дзвоню і запитую, чи все з Володимиром добре, бо вже другу добу не виходить на зв'язок. Він мені каже, я не знаю як вам сказати, але мені передзвонили і сказали, що Вовчик у списку загиблих. Я кажу: «Як?». Тоді я вже почала командира діставати, той почав мені скидувати номери начальника штаба, замполіта, замштаба. Він не мав права сповіщати сім'ю конкретно сам. Це мали робити з військкомату. Ми мусили чекати звістку з військкомату, що він дійсно загинув офіційно. Все одно ми пробили інформацію через інших людей, що він дійсно числиться в списках загиблих. 

У четвер він загинув, в неділю мені принесли звістку з військкомату. Я ходила у військкомат по кілька разів на день, казала, що буду ходити стільки, поки не дізнаюся, на якій підставі ви не сповістили раніше про його загибель. Казала, надайте офіційний документ. Інакше ми б думали, що він живий може, десь у полоні, без зв'язку...

21-го грудня ми з свекром поїхали у Дніпро на опізнання, бо без цього не видали б тіло. Воно було цілим, просто ззаду осколок зачепив голову, і при ньому були всі документи, військовий квиток, жетон. Ми хотіли його відразу забрати, але нам сказали, що треба офіційну заявку від військкомату зі Сваляви на вивезення тіла. Ми, повернувшись на поїзді додому, почали готуватися до поховання.  

Як дітям сказали?

– Ми сказали одразу. Син замалий, тому не розуміє, а донька наче і розуміє, але ще не може сприйняти до кінця. Плакала за татом. Я би не пробачила собі, якби їх не було на похороні, тому взяла. Це його діти і я не могла інакше вчинити. Кажуть, що не треба малих дітей брати, але мені було важко і діти мали бути біля мене. Він настільки їх сильно любив, і життя віддав за них (плаче – авт.). 

Він давно казав, що «мене вб'ють, але ще не настав мій час». Він писав своєму батькові, що я хочу на війну, хочу вбити тих, хто ображав наших дітей і жінок беззахисних. Тоді моя душа буде в мирі і я зможу сказати, що я щось зробив для своєї країни і нашого народу. Мені такого не писав ніколи. 

Перед тим, як зайшов на позицію, 11-го грудня написав мені повідомлення: «Не бійся, знай, що ти – єдина і неповторна в моєму житті. Якщо що – діток вчи бути справедливими і веди їх до церкви, хай ростуть добрими і праведними в мирі. Для того ми тут». Це було останнє повідомлення, перед тим, як зайшов на позиції. 

Не легко це все пережити...

– Нам не показували тіло, лише на моніторі. Вже тут ми його побачили. Навіть, коли їхали сюди, його батько все одно думав, що то не він. У нас надія була до останньої секунди, поки нам не відкрили тіло. Я взагалі схудла, нічого не можу їсти, тільки кава, кава…

Розумієте, Володя пройшов через усі важкі точки. Був перший бій такий важкий, одну машину відразу підбили, вони їхали колонною. І після того ж першого бою, він сказав, що не раз народився за ніч, що перед ним підривалися міни, їх бомбили всім, чим можна. Отой перший його бій був дуже пекельний, але він не боявся нічого.  Він у Херсоні багато чого зробив. Коли звільнили Херсон, то люди берці їм цілували. Так раділи, що їх звільнили.  

Він дві ротації перебув, не було ким замінити. Та він не скаржився, як йому важко, в нього такого ніколи не було. Завжди йшов до останнього, його нічого не страшило взагалі.  Він багато так не розповідав. Ми багато чого взагалі не знали. Постійно запитував, як у нас справи, як діти, як батьки. Батькові міг інколи якісь важкі речі розказати, а мене оберігав. Він знав, що я дуже переживала за те. Я по сьогоднішній день не можу то прийняти. Головою розумію, але серце не хоче вірити. 

Відчутно з розповіді, що Володя був жертовним щодо побратимів.

– Він любив друзів, за них був готовий на все. За себе не думав ніколи, мама розповідала, що ще як був маленький, де які цукерки були вдома, все ніс на вулицю дітям. Ми йому казали, давай зробимо щось, щоб ти довше побув удома. А він відповідав: «Я так не можу, а хто хлопців там замінить, вони там вже давно сидять на позиціях». А його ж ніхто не замінив. 

Навіть на Херсоні була ситуація, коли він прикривав одного з побратимів, деталей не знаю, бо так не розказував, але знаю, що завдяки Володимиру той хлопець вийшов звідти. А коли чоловік передзвонив, що треба було воду чи що підвезти, то той відмовив. Але все одно Володя продовжував захищати, стояти на своєму до останнього. Побратим, який повідомив мені звістку, сказав, що Володя бився до останнього патрона. Він взагалі не очікував, бо вони були в бліндажі. Потрапив снаряд і осколок потрапив у голову. Деталів ми вже не дізнаємось...

Мені командир писав в смс: «Володимир – сильніша людина-воїн, він не боявся, воював. ті хто був на позиціях з ним, розповідали, що він стріляв до останнього. Там, де ми були в Херсоні, він зі мною особисто такі команди виконував, на які багато-хто відмовився йти, але не він. Бувало, що йшли вперед дивитися, чи залишилися на локації росіяни, потрібно було йти мінімум втрьох. Вова прийшов і сказав: «Я з вами, прикрию». Взяв з собою кулемет, і йшов 2 км пішки, прикриваючи нас. Він свою роботу зробив. Якби він не був з нами, скоріше за все ніхто б не повернувся з того завдання. І це тільки одна історія».

Як батьки сприйняли цю важку втрату?

– Свекруха зараз трішки краще, але коли Володя загинув і до того часу, поки його поховали в неї пульс був 41. Батько ходив із нею на швидку, щоб їй зробили якийсь укол чи ще щось, але то нічого не змінювало. Батько її питав перед тим, як ми їхали в Дніпро, що ти відчуваєш? Вона відповідала: «Нічого не відчуваю. Ніби серце завмерло...». А мені ще в ту ніч з 14 на 15 приснився сон, що він прийшов додому і я його мила. Може, коли він загинув, душа його прийшла до мене першої. 

Ви й надалі будете жити в батьків чоловіка? 

– Так, з його батьками нам завжди жилось добре. Його батьки настільки мене любили і люблять, а тепер тим більше. Інколи батьки своїх рідних дітей так не люблять, як мене чоловікові мама і тато. Я буду жити там, я їх не лишу. І чоловік мене просив, в разі чого, аби залишилася з ними. Їм по 60 років, тиск високий в обох...

Яким Володя був чоловіком?

– Дуже люблячим. Такого чоловіка ще треба пошукати, настільки він мене любив. Коли він просився додому із Запоріжжя, а його не відпускали, то казав: «Якщо ви мене не відпустите, то я так піду». Так він хотів нас побачити. Відтак командир його відпустив. Він такий щасливий був, що їде додому, що окрім телефону нічого з собою не взяв: ні зарядки, ні павербанку, нічого. Попри те, що важко добирався, писав, що настільки щасливий, що їде додому, що в нього сльози в очах були. 

Удома в нас нема такого куточка, який би він не зробив. Ви розумієте, в нього золоті руки були. Робив дахи, бігав по них, як по землі. Він сам знав, як йому треба зробити. За освітою він бухгалтер, але не хотів ним працювати, сидіти за папірцями. А от своїми руками переробив по всій області об'єкти. В батька будівельна фірма, і з 2004 чи 2005 року не було там такого майстра, як його син. Він робив усю роботу, яку могли робити кілька людей за тиждень-два, а він то сам робив, брав одного-двох хлопців на допомогу і робив швидше і якісно, що не було до чого придертися. 

Як виховував дітей? 

– Він ніколи на них не кричав, ніколи не смів на них руку підняти, то я могла нагримати на них. Він за це на мене ображався. Але він був таким, що сказав дітям одне слово спокійно, і вони заспокоювалися в ту ж секунду. Вони його не боялися, але слухалися. Взагалі він за мене, за дітей, за своїх батьків душу був готовий віддати. Так і зробив... Він розказував як у Херсоні з самого початку війни дівчинка, років 18, прожила у підвалі. Не думав, в яких поганих умовах знаходиться сам, а за інших переживав. Настільки був співчутливий.   

Ви спільно з Володимиром прожили 13 років. У чому був секрет вашої ідилії?

– Коли ми інколи не сходилися в думках, я все лишала так, як є, аби лише було спокійно. Я ніколи не входила у конфлікт. В нас так було, що краще поступитися, лиш було б добре. Чоловік же ж був лідером, не міг бути інакшим, таким народився. І я знала, який він є, тому відступалася, і сварки минали. Обов'язково хтось у сім'ї повинен поступатися, бо якщо кожен буде стояти на своєму, то яке ж це життя? Я хотіла, щоб ми жили щасливо. Інколи і він міг бути не правий, але мені було краще, коли спокій. 

Дійсно, мені ще не було 16-ти років, як ми почали жити разом. Чоловік інколи теж згадував, що вже ж стільки років ми разом проживаємо. Він такий радий був, коли я народила донечку. Діти обидвоє схожі на нього. Хлопчик Вовчик і дівчинка Машенька. Він ще хотів третю дитину і казав, що то буде обов'язково дівчинка і її буде звати Вікочка, як перемога... 

Я йому навіть казала, що, може, як завагітнію третьою дитиною, йому дадуть якусь відстрочку, але він не хотів «відмазуватися» ніякими способами.

Ви ким працюєте?

– Я за освітою швачка, але я ніколи не працювала за професією. Бо мій чоловік завжди казав, що забезпечить мене всім сам, а я маю виховувати діток, дивитися, щоб був порядок, приготовано їсти, щоб він прийшов додому і йому було комфортно, спокійно, затишно. 

Багато думаєте про чоловіка?

– Про нього мені нагадує все: кожен крок по хаті, коли я ходжу по тій плитці, яку він ставив своїми руками. Важко, залишаю дітей у своїх батьків у Сваляві, далі сяду собі в машину і поки їду – наплачуся. Потім легше стає на деякий час. Діти схожі на нього обоє, а хлопчик ще й так почав поводитися як він. Весь час ходить і говорить, що любить мене, обіймає мене, цілує. Відчуває, що потрібно дати мені ту любов, через те, що чоловік залишив так неочікувано. І донечка ставить біля фотографії Володі шоколадку та цукерки, каже це таткові, далі взяла це фото і почала цілувати, далі змусила це всіх зробити.  

Приходить до вас у снах?

– Снився мені декілька днів тому, снився всю ніч, як він мене любив, як обіймав, так само як це було в житті, так само і увісні. Потім зранку взяла свічку, квіти й пішла до нього на могилу. 

Чоловік був воїном, який віддався справі захисту країни сповна!  

Спогади побратимів:

– Володимир був сильним, впевненим й хоробрим. Не один раз ходив під обстрілами в тил за боєкомплектом і їжею, допомагав завжди товаришам й дуже відповідально ставився до своїх обов’язків. У той день, 15 грудня 2022 року, з самого ранку ворог нас обстрілював з крупнокаліберних кулеметів й мінометів, декілька разів кружляли над нами ворожі дрони й намагалися закинути нам на позиції гранати. Ближче до обіду, десь між 11-12-тою, під’їхав ворожий танк й став обстрілювати наші позиції, в той же час ворог вів вогонь по наших позиціях з кулеметів та стрілецької зброї з декількох сторін одночасно. Ворожа піхота пішла в наступ й хотіла підібратись ближче до наших позицій. Ми вели вогонь у відповідь, потім після прямого попадання танка в міні-бліндаж було вбито одного нашого побратима, двох засипало землею і ще одного контузило. В строю залишився я й Володя, зразу після цього мене поранили в ногу (було багато осколків, мабуть скинули гранату з дрона). Володимир і я вели постійний вогонь, щоб не дати противнику підійти до нас впритул, він дуже героїчно оборонявся, вів вогонь, підносив патрони й гранати, не давав ворогу наблизитись до нас, ми вели постійний вогонь по черзі, висовуючись з окопу. Потім через якийсь час ворожий танк поцілив прямо у верхню частину окопу, де ми знаходились. Мене відкинуло ударною хвилею й засипало землею, коли я відкопався й струсив із себе землю, то побачив Володимира, якого відкинуло в кінець окопу, перевірив і побачив, що він загинув. Він був гідною і хороброю людиною. Його побратим, Юрій Афонченков.

– Володя був хороший товариш і побратим, неодноразово проявляв мужність на передовій під Херсоном, брав участь разом зі мною у штурмі під Любимівкою. Прикривав мене, коли я заряджав кулемет під Бахмутом, не боявся відстрілюватись від російських загарбників. Для мене він буде завжди героєм, – один із побратимів. 

Вічна слава і світла пам'ять нашому Герою! Пам’ятаймо тих, хто віддає життя за Україну! 

Спілкувалася: Ольга МОЛНАР 

Спонсор важливої розмови: кав'ярня-кондитерська «Mirella»

За матеріалами газети «Вісті з Свалявщини»

 

Коментар
14/04/2024 Неділя
14.04.2024
13.04.2024
12.04.2024