Директорка ЗЗСО №2 Оксана Лемак: «Учні мене сприймають не як директорку, а як вчительку»

02 Жовтня 2022, 19:08
На фото: Оксана Лемак 3041
На фото: Оксана Лемак

Психолог за освітою, філологиня, вчителька української мови й літератури та очільниця закладу освіти… Оксана Лемак – директорка Свалявського ЗЗСО №2, яка вправно керує навчальним процесом у своєму закладі та зуміла поєднати знання з духовністю на практиці. До Дня вчителя ми зустрілися з пані Оксаною в її кабінеті, де поговорили про багато цікавих речей:

–Оксано Іванівно, чому обрали саме філологію? 

–Писала вірші й думала, що стану великою поетесою (усміхається – авт.). Тепер пишу, коли є натхнення, але поезію складаю до шухляди, її ніхто не читав. Думала, що на філфаці навчать мене майстерності написання віршів, тому й вступила. Не планувала бути вчителем, а завжди хотіла стати лікарем. При вступі на медичний не вистачало одного балу для проходження. Мій батько мріяв, щоб була вчителькою української мови і літератури, казав як би то було добре. При тому всьому, мені постійно снилася школа, і я цю думку від себе відганяла. Мені здавалося, що взагалі не розумію правил мови і пояснити іншим їх не вмію. Однак в учительстві вже 15 років (сміється – авт.). 

–Як потрапили до школи № 2 у Сваляві? 

–Спершу я працювала психологинею у Будинку дитини і Тибавській школі, відповідну освіту здобувала в Івано-Франківську. У Тернопільському виші здобула магістратуру по управлінській справі. Свого часу писала кандидатську роботу, потім трохи її залишила, а тепер знов відновлюю почате. Сюди ж, до школи, прийшла з вчительським дипломом філолога, але без досвіду практики. Як ознайомлювалась зі списком вчителів, то було ніяково – старший вчитель, методист, відмінник освіти. Думала: та що я можу їм сказати, якщо не маю практики. І цей момент був для мене настільки переломний, що я дуже багато працювала над собою як над вчителем. 

Вдячна конструктивній критиці, яка тоді звучала на мою адресу, бо я не просто лила сльози наодинці, а посилено працювала над собою. Аби розгорнути крила, наче птах, потрібно щось робити в житті, і це стало великим стимулом для мене. 

–Як можете описати свій заклад середньої освіти за кількома характеристиками? 

–Дуже люблю свою школу. Маємо трудолюбивий розумний колектив – фахівці своєї справи, люди, які прийшли за покликанням. А, як казав Григорій Сковорода, роби те, до чого ти народжений, то і діло йтиме легко. А філософ Епікур зауважував, що блаженна натура, яка робить потрібне легким, а важке –непотрібним. Тобто десь і я закликаю вчительський колектив зважати на здібності учнів. На заході немає такого слова як «відмінник», бо кожна дитина має свої нахили, спеціальні здібності і, думаю, що школа майбутнього покликана це розвивати. Треба робити важливим те, що дитині легко дається. А в нас через призму нав’язаних стандартів чи моді, вчителі й батьки хочуть із дитини виліпити за своїм баченням те, що дитина не може реалізувати.  

Розумію, що мені важко конкурувати поряд із першою і третьою школами, бо в них велика кількість дітей – у нас 415 учнів і ми вже тріщимо по швах, більше не вміщається. Завжди згадую слова нашого західного філософа, інтелектуала Івана Франка: «Учителем школа стоїть». У нас штат вчителів не «роздутий» – 42-оє фахівців своєї справи. 

–Ваші учні ставляться до Вас без остраху, як до вчителя-директорки?  

–Вони мене сприймають не як директорку, а як вчительку. Їм мабуть взагалі все одно, що я директорка (сміється – авт.). Деколи розповідають те, чого б і не мали, з надією що я вплину на вирішення того чи іншого питання. Якщо діти будуть боятися, то як вони будуть любити мій предмет? Хочу, щоб вони ставилися до мого предмету так, як до інших. Напевно, для хорошого результату мусить бути двосторонній процес– з любов’ю подати знання, а вони мають їх взяти. Діти дуже гостро відчувають фальш, це найкращі психологи у світі. Можна будь-які казки розповідати, а по дитині все відчуєш, коли бачиш їхні очі, які не зрозуміли поданої інформації.  

У мене є своя система пояснення учням – читають правила у підручнику, а далі я практично показую і малюю в схемах правила мови, які розглядаємо. У мене нестандартні уроки, водночас школярам так легше запам’ятовувати. Напевно, я творча людина і не можу йти «для галочки» провести урок, наче виконала завдання. Якщо бачу, що учні не зрозуміли, повторюю, бо не можна інакше рухатися далі. Працюю на результат. До речі, з уроку мене не можна викликати, колеги про це знають. Учні ж не винні, що їхня вчителька директор школи (усміхається – авт.).

Строгим вчителем не можна бути, варто зійти на їхній рівень, проявити підхід, аби вони хотіли йти на урок. У період дистанційного навчання по відеозв’язку діти ділилися зі мною вподобаннями, знайомили з домашніми тваринами, вже про всіх знаю. 

–Умови праці після ковід-інфекції та у час війни суттєво змінилися. Як налаштовуєте колектив приймати нові виклики? 

–Оскільки у нас молодий колектив, пенсіонерів є лише двоє, усі розуміли, що за допомогою смс-повідомлень не можна проводити уроки. Моє завдання –пояснити колективу: якщо директор школи проводить відео-уроки, то інші як мають? Якщо я, директорка, знаходжу час, то тим паче вчителі мають це робити. У цьому питанні я егоїстка, хоча розумію, що за всіма не вслідкую та й жандармом, який усіх контролює, не хочу бути. Я досить вимоглива, але ще більше до себе, тому що цілком відповідаю за навчальний процес. Коли скликаю нараду з колегами кажу: я проводжу уроки таким чином, а ви як? Коли надходять результати ЗНО чи олімпіади з мого предмету: шановні колеги, у мене такі результати, а у вас які? Це як риторичне запитання до кожного із них, не потребую їхньої відповіді, але хочу, щоб вони самі собі відповіли. 

Звичайно, кожна невдача для молодого педагога – це плач, і тоді роз’яснюю їм і подаю варіанти на вибір, як вийти з проблемної ситуації, що виникла. Колеги і поплакати знають в моєму кабінеті, справді, як в психолога (усміхається – авт.).  

–Чи долучилися до вашого колективу вчителі, які вимушено покинули рідні домівки й місце роботи? 

–Двоє осіб – психолог і асистент вчителя початкових класів. Жінки приїхали із Запоріжжя та Бучі. Психолог до війни працювала в Ірпінській школі. Знаєте, вони дуже викладаються в роботі, адже пережили бойові дії та радіють будь- яким позитивним новинам із рідної місцини. Учнів, вимушено переселених, маємо більше сорока. Їхня адаптація триває в межах норми.  

–Як справляєтеся із наріканнями від батьків, адже подібне виникає у всіх школах? 

–Стараюся викликати до себе в кабінет обидві сторони, аби разом вислухати один одного. Будь-який конфлікт – це не односторонній зв'язок, і ми маємо вирішити все в моєму кабінеті. Розумію, що беру на себе увесь негатив з однієї та другої сторони, пропускаю через своє серце. А нейтралізує ситуацію вибачення. Якщо присутні не просять пробачення, то прошу я. Нам треба чим більше просити один в одного вибачення, бо інакше не позбудемося гріховних пороків.

–Знаю, що Ви – людина, яка дорожить вірою в Бога…

–По молодості десь себе вивищувала, наша людська гординя давалася взнаки. Думала, що все – мої здобутки, а поміж тим є Бог. Тепер я розумію, що ми є тільки інструментом в Божих руках, і якщо Бог дав нам талант, то треба дякувати Господу за все. 

На уроках літератури є теми і твори, які можна трактувати з Біблією. Наприклад, «Мойсей» Івана Франка, «Давидові псалми» Тараса Шевченка, явище Каїнізму в повісті «Земля» Ольги Кобилянської. Це надпотужні твори з історією людства, які вчать дітей мати міцну віру й не сумніватися.  

–Як переборюєте труднощі?  

–Справді, емоційно бувають настільки важкі дні, що думаєш, краще було сьогодні не виходити з дому (усміхається – авт.). Бувають хвилини слабкості, коли здається, що я вже цього не витримаю, хочеться і пошкодувати себе. Якщо на мене покладена ця місія, значить Бог дав силу понести її. Але не завжди буваю мудрою, часом і різка, і не дуже толерантна – потім приходжу додому, буває, наплачуся, що десь треба було краще змовчати, звідкись вчасно піти.

–У вашому закладі на початку війни плели маскувальні сітки, а як підтримуєте ЗСУ наразі? 

–Підтримуємо наших випускників, які перебувають на передовій, адресно. Стараємось не розголошувати цю благодійність, робити таємно. Нещодавно також збирали кошти до Дня міста, а ще випікали вдома тістечка й відправляли на 128-му бригаду.   

Зізнаюся, мене болить, чому раніше в українських школах на сході України викладали українську мову на російській? Хто винен, що це допустили? Мова – це дар Божий, її неможливо створити штучно, хіба похідні діалекти. Щоб ідентифікувати себе як українця треба найперше проникнути у традиції, звичаї і, в першу чергу, спілкуватися державною мовою. Мова – це основа народу, тому вже пропонувала, аби створити для переселенців курси з вивчення української мови.    

–Насамкінець нашої розмови, Оксано Іванівно, Ваші побажання колегам-вчителям…

–Хочу побажати колегам з нагоди Дня вчителя витримки, мудрості, толерантності, здоров’я і благополуччя в їхніх родинах. Бо коли у родині буде все гаразд, тоді прийде й потрібна творчість та креативність. Тоді вчитель буде творити і нести у загал добре, вічне й мудре. Сподіваюся, кожен з нас відчує, що наша професія найкраща, бо ми названі таким змістовним словом – вчитель. Наша місія не закінчується на викладанні того чи іншого предмету, навчаючи – ми виховуємо, а виховуючи – навчаємо. Маємо добре пам’ятати, що ми виховуємо майбутніх свідомих громадян України та патріотів своєї держави. 

Розмовляла: Ольга МОЛНАР 

Коментар
29/03/2024 П'ятниця
29.03.2024