Історії успіху жінок-підприємців Сваляви

Яка вона, сучасна жінка? Сильна, рішуча, наполеглива чи лояльна, ніжна, берегиня сімейного затишку? Чи можливо поєднати у собі ці ролі? Як зуміти реалізувати свій потенціал на сучасному ринку праці? 

До прикладу, американські жінки започатковують нові підприємства у півтори рази більше, ніж чоловіки. Приємно, що і Свалявська громада не виняток, адже тут є свої успішні жінки, які зуміли домогтися в своїй справі чудових результатів. Сьогоднішня публікація присвячена жіночому підприємництву. 

Наталія Салій, приватна підприємиця, власниця лаунж-бару «Кардамон»: 

–Власну справу з чоловіком ми започаткували ще у 1988-му році. Спочатку була роздрібна торгівля, продуктові магазини, потім відкрили магазин одягу і взуття. Ресторану «Квітка полонини» вже 21 рік, ще є ресторан «Поляна» на території санаторію, «Кардамон» відкрили у 2016-му. До речі, відкриття «Кардамону» і продуктового  магазину випадково припало саме на день святого Андрія (усміхається – авт.).  

З упевненістю можу сказати, що мені ніколи не було страшно, бо маю велику підтримку  від чоловіка і знаю: що би я не робила, якою справою не займалася – у мене є дуже хороший тил. Це вкрай важливо, адже ми, жінки, самі по собі слабкі.  

Якщо у веденні ресторанної справи задіяні і чоловік, і жінка, то це набагато краще. Бо ж одними очима бачить жінка, іншими чоловік, відтак окремо не справляться з усіма непримітними тонкощами. Мій чоловік – директор мінеральних вод «Лужанська-7», «Маргіт» і у вільний час від основної справи завжди допомагає по нашому бізнесу. 

Дуже швидко мислю і розумію, як потрібно вчинити. Переконана, що немає роботи, яку б не можна було зробити, також все можна встигнути. 

Жалкую, що доба має тільки 24 години – цього замало, щоб все встигнути. Зранку стараюся швидко виконати домашні справи, так як ресторан відкривається о десятій годині,  дуже багато-чого встигаю по дому. Лягаю спати десь о першій ночі, буває і о третій годині.

Часто ставлять запитання чи готую вдома – так, звичайно, навіть дуже люблю. Хоча і чоловік може їсти приготувати, і допомогти все, що треба по дому. 

Дуже легко ставлюся до якихось труднощів, з оптимізмом дивлюсь, посміялися і пішли далі. Ніколи в житті не залишила б цю справу, усе цікаве в роботі, обожнюю її.  У мене в основному взаємодія з гостем, постійно змінюємо меню, щось нове вносимо. Думаю, що я керівниця строга, але строгість поєднана з добротою, особливо це стосується персоналу. Знають, що  дисципліна повинна бути, вихід на роботу без запізнень.  

Коли помічаю промахи в обслуговуванні відвідувачів, дуже тактовно до цього підходжу, ніколи в житті не люблю ображати людей.  Тому що кожна людина має право на помилку, не можна принижувати людину. 

Нових людей, яких приймаю на роботу, навчаю обслуговувати так, як би хотіли щодо себе з відповідною поведінкою. Наголошую, що мають поводити себе в моїй присутності так само, як коли мене немає. Якщо ж дозволять щось у час моєї відсутності, теж саме зроблять і при мені. 

Проходжу багато семінарів, тренінгів, вдосконалююсь, відтак і характер змінився, стала іншою, ніж раніше. Ніколи не сприймаю в «штики» слова, навпаки, якщо хтось з персоналу може імпульсивно зреагувати,  спочатку їх втишую, адже криком нічого не можна добитися. Вважаю, керівника мають поважати і можу з гордістю сказати, що мене працівники поважають.  

Коли мені кажуть, що о десятій вечора я ще, бідненька, на роботі, то це не так – я настільки люблю свою роботу і отримую задоволення, роблячи її, що не втомлююсь. 

Звичайно, війна вплинула відчутно на всі справи і на наш моральний стан. Під час зборів наголошую, що ми всі змінилися, гість також. Однак ніхто не має помітити, що нам важко, маємо лояльно ставитися до вимогливих відвідувачів.   Ми були готові і до переселенців, шоку не було.

Для нас найголовніше – якість, чистота й порядок, бо ж гість бажає сервісу. До слова, не кожний заклад може собі дозволити закритись на загальне  генеральне прибирання щомісяця, тоді виходять усі зміни. Також щопонеділка та зміна, яка за графіком працює, виконує генеральне прибирання.   

Ми, коли розпочинали бізнес, двоє дітей були малими, багато наші батьки допомагали. Водночас і син, і донька зростали самостійними, це дуже згодилося їм у майбутньому. Коли ходили до репетитора, я могла запитувати у доньки на котру годину заняття.  

Особливо тепер мені на допомозі дочка, вона вчилася в київському університеті імені Гетьмана. Де потрібна заміна можу повністю покластися на неї з довірою, це моя опора. Від двох років була зі мною на роботі. Син дотепер дякує, що навчила їх ніколи не ставити себе вище за інших.  

Цілей було багато, але наразі все пішло на задній план, не знаємо, що буде завтра. Тепер такий час, коли не можна ставити планів, хіба на день-два. 

На поприще депутатської діяльності вступала, бажаючи  багато-чого змінити. Однак, знову ж таки, плани були великими, а за останні роки то карантин, то війна. Так і чимало результатів не такі, які б хотілося.

На мою думку, щоб відкривати свій бізнес, у жінок має бути дуже хороший тил. Ось при такому чоловіку, як у мене, можна гори перевернути – я за кам’яною стіною.

Мирослава Голонич, підприємиця, митна брокерка, засновниця кав’ярні-кондитерської «Mirella», переможниця міжнародних фестивалів унікальних страв: 

–Мрії та бажання стати лідером у мене не було. Просто батьки були дуже активними в житті, думаю, це зіграло роль у моєму становленні. Батько був головним інженером, потім директором заводу «Електрон», по нарадах і всіляких зустрічах всюди мене з собою «тягнув». Певно, хотів сина, а народилася я (усміхається – авт.). Мав до мене високі вимоги. То був період 90-их, зароджувався бізнес, підприємництво і батько завжди був активним, відкрив свою справу і мене залучав до того. Задатки внутрішні до керування справами в мене, звісно, були, адже і дідусь, і бабуся мали по 300 кроликів на господарстві. Привчали мене, і це, мабуть, передалося. Згодом я навчалася у місцевому технікумі, здобувала економічний фах, це вважалося престижним рівнем. 

Першу професію – митного брокера, здобула за рішенням батька. Я не опиралася, так як у незалежній Україні ця справа набувала потреби. Розуміла, що кондитер не в рейтингу ринку праці, в ті часи складалося так. 

Також мій тато започаткував першу митно-брокерську  контору в Сваляві, яка діє до сьогодні. Тоді ж він був першим, хто почав виготовлення Пет-пляшок для мінеральних вод, організовував початок роботи заводу "Маргіт".  Заснував  та почав діяльність невеликого деревообробого цеху. Через нещасний випадок, батько разом з колегою загинули в автокатастрофі у 2001 році. І прийшлося взяти на свої плечі усі попередні справи батька. Добре, що за рік до цього ми одружилися з чоловіком Володимиром . В школі були однокласниками, ніколи б тоді не подумала, що ми станемо подружжям (усміхається – авт.) 

То ж так ми з чоловіком і продовжили спільними зусиллями вести бізнес. Знадобилося близько трьох років, аби  розібратися з усіма нюансами робіт. І час тоді був буремний, але мені страшно не було ніколи. І про важкості не думала, мала 25 років, тож досвід певний був. Тим більше, що батько постарався побудувати мені фундамент стійкості. 

Тепер  більше працюю в кондитерському цеху, навіть у вихідні можу виконувати замовлення. Адміністрування, прийом замовлень, фінансові розрахунки, роботу з постачальниками, рецептури продукції – усе це  регулюю, контролюю та вирішую, що на вітрині наших двох кав’ярень буде завтра. Роботу поєдную з брокерською діяльністю. Наступного року виповниться 30 років мого офіційного робочого стажу. 

Думаю, що я дуже не сувора керівниця. Робочі відносини в кондитерському цеху побудовані більше на довірі і партнерстві, як такої ієрархії немає, не можу цьому навчитися. Але субординація повинна бути, щоб дотримувались трудової дисципліни, у цьому переконалася через неприємні випадки з співробітниками. 

Розумію, що військовий стан вплинув на всіх, кожен має певні проблеми та  порушення у психологічному стані.  Через це ми трохи послабили усі чинники з робочими графіками та дисципліною на роботі і трохи закриваємо очі на всі прогалини. Тим паче взимку мало сонця, настрій псується сам по собі. З розумінням ставлюся до колег, бо мені самій важче стало, хоча маю великий досвід. 

Взагалі й деревообробна галузь й брокерство більше чоловічі справи.  Кажуть, панує гендерна рівність, однак це не так. Тип мислення мабуть десь не такий  жорсткий, як у чоловіків, жінки через емоції бажають вирішити все по-доброму. А в бізнесі це не працює. 

Коли ще були малими діти, тоді було важче, бо ж мені хотілося бути частіше вдома, а я повинна була йти на роботу у вихідні. Сили відновлюю на природі, в лісі навіть один день вдома провести вже краще стає. З відпочинком взагалі  трохи проблемно, у відпустці не були роки чотири.

Їсти вдома готую, коли маю час, а він у мене не завжди є, ще ж і за продуктами треба сходити. Чоловік бурмоче час від часу, що я їсти не варю (усміхається – авт.). А насправді Володимир терплячий, допомагає в усьому, як сімейна пара в бізнесі доповнюємо один одного, маємо підтримку. Хоча погляди на ведення бізнесу в нас різні, тож в цьому плані сваримося. 

Однак через те, що постійно змінюю сферу діяльності, знаходжу щось нове серед звичайного, занурююсь в те,  рутини не відчуваю. Компоную рецептури, власні смаки, я – як конструктор експериментального цеху. Аби лиш сил вистачало на  всі мої ідеї. Не можу йти однією дорогою, ще здобуваю другу вищу освіту технологічну в Києві, незабаром писатиму магістерську. До речі, про цей вступ чоловікові не казала, бо сварив би, що не встигаю (сміється – авт.). 

Жінкам раджу нічого не боятися, відкривати свою справу, а далі вже вони вирішать треба їм то чи ні. Переконана, що пробувати варто, щоб потім все життя не нарікати. 

Надалі прагнемо, щоб настав мир. Звичайно, хочемо розвивати бізнес, купа ідей для цього є, але далеко не заглядаю. 

Вікторія Павлович, засновниця студії краси «Blossom studio»:  

–Бажання започаткувати власну справу прийшло до мене роки чотири тому.  Я хотіла створити комфортні умови праці для майстрів і щоби наші клієнти були максимально задоволені, забували за буденність і отримували послуги на рівні з великими містами.  

Щоденний робочий графік у мене починається з 10.30, закінчується зазвичай о 18-тій. Далі вдома продовжується своє життя. Коли ще не мала дитини, я могла годинами просто сидіти на роботі, настільки її люблю. Навіть, якщо вдома щось не добре, то коли приходжу на роботу забуваю за все.    

В нас є адміністраторка, ну ось наразі вона у відпустці, то більшу частину роботи виконую я. У своїй же студії я майстер-перукар. Раніше було популярним бути майстром на всі руки: і макіяж робити, і зачіски, і фарбування, і стрижки,  брови… Але чим далі, тим важче це все поєднувати на рівні з модою в ногу,  новинки ж постійно з’являються. Тому я залишила у своєму професійному арсеналі чоловічі і жіночі стрижки, але більше акцентую на фарбуванні. 

Найскладніше в роботі це знайти людей по духу, колектив. На даний момент штат працівників мінімальний, у зв’язку з війною хтось виїхав, інші звільнились. Скажу відверто, у мене нетипові для Сваляви умови праці майстрів. Усі зазвичай працюють на оренду, у мене є відсотки, тобто майстри не займаються записами, вони можуть не рекламувати себе взагалі, можуть нічого не робити для свого просування – це все робимо ми. Однозначно це полегшує діяльність майстрів, але в нашому місті цього поки не сприймають. Кажуть, як то мною хтось буде командувати? Але ж справа зовсім не  в цьому.  

Як надходить емоційне вигорання я проходжу якесь навчання.  Коли відчуваю, що воно не минає, то я просто беру відпустку. Хоча  сказати, що я відпочиваю вдома від роботи, то ні, виконую іншу роботу по студії – маємо інтернет-магазин, то більше працюю над профілем, докуповую, як типової відпустки не буває. Бо ж діє людський фактор –  якщо відмовиш людині уперше, вдруге, то 95%, що втретє вона більше не напише для запису. Тому, бувало, що я виходила у свою відпустку, аби прийняти клієнтів.

Вважаю, що я справедлива керівниця. Багато тих дівчат зі Сваляви, які працювали в салоні, звільнилися через банальну причину – не вміли розмовляти  й знайти спільну мову зі мною. Усе наголошую, що треба вчасно вміти говорити, що саме не подобається, відтак будемо вирішувати. Вести бізнес стало дуже важко так, як ціни на все зростають, а ми стараємось тримати їх доступними і не забуваємо про якісні матеріали і послуги.

Дружина я жахлива (посміхається – авт.). Якщо чесно, практично не готую вдома, не консервую, навіть не знаю, як це робити.  Ходимо їсти до ресторану, а також нас часто батьки чи кумови запрошують на вечерю. Щодо того, яка я мама, то вже син, як виросте скаже. Свого часу відвідувала захід, з якого запам’ятала важливу річ: давати дитині якісний час. Відтак, якщо я з ним граю, то не думаю ні про що інше, у неділю більшу частину дня ми разом. Часу для себе в мене взагалі немає, хіба влітку ходимо в басейн, на прогулянки.  

Мій чоловік працює водієм в ДСНС. Я ніколи не приказую, а завжди прошу його і він слухає та допомагає. Зазвичай, це допомога силою – щось підремонтувати, перенести. 

Дуже мрію про своє приміщення (починає плакати – авт.). Бажаю не бути на оренді, вже за крок була до цього, однак ціни стали не підйомними, на жаль.  А також бажаю мати свою квартиру.

Якщо жінка не готова жертвувати своїм часом, своєю сім’єю, дитиною, то краще не відкривати свій бізнес. Інакше треба добре вміти керувати своїми записами, часом і вихідними днями.

Для мене щастя це душевний спокій, щоб все було добре з людьми, які в нас працюють. Коли ти щаслива, а твій персонал ні, це дисбаланс. Повинно бути добре всім, хто тебе оточує кожного дня.  

Спілкувалася: Ольга МОЛНАР