Подружжя Шевченків з села Росош: «Ми не ходимо постійно сумні, бо «йой, в нас біда»

Щоб огортати світлом інших, як кажуть, треба носити сонце в собі. Таке порівняння зовсім реально втілити в житті. І в цьому переконують і наші сьогоднішні герої публікації. 

Сім’я Шевченків з села Росош може здатись зовсім звичною. Однак поспілкувавшись із ними розумієш, що таке справжня любов, коли жертвують собою заради ближнього. 

Село Росош зустріло нас прохолодою останнього дня літа. А ще – розваженим робітничим ритмом села. До оселі подружжя Шевченків веде стежина, обабіч якої складають снопи сіна. Підходимо до будинку, насолодившись чистим, майже гірським, повітрям. Господиня відкриває нам ворота, а чоловік зустрічає нас заклопотаний – видно тільки-но доробив справи у домашній майстерні. У їхньому дворі та домі відчувається атмосфера єдності та розуміння, адже з перших кроків чоловік і жінка зробили все необхідне, щоб ця розмова пройшла в приємному спокої та з ароматом свіжозвареної кави.

Пан Віктор на руках переносить 24-річних доньок-близнючок з двору до будинку. Дівчатам Вікторії та Мирославі з 8-місячного віку поставили діагноз ДЦП. Тепер вони майже нерухомі, Славка взагалі не говорить та не спроможна сидіти. Мама Тетяна хутчіш береться розчісувати волосся Мирославі, аби на фото не була пелехатою. 

– Мені пропонували їх віддати кудись, коли підросли до шкільного віку. Я тоді була розплакалася і не віддала. Куди їх дівати? Все одно за ними ніхто не буде так доглядати, як ми з чоловіком. Це наші діти, – розчулено говорить пані Тетяна. 

– Славка без мене не їсть, чекає поки прийду з роботи і погодую її, – долучається до розмови батько Віктор, міцно обіймаючи доньку. 

– Від мене бере їжу, хіба якщо скажу, що няньо просив абись мало заїла, – додає дружина. 

– Тетяно Юріївно, на етапі вагітності лікарі не попереджали вас за можливі вади у дітей? 

– Ні, не казали за якісь порушення і після народження, просто невелику вагу мали. Про те, що буде в нас двійня, дізналися через УЗД-обстеження, я тоді мала страх чи встигатиму. Народжувала природно, якраз в тому можлива причина хвороби доньок, наче краще було через кесаревий розтин.    

– Ви не впадали в розпач, дізнавшись за недугу дітей? 

– У молодому віці не сприймала того так, в горі не була. Постійно надіялася і вірила, що в майбутньому, можливо, їхній стан покращиться і вони одужають. Однак з кожним наступним роком нічого не змінювалося, то ставало важко, а потім я вже змирилася. 

– Пане Вікторе, ви де познайомились з дружиною? 

– Ми зі школи Росошанської знались, Таня вчилась на три роки молодше мене.  У сільському клубі під час дискотеки уже ближче познайомилися, та й потім зійшлися, одружилися. Навчався я в ПТУ в Сваляві, за освітою – спеціаліст кабельник-монтажник. Згодом працював будівельником, далі по заробітках їздив, і по Україні, та й закордон –  всюди. А за що інакше б заробилося? Я не вкрав ні від кого, не обдурив нікого, а мозолями заробилося те, що маємо.

Жінка спочатку ще до народження дітей, за бабусею паралізованою доглядала, домашні справи виконувала. Ну, а я навіть, коли дівчата народилися, був далеко від дому. Мусів заробляти гроші, бо з простягнутою рукою не хотілось стояти. А тепер працюю в місцевому комунальному підприємстві, уже нікуди не поїду – дочок треба десь підняти на руках, помити, без чоловічої сили не обійтися. 

– У теперішній час багато дітей хворіють і, на жаль, чоловіки скидають із себе тягар відповідальності. Ви ніколи, пане Вікторе, не думали покинути сім’ю? 

– Але ж мені треба перед Богом відповідати!  Це не просто я б залишив їх і був героєм – далі ж то треба відповідати все одно. Треба думати, а що зі мною станеться завтра-післязавтра чи пізніше? Може, після поганого вчинку я десь впаду, і мені ніхто не допоможе. У житті все повертається – як ти ставишся до інших, так буде і тобі аналогічно. Молодь тепер не думає за наслідки, а лиш би в телефоні провести час, от і все. Я бачив як великі чини на старості залишаються самі, подеколи із паличкою доводиться їм ходити, от і вся велич на старечі роки. Думаю, а так і я міг бути…

– Знаю, маєте ще 13-річного сина?.. 

– Я сина деколи більш не люблю, чим дівчат (сміється – авт.), буваю строгий із ним. Які би не були діти, але то є свої діти.

– Пані Тетяно, а ви теж суворою буваєте? 

– Мої діти для мене – все. Коли трохи сваримося, жартома кажу Віці: здам тебе в дитбудинок, а собі візьму здорову дитинку. Вона каже: бери собі (усміхається – авт.). Дуже вона йшла вчитися в якийсь заклад, вдома їй набридло. Звичайно стараємося їх трохи відвозити на прогулянку в Мукачево чи Сваляву – уже на  щось подивляться, цікавіше стає. 

– У Мирослави стан важчий. Чи розумієте її потреби, адже вона не говорить? 

– По-своєму вимовляє, ми дещо розуміємо, дещо Віка нам перекладає, бо вони як сестри між собою розуміються, без слів відчувають одна одну. Вікторія, до речі, дуже захищає брата, коли ми сваримо Дмитрика (усміхається, – авт.).

– Не боялись народжувати третю дитину? 

– Коли народжувала сина, звичайно, острах був, але зважилися. Дівчата мали тоді по 10 років. Пригадую, Діма мав місяць, на руках у мене двоє хворих доньок, а чоловік у Києві на роботі. Важко було звичайно, але і батьки у перші періоди нам допомагали, і вчителі приходили зі школи. 

Зараз син нам на помочі, з батьком скошує траву. А ще прислуговує у місцевому православному храмі біля  священика. У неділю в нього будильник лунає о шостій ранку і він, як священик, поспішає до церкви.

– Дмитрику, за що любиш ходити в храм? 

– Душа в мене на місці в церкві.

– Сестрам подарунки робиш? 

– Так, дарував їм блютуз-колонку. Люблю їх, бо то мої сестри рідні! Я знаю, що якщо батьки кричать на мене, значить заслужив, але все одно приємно, що сестра Віка захищає мене.

– Що для вас, пане Вікторе, віра? 

– Віра мусить бути, ми без Бога не до порога, то дійсно так в усіх життєвих ситуаціях. Якщо Бог дав нам таку ношу, то мусимо її пронести. Ми з дружиною і сином завжди ходимо в церкву, дівчата нас виганяють, щоб йшли. Самі доти чи музику послухають, чи іншу розвагу знайдуть.      

Ми не ходимо постійно сумні, бо «йой, в нас біда». Хоча люди потім деколи і обговорюють нас. Нащо плакати чи в траурі завжди ходити? Мусимо усміхатися, працювати, інакше людина би померла, якщо житиме з сумом. Дня такого немає, щоб до нас хтось не зайшов  на каву, і це дуже добре, бо ми не виїзні. 

– Чи вистачає вам передбаченої державою допомоги? 

– Діти мають пенсію. А батькам по догляду за дітьми платять 45 гривень на місяць. Хіба можна прожити на цю суму? Знали приходити до нас, наобіцяти, що допоможуть, сфотографуватися перед виборами, а потім обізвати нас жебраками і нічого не дати. Нащо було обіцяти? 

Я вже і не довіряв, хто потім приходив начебто з хорошими намірами. Кому ми дякуємо, то це Володимиру Віталійовичу Суботовському, він прийшов, побачив потреби і одразу допоміг. Він не наговорив просто, а зробив і показав результат – поклав нам бруківку, подарував телевізор, акумулятор на інвалідний візок. Це – чоловік слова. 

Найбільше багатство – щаслива сім’я. Подружжя Віктора та Тетяни Шевченко у буденності має свої важкості, але водночас без слів показує приклад, як треба цінувати й дбати про своїх рідних. У кожному, здавалось би, невеликому їхньому вчинку – стільки сенсу для життя! Ну, а в кожного з нас є шанс подарувати дівчатам Вікторії та Мирославі свій таємний дарунок, переказавши кошти на банківський рахунок: 

4149 4991 3440 3961 Шевченко Віктор Іванович.

Спілкувалася: Ольга МОЛНАР

Фото: Анатолій МОЛНАР