«Дружина першою запросила мене на танець, бо у мене були штани «кльоші» і светр з «начосом» – видно я їй сподобався»: тренер з легкої атлетики Віктор Загарій

20 Грудня 2022, 12:47
Тренер з легкої атлетики Віктор Загарій: «Дружина першою запросила мене на танець, бо у мене були штани «кльоші» і светр з «начосом» – видно я їй сподобався» 2968
Тренер з легкої атлетики Віктор Загарій: «Дружина першою запросила мене на танець, бо у мене були штани «кльоші» і светр з «начосом» – видно я їй сподобався»

Практично кожного дня наш герой з’являється у центрі міста на велосипеді, або ж просто пішки, завжди у позитивному настрої та піднесеному дусі. Цьогоріч йому виповнилося 68 років, але він завжди готовий дати слушну пораду, або просто вислухати. Тих, хто не знає Віктора Ілліча Загарія у Свалявській громаді, можна порахувати на пальцях, адже під його спортивною опікою виросло багато поколінь спортсменів, які по різним причинам обрали легку атлетику. Пан Віктор називає її королевою спорту, тож не дивно, що поруч із королевою завжди стоїть король – король легкої атлетики у Свалявській громаді, яка останнім часом не перестає дивувати її жителів своїми спортивними здобутками. 

Для нашої розмови ми обрали кав’ярню-кодитерську «Mirella», яка завжди створює теплу атмосферу для наших розмов. Тож, якщо у вас немає змоги відвідати кав’ярню, рекомендуємо заварити чашку теплого чаю або кави, адже наше інтерв’ю, як ніщо інше, підходить до чтива з  ароматними напоями.

–Досить часто Вас можна було побачити зранку в центрі міста на велосипеді. З огляду на поважний вік, Ви, здається, є одним із найактивнішим жителів Сваляви. Розкажіть нашим читачам як розпочинається день відомого тренера Віктора Ілліча…

–Прокидаюся о 4:30 ранку – максимум о п’ятій годині. У мене в сусідки є півень, то він завжди вчасно мене будить (сміється, – авт.). Далі на мене чекає біг по стадіону босоніж півгодини-годину. Стараюся бігати 6-10 кілометрів. Це якщо не йду до лісу, а якщо планую йти в ліс, тоді це прогулянка. Далі йду купатися. У мене вдома є басейн, раніше коли не було басейну, їздив на велосипеді на Латорицю під міст і там купався. Також з 1975 року займаюсь моржуванням. Обов’язковим ритуалом для мене є зустріч сонця о сьомій ранку – для мене це символ початку дня. Ось за цим графіком я живу вже 43 роки. Правда травма ноги, яку я отримав під час походу в гори цього літа дещо внесла корективи в моє життя, але це був, напевно, знак зверху, що «Ілліч, час трішки зупинитися» (сміється, – авт.).

–Ви принесли з собою на інтерв’ю книги. Читанню приділяєте так само багато уваги? Які Ваші улюблені автори та що для вас читання? Це ритуал?

–Книги зазвичай читаю ввечері перед сном. Але так, дуже люблю читати. Тільки не в білий день, не люблю витрачати світло дня для читання. Вдень потрібно діяти, рухатись, працювати. А з книги намагаюся почерпнути максимально практичного. Зараз читаю Ліну Костенко, Дугласа Ріта, прочитав п’ять книг Мирослава Дочинця, Ігора Ярмака прочитав вісім книг,  Ніцше «По той бік добра і зла», Джона Фаулза недавно читав. 

–Крім читання, яке хобі супроводжує Вас по життю?

–Ліс. Минулоріч я назбирав 272 літра малини, 850 літрів березового соку. Я все записую у блокнот, скільки чого я зібрав, скільки кілометрів пробіг, а в кінці роблю висновки. Цього вчу і своїх вихованців, записувати свої успіхи у блокнот – це називається мистецтво маленьких кроків. З грудня 2020 року я бігаю щодня і тогоріч набігав 1400-1500 кілометрів. А взагалі біціклі, гатіжак і гриби – то невід’ємні аксесуари мого життя. 

–Ви є одним із найстарших тренерів Свалявщини. Під вашим вихованням виросло не одне покоління талановитих спортсменів. Розкажіть, коли вперше відкрили у собі любов до легкої атлетики та коли захотіли пов’язати з нею своє життя? Адже бути талановитим тренером, мені здається, не легше, ніж бути хорошим спортсменом...

–У 1969 році я поступив на навчання у профтехнічне училище на електрогазозварника, але потім тренери з легкої атлетики Томаш Горват та Степан Голіш, після місяця навчання, забрали мене до себе на тренування та переконали мене і моїх батьків обрати легку атлетику. Тож у 1971 році я поступив до Ка’мянець-Подільського педагогічного інституту ім. В. Затонського на факультет фізичного виховання, який закінчив у 1975 році. Після закінчення одразу пішов працювати вчителем фізкультури у місцеву школу в селі Тибава, де пропрацював до 1978 року, паралельно тренуючи дітей у Свалявській ДЮСШ. Тоді ще не було вільної вакансії тренера з легкої атлетики, тож спочатку працював як тренер з баскетболу. До речі, тоді мої вихованці три роки поспіль виступали на першості України. Це був сильний випуск. Для мене взагалі найулюбленіша гра – це баскетбол. Це один з найінтелектуальніших ігрових видів спорту, як на мене.

–Яким пам’ятаєте себе в дитинстві? 

–Наше покоління виросло на вулиці, можна сказати, без тренера. Грали баскетбол, волейбол. А вже у 7-му класі мене помітили і брали на різні обласні змагання по декатрону, де я займав перші місця, а згодом здобув кандидата в майстри спорту.

–І все ж таки, чому саме легка атлетика, адже є багато інших видів спорту…

–Все дуже просто – вона найбільш доступна та найбільш природня. Тобі якщо природа дала ту швидкість, ту координацію, для цього не потрібно ніякої такої підготовки. Наприклад, якщо брати баскетбол, для цього потрібен спортзал, м’яч. А взагалі легка атлетика – це королева спорту, вона вміщає у себе 56 дисциплін цього «жанру», так би мовити, починаючи з бігу на 100 метрів і завершуючи спортивною ходьбою на 50 кілометрів. «Citius, altius, fortius» з латині перекладається як «Швидше, вище, сильніше». Цей девіз легкої атлетики пішов ще з олімпійських ігор в Афінах. 

–Згадайте свою першу спортивну перемогу з легкої атлетики. З якими емоціями асоціюється у Вас «першість»?

–Напевно, з хвилюванням. Перед кожним змаганням я дуже переживав, навіть спати не міг через хвилювання. Я – холерик, тобто дуже емоційний, але згодом, після важкої праці над собою, зумів навчитися керуватися своїми емоціями і не давав місця хвилюванням.

–Чи був період у Вашому житті, коли ви не працювали за професією? 

–Був період коли я працював у Чехії та Португалії флористом. У мене було три дочки, тож я був змушений виїхати на заробітки закордон, щоб утримувати сім’ю, бо на той час у 1992 році у школі я отримував 61 гривню. Цього, як розумієте, для сім’ї було замало.  Відтак, починаючи з 1992 року, по 1998 рік працював  у Чехії в місті Прага. Там працював на будівництві, як і більшість наших заробітчан тоді. Але попри все навчився розмовляти на чеській мові, тож зараз вільно читаю книги цією мовою, якщо такі трапляються. А до Португалії потрапив на заробітки у 2001 році та прожив там до 2008-го у місті Портімау, де працював флористом, ми вирощували квіти для різних насаджень, клумб тощо. Потім певний час жив та працював в місті Лагуш у підвенній частині Португалії – це за чотири кілометри від берега Атлантичного океану. 

Згодом, після повернення додому у 2008 році, повернувся на посаду вчителя фізкультури у Свалявську школу № 2, де працював раніше до 1992 року. Пізніше влаштувався на роботу в санаторій «Сонячне Закарпаття» інструктором по лікувальній фізкультурі. А вже після того до Свалявської  ДЮСШ, де працюю донині тренером з легкої атлетики.

–Було важко працювати в чужій країні?

–Там, де працювали українці, з нас завжди намагалися витиснути по максимуму. Наприклад, везеш щось в тачці, і відповідно, коли відвіз до місця призначення, назад повертаєшся порожнім, а португальці, на яких працювали, змушували нас везти будь-що назад, просто щоб ми, як факт, не йшли «порожніми», бо везти назад порожню тачку надто легко для нас.

–Чи були серед ваших вихованців ті, хто займав призові місця на чемпіонаті України?

–Були такі, це Карло Шустер, мій вихованець, йому зараз за 60 років. Але у свій час він зайняв призове місце по метанню списа з результатом 73 метри. Ніна Вайдич зробила кандидата в майстри спорту по метанню списа. Наталія Свар – метання спису з результатом 50 метрів, Сергій Вісарюк, Едіта Ковач, яка зробила кандидата в майстри спорту з паверліфтингу, а загалом дуже багато було. Я назвав тільки тих, хто показував найкращі показники. 

–Чоловік досягає успіхів тоді, коли має надійну підтримку та опору. Як познайомилися зі своєю дружиною? Вона також пов’язана зі спортом?

–Ні, вона не спортсменка. А познайомилися ми з нею на дискотеці на 4-му курсі, коли вона запросила мене на «голубий танець», коли дівчата запрошують хлопців. До слова, краще бути молодим і зеленим, ніж старим і голубим (сміється, – авт.). Вона мене запросила, бо у мене були штани «кльоші» на 36 сантиметрів, тоді вони були в моді, і светр з «начосом», видно я їй сподобався (сміється, – авт.), а потім я її запросив на танець, а вже через три місяці вона приїхала до мене у Сваляву. І я собі такий ще подумав, як її мати 19-річну дочку відпустила одну, до мене додому, напевно довіряла мені, бо перед тим їздив знайомитись з нею в село на Новий рік. А вже 12 січня ми з нею розписалися. Тобто через чотири місяці після нашого знайомства.

–Дружина підтримувала Вас? До речі, хто займався вихованням дітей більше: вона чи ви?

–Дружина підтримувала, але здебільшого вихованням дітей займався я. Тоді, коли у нас народилася перша донечка, мене виручила книга американського педіатра Бенджаміна Спока «Як виховувати дитину», а я якраз був хворий і прочитав книгу від першої до останньої літери. Звідти почерпнув багато цікавих методик, які в майбутньому стали мені у нагоді при вихованні дітей. Наприклад, перших двох дітей я виростив по правилу «раніше плавати, ніж ходити», тому вчив їх плаванню з трьох тижнів. 

–Розкажіть про своїх донечок: вони також пішли слідами батька?

–Найменша донька Світлана закінчила Вінницький вищий економічний заклад, зараз із чоловіком живуть у Празі. Світлана так і не працювала за спеціальністю. Середня донька Галинка живе у Чехії з 1994 року, а найстарша Анжеліка залишилась у Сваляві. Також у мене є двоє внуків та одна внучка, яких я дуже люблю.

– Свалява, у якій Ви виросли, якою є для Вас?

–Дуже близькою, дуже рідною, дуже позитивні спогади пов’язані з нею... 

–Поділіться із нашими читачами планами на майбутнє. 

–У майбутньому прагну вивчити англійську, угорську та корейську мови. З угорською, думаю, проблем не виникне, а ось з корейською мені допоможе моя вихованиця, яка викладає її за кордоном.

–Щоб Ви хотіли побажати сучасним дітям, щоб підтримати міцне здоров’я?

–Це більше побажання батькам, адже батьки формують дитину та уявлення про спорт. Раніше більшість мали таке байдуже ставлення до своїх дітей, коли ті обирали ходити на різні спортивні гуртки, мовляв «а, най собі ходить, хай чимось займається». А тепер батьки більше переймаються інтересами нащадків. Я завжди кажу, щоб дорослі запитували, чим хочуть займатися діти, пропоную провести відкритий урок, щоб батьки самі могли побачити, до якого виду спорту у дітей є хист. Це корисно, адже дитина буде впевнена у тому, що їй це подобається, а батьки – у тому, що дитина задоволена. Тому інколи вдаюся до такої практики.

–Ваші побажання читачам.

–Зараз насамперед хочу побажати людям миру, швидкої перемоги, щоб перестали гинути наші українці, бо важко дивитися на це все, що відбувається на фронті. Також бажаю більше рухатися і цінувати те, що у вас є. 

Все інше здобудемо, переможемо!

Спілкувався: Анатолій Молнар

 

Коментар
Код блоку:
03/02/2023 П'ятниця
03.02.2023
02.02.2023