Вчителька математики Поліна Керечанин: «Я завжди говорила дітям: вчіться, не робіть нікому зла і вам Бог віддасть добром»

Її очі бачили сотні дітей, яких вона навчала понад 47 років. На її обличчі зморшки, а в погляді відчувається мудрість та величезний життєвий досвід, яким ця жінка завжди намагалася ділитися зі своїми учнями. Ті, хто навчався в школі Масарика з 1968 по 2001 рік, добре пам’ятають Керечанин Поліну Василівну, яка віддала життя та серце юним поколінням. 

Відома у Сваляві вчителька математики народилася 1934 року в селі Довге, що на Хустщині, у багатодітній християнській сім’ї. Була шостою дитиною та третьою дочкою. Цього року їй виповнилося 88 років, та попри такий вік не втратила ясного розуму і відмінної пам’яті, що дає їй змогу надавати приватні уроки з математики на дому. Каже, пенсія невелика, а додаткова копійка не завадить. 

Спеціально до Дня вчителя, наші журналісти поспілкувалися з Поліною Василівною про життя, війну, навчання та переїзд до Сваляви, в якій вона проживає з 1968 року. Колишня вчителька живе сама в однокімнатній квартирі. Відкривши двері, вона поцікавилась, з якої ми газети і, почувши «Вісті з Свалявщини», відповідає:

–Так, знаю. Читаю Вас. Раніше виписувала газету «Експрес», але вона більше мені не цікава, тому зараз читаю місцеву газету вона більш інтересніша, бо пишете про Сваляву».

Наша розмова проходила в затишній «прийомній», де пані Поліна проводить більшу частину свого вільного часу. Тут старенький диван, невеличкий креденс з книгами, тумбочка з телевізором, стіл зі скатертиною та декілька крісел. 

–Телевізор стараюся не дивитися зараз. Надто багато негативних новин. Важко те все переносити, що там показують. Серце болить за Україну.

–Ви родом з Хустщини і більшу частину життя провели у Сваляві. Як потрапили до нашого міста?

–Після закінчення середньої школи у селі Білки, я поступила в Учительський інститут (тепер на цьому місці знаходиться Юридичний факультету УжНУ) на фізико-математичний факультет. Далі після закінчення інституту мене направили викладати у Воловецьку школу, де я пропрацювала 14 років, а вже звідти мене перевели до Сваляви, де я почала працювати у Свалявській школі №1.

–Чому саме навчання на фізико-математичному факультеті?

–З дитинства я любила предмети точної науки: математику, фізику, хімію. Тому і вибір впав на фізико-математичний факультет. Спочатку я недовго викладала фізику, але далі мені більше подобалася математика, тож я почала викладати математику як у Сваляві, так і у Воловці. 

–Коли до школи приходять молоді вчителі, зазвичай трапляється той самий «конфлікт поколінь». Як сприйняли Вас, молоду вчительку, колеги з більшим вчительським досвідом?

–Люди були дуже чуйні та сприйняли мене з душею. Спочатку я працювала у вечірній школі, там були діти старші від мене набагато. Мені було 20 років, а деяким з моїх учнів було по 40 років. Не буду хвалитися, але сприйняли мене дуже добре, бо ніколи не мала конфліктів ані з колективом, ні з учнями дорослими, ні з учнями малими. Коли я почала працювати у Свалявській школі №1, тоді завучем школи був Янцо Михайло Михайлович, а директором був Туряниця Василь Іванович. Я старалася працювати совісно, тому у мене ні з ким не було конфліктів.

–У будь-якому класі завжди є учні, які відрізняються не зразковою поведінкою. Як знаходили з такими дітьми спільну мову? 

–Я завжди говорила таким учням: «Не робіть нікому зло, робіть добро і вам Бог віддасть добром». Якщо потрібно було з батьками поговорити про дитину, то завжди старалася спілкуватися, але то рідко було. Батьки ж самі не хотіли, щоб їх дитина була зла. З тих дітей, яких я вчила, дехто ставав навіть великими вченими. Але діти були різні, знаєте. Тому зі всіма намагалася знайти спільну мову, як з батьками, так з дітьми. 

Ніколи не ображала і не била дітей. Ніколи не дозволяла собі говорити з «нечесними» дітьми, що ти такий, сякий. Якщо з такою дитиною добре говориш, то й краще буде. 

–Що мотивувало Вас працювати стільки років у школі?

–Знання учнів, дисципліна, поведінка – це мотивувало мене приходити на уроки.

–У Вас є власні діти?

–Ні. Дітей у мене не було, як і власної сім’ї також. 

–Наскільки відрізняють учні тоді й тепер? Як мені відомо, Ви також даєте приватні уроки з математики…

–Дуже відрізняються. Діти того покоління були більш працьовиті, вони совісно ставилися до уроків, до всього, а тепер, мені здається, через перенасиченість гаджетами діти стають якимись розслабленими і незібраними. Тоді діти вивчили теорему, довели її, розв’язали, а тепер вони приходять до мене, і мені доводиться їм пояснювати, що ти спочатку вивчи параграф, вивчи тему, вивчи теорію, тоді вже будеш братися за задачі або приклади. Тобто доводиться пояснювати елементарні речі. Щодо приватних уроків, то зараз я вже дуже мало приймаю дітей на дому, бо вже немаю стільки сил, як колись.

–Якби Ви не стали вчителькою математики, яку іншу професію обрали б?

–Навіть не знаю. Можливо, була б вихователькою в садочку, або щось із цим пов’язане. Я дуже люблю дітей, люблю з ними розмовляти, бачити їх добрими. О, це єдине, ким би я могла бути окрім вчительки! А іншого місця я б собі просто не знайшла. 

–Якими рисами повинен володіти вчитель, щоб бути справжнім педагогом?

–Відповідальність і знання треба мати. Якщо людина має знання, то, відповідно, може їх і передати. Якщо вчитель немає знань, то «нич із того не буде», як то кажуть.

–Повернемось у дитинство. Чи були улюблені предмети в школі окрім математики, і взагалі як закінчили школу?

–Були. Мені дуже подобалась географія. Після школи я хотіла піти навчатися на географічний, але в Ужгороді такого факультету не було. Географію я любила, вчилась я у середній школі у селі Білки, бо у Довгому у нас школи середньої не було спочатку. То як вже закінчувала 9-клас та ми зібралися з учнями з сусідніх сіл таких як Кушниця, Приборжавське, Імстичево, і агітували дітей на навчання, щоб була кількість учнів, аби у нашій школі відкрили 10-клас. Таким було бажання вчитися.

Щодо того як закінчила школу, то «на відмінно» не було, але оцінки у мене були хороші. Тобто у школі любила всі предмети, але найбільше все ж таки математику і географію. Це стосується безпосередньо вчителів, напевно, що привили у мені любов до цих предметів. 

–Ви застали другу світову війну у самому її розпалі. Розкажіть про життя в окупації німецькими військами…

–Десь у 42-43 роках до нас у село почали приходити солдати. Приїхали російські військові з Хуста, і там на пагорбі, де була церква, ми їх зустрічали. У той час мадярські солдати (союзники гітлерівської армії) з поміж гір почали в них стріляти. Солдати нам сказали: йдіть сховайтеся, бо починається стрілянина, а ми якраз жили в центрі села, куди і приїхали ці солдати на двох танках. Далі нам батько сказав втекти до лісу, де ми і ховались якийсь час. Під час окупації у нашому селі було небагато німецьких солдатів, і вони не робили біду. 

Якщо говорити про війну, то мені здається, що навіть німці тоді не робили таку біду під час війни, як росіяни тепер зробили в Бучі, Ірпіні, Охтирці, Ізюмі, Маріуполі. Потім пам’ятаю, як один день у нас в селі була справжня війна, від ранку до ночі стрілянина, під час якої загинуло двоє сільських дівчат, і четверо солдатів. У нас у селі є кладовище, де їх відразу і поховали. 28 жовтня 1944 року наше село було звільнено від фашистів.

–Якими життєвими принципами Ви керуєтесь у житті?

–Я дуже не люблю сварки. Не люблю робити людям зло. Такий у мене характер. Я не любителька розказувати комусь, як потрібно робити, наприклад, якщо є якісь конфлікти у дворі, то я ніколи не казала, що робіть так або так! Дорослій людині дуже важко сприйняти, коли ти їй щось говориш. Людина повинна сама дійти до правильного вибору. 

–Поговоримо про книги: чи є у Вас улюблені?

–Я тепер читаю мало, оскільки маю поганий зір. А загалом люблю історичні книги, інколи люблю подивитися історичні телепрограми, якщо показують по телевізору, або ті ж самі фільми. Але тепер показують «Єдині новини», то мені важко дивитися на ті жахіття, що роблять руські. Важко уявити: людина все життя трудиться, працює, будує будинок, а вони приходять і знищують усе. Так знущаються з українців, що це неможливо… 

–Любите готувати? Самі готуєте, чи хтось допомагає?

–Я готую сама. Інколи знаю сходити в магазин тут неподалік, коли щось потрібно, то з того приготую собі. Колись тут біля дому мала невеличку ділянку, то знаходила собі заняття щось посадити, знаєте, покопати, подоглядати за розсадою, але зараз куди вже – сил немає. Тепер до мене приходить соціальна працівниця, дай їй Бог здоров’я, яка, коли потрібно чи купити ліки, чи заплатити за комунальні послуги, то мені допомагає. А так все сама.

–У Вас є родичі, які б могли допомогти?

–У мене залишився менший брат, 80 років. Він проживає у Довгому. Всі інші брати та сестри померли. Разом нас було семеро – три сестри і чотири брати. А зараз залишився тільки один.

–Незабаром в Україні відзначатимуть День вчителя. Яке значення особисто для Вас має це свято?

–Це свято має для мене велике значення. Коли тільки проголосили це свято в Україні в 1994 році, ми, вчителі, всі збиралися у Сваляві, святкували, діти давали концерт, колектив був разом, одним цілим. Тоді було веселіше і приємніше людині, що нас поважали, адже наша робота нелегка. 

–Що б хотіли побажати своїм колегам до професійного свята?

–Здоров’я, в першу чергу, успіху, і, найголовніше, щоб було добро у кожній хаті. 

Спілкувався: Анатолій МОЛНАР