«Цього року до персонажів Вертепного дійства долучили службовців ЗСУ», – протоієрей Олександр Хваста про вертеп та Різдвяні традиції
-
-
>
-
>
-
>
1539
Греко-католики та віряни Східного обряду 7 січня відзначили одне з найвеличніших церковних свят – Різдво Христове. Празник цей воістину очікуваний, зігрітий Святою вечерею мільйонів людей в всьому світі, сповістив найкращу звістку про народження Спасителя. Десятки, а то й сотні храмів по усій країні сповістили радість многоголоссям церковних дзвонів, молитовно причастилися Священної Літургії, а у численних домівках зично лунали щедрування, мелодійно звучала коляда а вулицями щасливо віталися: «Христос рождається!» й так само радісно відповідали «Славімо Його!».
Про те, чому важливо святкувати Різдво, особливість різдвяного Богослужіння, чим церковний Вертеп відрізняється від бетлегемських постановок, а також про те, як відзначили свято у парафії греко-католицької церкви м Сваляви, та яких традицій, що пов’язані з появою людського Спасителя з дитинства дотримувалися у родині священника «Вістям з Свалявщини» розповів декан Свалявського деканату МГКЄ парох парафії Різдва Пресвятої Богородиці, протоієрей Олександр Хваста.
– Христос рождається! Більш ніж дві тисячі років тому осяйна Віфлеємська зірка сповістила світ про народження Христа і зі становленням християнства цю радісну подію щорічно почали відзначати мільйони віруючих у всьому світі. Розкажіть, як відзначали це величне свято у Вашій родині?
– Славімо Його! Зі свого дитинства пам'ятаю, що період новорічно-різдвяних свят – це час, коли у нашій сім'ї панувала воїстину особлива атмосфера, наповнена, насамперед, молитвою. Згадуючи його сьогодні, щасливий констатувати, що на відміну від більшості однолітків, чиї родичі свого часу змушені були жити за нівелюючою християнство радянською ідеологією, батько не тільки змалечку прививав нам із братом любов до молитви, але й розповідав про істинну суть Різдва.
Будучи священником, тато виховував у нас усвідомлення того, що Різдво не є якимось певним фольклором, що трапився десь-колись більше двох тисяч років тому, а реальною історією, котра відає всім таємницю спасіння світу, яку Господь приготував для людини із великої доброти до свого сотворіння. Саме тому так важливо не лише берегти та пам'ятати істинний символізм цього величного свята, але й відвідувати Служби, слухати Боже Слова, щодня укріплювати свою віру у Господа й щиру до Нього любов. Саме ці істини не без Божої помочі передаю і вірянам, і власним дітям.
– Напередодні Нового Року традиційно вдягали ялинку...
– Ялинку вдягали якраз таки на Святвечір так, як це колись робили наші пращури. Згадайте книгу Пророка Ісаії «Слава Лівану прийде до тебе: кипарис, явір разом із сосною, щоб прикрасити місце моєї святині...». (60:13) Та й хіба не під цим вічнозеленим деревом традиційно нині виставляємо шопку чи бодай мініскульптури з Марією, Йосипом, новонародженим Ісусом?
На Різдво кожна домівка, перетворюється у своєрідну святиню де з невимовним трепетом, покорою і вдячністю очікують на появу Христа, присутність якого маємо відчувати не лише за родинним столом, а й щонайголовніше – у серці та душі.
Саме тому до Святого вечора, Різдвяних свят та дійств ми також готувалися з нетерпінням, бо, що не кажіть, подароване Всевишнім спасіння, і є для нас найголовнішим усвідомленням значимості кожної людини у Божих очах. Це розчулює.
Починали колядувати, але робили це не лише перші три дні – 7, 8, чи 9 січня. Цикл різдвяних свят розпочинається на Святвечір, коли, зібравшись за родинним столом, маємо нагоду як молитовно, так і в колядках прославити новонародженого Спасителя, й триває до Стрітення Господнього.
– Сьогодні Вертеп є невід'ємною частиною різдвяних традицій і юні прихожани Вашого храму із задоволенням беруть ньому участь. А чи Ви самі коли-небудь долучалися до подібних інсценізацій?
– Звісно. До них мене долучали зі шкільної парти. Коли заборону на проведення Вертепів було знято, то брати участь у подібних заходах стало престижним. Щоправда, колись театралізовані постановки у школах зі всіма лихварями, бабо-дідами, корчмарями та нечистю більше нагадували балаган, аніж справжній Вертеп. Благо, що у Свалявській гімназії, де колись вчився, був дуже дружній, сповнений християнської свідомості й розуміючий колектив. Знаю це, адже вчителі часто питали порад щодо того, на чому, враховуючи певні деталі Святого Письма, треба акцентувати увагу при інсценізації постановки.
Я ж завжди тішився можливості поділитися знаннями, якими збагатився у церкві та сім’ї. Залюбки розповідав однокласникам та друзям, як за допомогою образових деталей – одягу чи атрибутики – краще втілити роль Янгола чи Йосипа та чому при проведенні Вертепу важливо не відступати від церковних канонів.
У підсумку – аншлаг кілька років поспіль, перемога на районному конкурсі вертепних та колядницьких колективів, і навіть трансляція нашого виступу на телебаченні в Ужгороді. Це було дуже натхненно.
– Як виникла ідея відродження Вертепу за Біблійними канонами?
– Такий Вертепницький огляд щорічно проводиться на рівні Свалявського Деканату. Тобто, маючи можливість зібрати й навчити дітей, обителі Свалявського Деканату із задоволенням долучаються до цього святкового дійства. Вперше учасниками такого заходу наші прихожани стали у 2010-му році. Спочатку виступи проходили у Свалявському БК, інколи – у середмісті простонеба, і вже кілька років поспіль інсценізацію різдвяного Вертепу традиційно проводимо у храмі.
Для мене, як для людини, чий батько незважаючи на низку нелегких випробувань ввіряв свою душу Господу а серцем завжди вболівав не стільки за матеріальний, як за духовний розвиток парафії це дуже потішно.
– Чи важко було зростати у родині, знаючи, що твій батько – священник?
– Ні. Тато був чудовою людиною, і точно – найкращим батьком, якого можна було бажати. Природа людини влаштована так, що ми апріорі хочемо найкращого для своїх дітей, і я радію коли усвідомлюю, що на відміну від багатьох однолітків чи знайомих, у нас із братом була можливість не лише знати, яка реакція або поведінка була б правильною у тій чи іншій ситуації, але й, власне, чинити правильно. Звісно, ми, як діти, теж робили помилки, але вказуючи, на них, батько завжди проявляв терпіння і гаряче молився, аби Господь наповнив наші серця безграничною любов'ю, такою самою, яку Господь проявляє до усіх нас.
Бо з любові виростають розуміння та повага. Погодьтеся: важко поважати когось не проявляючи ані крихти любові.
Щоб ви розуміли, якою людиною був тато, скажу тільки, що на початку 90-х років, коли після зняття заборони на віросповідання, окрім однієї церкви-каплички, що знаходилася у аварійному стані, у власність громади так і не повернули жодного храму чи парафіяльного будинку, замість того, аби на фоні становлення України вимагати відновлення справедливості, батько сказав: «Будемо будувати. Священник не має сіяти поміж людей зерна розбрату. Особливо коли справа стосується віри».
Звичайно, тато дуже переживав з приводу того, чи будуть люди не просто ходити до храму після довгої заборони, а чи матимуть бажання слухати та розуміти Слово Боже. Він віддавав себе душпастистирській справі до останнього свого подиху.
І знайте, помітив, що люди справді приходять до храму за покликом серця. Наприклад, якщо раніше люди здебільшого приходили виключно на недільну службу, то нині не упускають нагоди відвідати святиню й у будні. При чому не лише місцеві, але й ті, які рятуючись від наслідків воєнних дій спровоковані державою-агресором знайшли прихисток на Свалявщині. І хай гості зі зони бойових дій рідко затримуються у храмі більше ніж на півгодини, однак сам факт того, що з-посеред усього, що довелося їм пережити, люди таки знайшли час та можливість завітати до церкви, не може не радувати. Нині молодь теж відвідує церкву набагато частіше, аніж це було, скажімо, вісім-десять років тому. Усвідомлення цього наповнює серце оптимізмом.
Тому звершення Священної літургії, а особливо рздвяних Служінь у стінах Божого храму, має для мене особливе значення. Це наче ще одне Богоугодне свідчення того, що батькові зусилля не були марними.
Нині, до слова, ми вже звели і продовжуємо будувати нові церкви та парафіяльні будинки на території Свалявського Деканату.
– Хто брав участь у Вертепному дійстві цього року?
– Учні нашої молодіжної «Христос Моє Світло». Нині спільноту, заняття у якій проводимо для дітей молодшого (7-10 років) середнього (11-13 років) шкільного віку та підлітків (14-18 років) відвідують більше 60 осіб. Найстаршій учасниці котра відвідує школу з моменту її заснування, є старостою підліткової групи, і яка, користуючись авторитетом серед інших, допомагає в організації християнсько-виховного процесу вже виповнилося 20 років. Наймолодшою ж учасницею сьогорічного Вертепного дійства стала моя 5-річна донька.
Звісно, що у різдвяній інсценізації задіяні не всі маленькі прихожани, адже хтось може показати акторський потенціал, а у деяких дітей є елементарна боязнь перед авдиторією, та й сама інсценізація зазвичай триває не більше 15 хвилин. Однак, спостерігаючи за старшими, інші дітки отримують від них добрий приклад, стимул до наслідування, і, щонайголовніше, під час споглядання репетицій пробуджують свій інтерес до вивчення Біблії та усвідомлення істинної сутності Різдва, Великодня та інших важливих християнських свят.
До прикладу, хлопчики і дівчатка із задоволенням долучаються до виготовлення Стрітенських свічок, малюють крашанки та писанки. Окрім того, у школі готуємо дітей до першого причастя, пояснюємо важливість молитви у нашому житті, вивчаємо Катехизму, проводимо Біблійні читання, розповідаємо їм про важливість здорового способу життя. На протязі всього року вони лише навчаються, наслідувати церковні канони, а й розважаються, комунікують одне з одним, долучаються до різноманітних духовних акцій, беруть участь і активно вболівають у грі за Кубок Свалявського деканату з футболу серед юнаків, розвивають творче хобі, а головне – утверджуються у своїй християнській вірі.
Відрадно, що збирається молодь не лише на території храму – час від часу влаштовуємо собі дозвілля мандруючи різними куточками району та області. Це теж сприяє налагодженню дружньої атмосфери та позитивних вражень, як серед молоді, так і серед старших прихожан.
– Як, на Вашу думку, впливає на дітей відвідування молодіжної церковної спільноти?
– Дуже позитивно. Прививати любов до християнства важливо змалечку, але будьмо об'єктивними: сама дитина навряд чи зможе зрозуміти хто така Діва Марія, Ісус Христос, Миколай чи інші святі. Точно так само дитина не одразу зрозуміє, для чого потрібно відвідувати Богослужіння, дотримуватися Божих заповідей та вивчати Біблію. Та й суть Біблійних віршів навряд чи усвідомить, якщо не пояснити їй цього зрозумілою для неї мовою.
Отож основна місія спільноти – не лише донести підростаючому поколінню про важливість християнства й духовності загалом, простими словами спонукати маленьких прихожан полюбити Бога та Його настанови, а й пробудити в них невгасиме бажання жити за Заповідями Всевишнього.
Саме тому важливим атрибутом усвідомлення прописних Біблійних істин є підтримка оточуючих.
Навіть на прикладі нашої старости бачу її ледь не щодня. Дівчина сама пройшла курс Катахизму і не лише розуміє її суть, але й знає основну причину того, чому ми збираємося і для чого ми це робимо.
Та й роль рідних у християнському вихованні має дуже велике значення. Важливо аби батьки чи інші старші родичі давали нащадкам добрий приклад. Радує, що наші прихожани активно цікавляться успіхами молодіжної спільноти, і зізнаються, що такі заняття не лише наближають дітей до Бога але сприяють кращому порозумінню поколінь.
Якщо говорити конкретно про Вертепне дійство, то повторюся: у бетлегемських постановках, які звично спостерігаємо на Різдво здебільшого по хатах, дуже багато фольклору і акцент часто зміщений до сприйняття Вертепу, як розваги. А церковна інсценізація, хай і у віршованій, або, може навіть ігровій формі, покликана передавати суть записану у Євангелії – прославлення Ісуса Христа й важливість вдячності Всевишньому за надію на спасіння.
Відтак у церковному Вертепі не часто зможете побачити негативних персонажів, що необґрунтовані Біблійною історією.
А ще у нашій церковно-приходській школі діти вчаться слухати не лише Боже Слово, але й одне одного. Так нерідко хлопчики й дівчатка самі дають поради, як краще втілити або переконливіше зіграти того чи іншого персонажа, і навіть вносять правки до сценарію у відповідності до своїх побажань.
Тішуся, що цього року різдвяний Вертеп ми представили вже втринадцяте, а сценарій жодного разу не повторювався.
– Хочете сказати, що і цього року без змін у сценарії не обійшлося?
– Саме так. Цього року до персонажів Вертепного дійства долучили службовців ЗСУ. Ініціаторами такого рішення стали самі діти. Таким чином вони вирішили подякувати усім, хто виконуючи свій військовий обов'язок у зоні бойових дій захищає територіальну цілісність нашої держави і боронить Батьківщину від навали ворога.
А взагалі, давно підмітив, що під час різдвяних Богослужінь у храмі щоразу панує якась особлива атмосфера. І справа не лише про незриму присутність Всевишнього у храмі, що відчувається під час Святої Меси. Враження, що у цей день не тільки люди, а й небеса радіють появі на світ Божого Сина. Для себе особисто трактую це нічим іншим, як проявом Божого чуда.
– Що хотіли б побажати нашим читачам?
– Насамперед вітаю всіх зі світлим Святом Христового Різдва! Хочу побажати Божого благословення, добра та злагоди, щиро і уклінно подякувати кожному, чиїми зусиллями нині всі українці сміливо можуть називати себе нацією незламних людей.
Усім іншим хочу нагадати, що різдвяні свята є чудовою нагодою для того, аби утвердити свою віру, молитися за батьків та дітей, братів і сестер, тих, хто поруч, і тих, хто далеко від дому. Не бійтеся запросити Всевишнього у своє життя, і щиро дякуйте Йому за кожен прожитий день.
Бо лише маючи щиру віру у Господа, зможемо здійснити найзаповітніші мрії кожної людини: світ без війни, спокій у серці та любов у душі.
Христос Народився! Славімо Його!.
Р. S: Не упустили журналісти нашого часопису нагоди поспілкуватися й із самими учасниками вертепного дійства. Тож про те чого навчають їх у молодіжній спільноті, які емоції відчувають юні прихожани від означених ролей та як їхні виступи сприймає публіка – дізнавайтеся із перших уст.
Габріелла БАБУРА, 15 років:
– Молодіжну спільноту відвідую вже шостий рік. Спочатку це були збори із першопричасниками та відвідування уроків релігії. Нині ж вже більше чотирьох років вивчаю Катехизму і майже стільки виконую роль Марії у Вертепному дійстві. У школі мені дуже подобається, адже тут панує атмосфера єднання, і завжди можна розраховувати на пораду. Навіть коли у чомусь помиляєшся. І підтримку. Навіть якщо у тебе поганий настрій. Це дуже круто. Щодо участі у Вертепі, то, кажучи відверто, я боюся виступів. Подумки молюся перед тим, як почати вимовляти прописані у сценарії слова. І мандраж від того що ти – дівчинка, яка боїться публіки, а у виставі маю грати одного із центральних персонажів – Марію, кудись зникає. Враження ніби своїм Благословінням мені допомагає сама Пречиста. Ну, а взагалі опісля вистави завжди почуваюся піднесено. Приємно знати, що завдяки твоїм старанням ось уже чотири роки поспіль оживає частинка різдвяної історії.
Мирослав ФІЛЬО, 14 років:
– Нашу школу я відвідую вже сім років, і можу з упевненістю сказати: такі заняття допомагають досягти єдності з Богом, вчать з вдячністю ставитися до того подарунка, який зробив нам Всевишній, пославши на землю Свого улюбленого Сина аби врятувати світ. І нехай у мене не найпозитивніша роль у виставі, адже за сценарієм я – Ірод, проте, бачили б ви захват і емоції дітей, які цю виставу бачать уперше! Заради них я готовий грати цю роль знову й знову. Все одно після вистави щиросердно кажеш усім: «Христос народився! Славімо Його!».
Іван ЦАНЬКО, 15 років:
– А ось у мене роль службовця ЗСУ. Сприймаю її дуже почесно. Думається, може побачить цей виступ десь у інтернеті чиїсь брат, син чи тато-військовий і, можливо, саме мої слова підіймуть йому настрій на Різдво? Для наших армійців це було б добрим знаком того, що їх оберігає Бог та наші молитви.
Анастасія СТЕСОВИЧ, 12 років:
– Спільноту я відвідую всього вісім місяців, але дуже щаслива бути задіяною у святковому Вертепі. Ну, по-перше, бо і змалечку у сім’ї, і на заняттях нас навчають до Різдва шанобливого ставлення. А по друге, хіба можна не радіти, коли у інсценівці виконуєш роль Янгола? Тим більше, що всі ми – не важливо, беремо участь у виставі чи ні, – але дуже стараємося, аби влаштувати вірянам справжнє свято. Аби кожен віруючий зміг не тільки побачити, а й відчути радість піднесення від Христового Різдва? Реакція публіки – відповідна. Чого іще можна бажати? Хіба що миру.
