«Ми з братом ніколи не конкурували на полі»: ветерани свалявського футболу Сергій та Карло Шиповичі

У кожного міста є свої люди-легенди, з якими асоціюється мистецтво, політика чи спорт. Якщо мистецький олімп впевнено осів свалявський композитор Євгеній Станкович, літературну нішу письменник, поет, адвокат та екс-мер Сваляви Михайло Турок, то люди, з якими тут асоціюється футбол, одноголосно та з впевненістю можна назвати рідних братів Сергія та Карла Шиповичів. На честь них навіть назвали місцевий футбольний турнір, який за традицією проводять уже п’ятий рік поспіль. 

Ми не втратили можливість поспілкуватися з братами після проведення останнього спортивного свята у Свалявській громаді, аби дізнатися, що для них футбол та чому вже стільки років поспіль, попри будь-які погодні умови кожної неділі вони приходять на місцевий стадіон споглядати за грою та підтримувати футбольні команди.

Перший, із ким ми поспілкувалися, це старший брат Карл Шипович, якому цьогоріч виповнилося 82 роки. 

–Пане Карле, до нас дійшли слухи, що ви до свого 81-го року ще ганяли м’яча на стадіоні. Що мотивує Вас не сидіти на дивані біля телевізора у вихідний день?

–Так, це правда, до минулого року я ще грав у футбольній групі «Здоров’я», створеної для тих, хто приходить на тренування, щоб підтримати своє фізичне здоров’я, а вже у цьому році тільки приходжу на поле повболівати за хлопців. Я люблю футбол – це моє життя. Це мене і мотивує приходити на поле щонеділі.

–Цікаво дізнатися про початок вашої спортивної кар’єри, адже у футболі ви вже 60 років та, певно, маєте чим пишатися…

–Я з дитинства жив футболом. У школі на перервах ми ганяли м’яча. Потім, після закінчення школи, я вступив до Свалявського коледжу, за який грав у команді на олімпіаді серед змагань між іншими коледжами в Чернівцях. А коли повернувся у 1962 році у Сваляву, почав грати в основному складі ФК «Авангард», якому віддав 11 років свого життя. Але оскільки я був занятий на роботі, мало часу було для великого футболу, тож почав брати участь у районних змаганнях за команди сіл Драчино, Голубине, Неліпино, Стройне, Дусино. 

Вже у 1982 році мене запросили стати тренером команди «Авангард», яка перед тим була випала з центральної зони України, але згодом під моїм керівництвом команда знову повернулася у центральну зону та грала у першості зон по Україні серед таких команд, як Тернопіль, Львів та інші. 

Після завершення роботи тренера, у Сваляві утворили футбольну групу «Здоров’я» серед колишніх футболістів, або тих хто вже давно не грав у футбол, для підтримки свого фізичного здоров’я. Щосуботи ми збиралися на тренування, грали у спортивних залах школи №1 та школи №2, коли була невелика зима і було холодно на вулиці.  Але згодом перейшли на старий стадіон біля міської лікарні. Переодягалися у старій котельні поруч зі стадіоном, там тепло тоді було, можна було взимку одягти спортивну форму. Побігали, пограли, переодяглися і додому. Запрошували до групи всіх бажаючих – 15 річних юнаків, 20-річних, я був найстарішим учасником команди до минулого року. Але з групою «Здоров’я» не припиняю до сих пір зв’язок.

–Давно існує ця група? 

–Вже більше 30 років. Приблизно з тих пір, як я зав’язав з «великим» футболом. Круглий рік, кожної неділі взимку, навесні, влітку чи восени, не зважаючи на погоду, на старому стадіоні біля Свалявської поліклініки збираються 25-30 чоловік та грають в футбол. Один раз у рік ми проводимо різні товариські зустрічі з колегами із Воловця, їздимо до них  на гру, а цього року вони приїхали до нас. 

Молодшому брату Карла Сергію нещодавно виповнилося 77 років, але чоловік досі пір бігає на полі та не втрачає можливості пограти м’яча з молодшими за себе на декілька десятків років колегами. У 1972 році він був кращим гравцем турніру в Закарпатській області, а сьогодні він з тим же юнацьким запалом показує приклад іншим, що спорт – продовжує життя.

–Сергію Степановичу, хто «підсадив» Вас на футбол? Дивлячись на те, що ви молодший, можна зробити висновок що це був Ваш старший брат...

–Як вам сказати. Я почав грати у футбол як, напевно, і всі діти – в дитинстві  (сміється, – авт.). Грав за школу коли якийсь турнір був. Брат уже вчився у технікумі, коли я вперше пішов грати за юнацьку збірну команди «Авангард».  Далі мене призвали на службу в армію, тоді призивали у 19 років, а не у 18, як зараз.  До того моменту я вже встиг пограти в основному складі «Авангарду». Далі три роки прослужив у армії, у радіотехнічних військах.

–Довелося забути за футбол на деякий час, чи там також вітали Ваш футбольний досвід?

–Не зовсім. Узимку я чергував на радіостанції, а коли починалося літо, мене викликали у військову частину грати за збірну підрозділу, в якому я служив. Там також були свої футбольні турніри. 

Вже після приїзду додому, в 1967 році повернувся на роботу в лісокомбінат,де працював до армії, та знову почав грати за основний склад ФК «Авангард». В «Авангарді» я грав з 1967 по 1978 роки у ролі центрального захисника та капітана команди. Після того ще рік грав у команді «Мебельник» з лісокомбінату, який брав участь у районних турнірах, а далі почав тренувати футбольну команду свалявського заводу «Електрон», з яким ми займали призові місця та навіть вибороли районний кубок. Це був період з 1983 по 1986 роки. 

Уже з віком була утворена група «Здоров’я», в складі якої граю до сих пір. Раніше у Воловці був організований кубок Косача, то ми їздили туди, а зараз вже п’ятий рік ми проводимо кубок Шиповичів у Сваляві. Спочатку перші турніри проводили у Поляні, де нам допомагав Іван Дрогобецький, а зараз ми проводимо у Сваляві, де нам фінансово сприяють у проведенні турніру місцеві меценати.

–За стільки часу, що ви грали у футбол, чи не було між Вами та Вашим братом спортивної конкуренції?

–Ні такого у нас ніколи не було, якщо чесно. 

–І все ж таки, що мотивує Вас приходити щонеділі на стадіон? Звідки берете енергію?

–Я живу футболом. Поки людина рухається, вона живе. Коли людина перестає рухатися, то вже не життя. Рух – це життя. У цьому сила! 

Займайтесь спортом і будете здорові та завжди в тонусі.