Віра Дьолог: «Коли стояли тут руські, то няньо тримали сокиру межи дверми»

З-поміж усіх інтерв’ю я найбільше люблю записувати розмови з людьми старшого віку. Стільки мудрості можна почерпнути зі спогадів здавалось би звичайної жінки або чоловіка! Ці люди прожили злети і падіння, нерідко знали голод, тож розуміють ціну достатку, важко працювали, були свідками подій, які для нас, сьогоднішніх, мають неабияку вагу…

Про пані Віру з села Голубине я була начувана вже давно і навіть знала, що такої божественної «прийманої пасулі» не готує ніхто, крім неї. А ще знала, що жінка має гарну вдачу, тож не могла дочекатись знайомства. 

Оселя пані Віри зустріла нас затишком і запахом чогось по-дитячому домашнього. Поки донька  Надія розливала смачнезний компот, роздивлялася кімнату. Так чистенько і охайно, певно, буває лиш у оселях, вибудованих власноруч важкою працею…

Про таких, як Віра Дьолог, кажуть – «жінка-вогонь»! Попри срібло у скронях вона просто захоплює своїм почуттям гумору та легкою вдачею. «Ай та шо там про мене писати…», – каже вона, а я вже розумію, що розмова буде цікавою. А як же ж смачно було слухати оте слово «няньо» та звертання на «ви» у розповіді про батьків пані Віри! Хіба таке почуєш у сучасних бесідах? Тож на свій розсуд вирішила лишити отой смачний діалект, з яким розповідалася історія:

– Ви народилися у 1946 році, а це вже були повоєнні часи. Тут, на Закарпатті, було відчутно наслідки війни?

– Тут не було нічого такого. Лим просто знаємо, що коли малі ми були, то руські кіньми ходили. П'яні всякі по вулиці центральній, а ми там жили коло неї. Закривали вікна таким чорним, лампа світила, щоб не видко було, бо лізли до хижі. В мами семеро дітей жило, то боялися крепко. Няньо держали сокиру межи дверьми. Затямила точно, як два прийшли були руські, то один взяв мене був на руки, не знаю, скільки мені років було, але нормально говорив, то ще й лишив мені хустину таку красиву велику (сміється, – авт.).

А так то не було шо їсти нич, перебивалися лиш чим. Пак пішов у колгосп, бо в колгосп треба було записуватись, мама не йшли, бо дітей много було, то дали нам 14 соток землі всього. Та й ото ми мали. Ходили то там, то там. Не було ні муки, нічого, то на біциклі йшли в Мукачево аж за муков, за пасульов, та возьмуть у рюкзак і на біциклі везли сюди, абись ми мали шо наїсти. 

– А їжі не було чому? Не було коштів, чи продуктів?

– Продукти були та коштів не було. Няньо робили у лісокомбінаті, кажуть, у кльоцах, а тоді люди все качали та різали. Було що принесе 50-100 рублів, то що за них купиш? То так ділили попри пальці. Не було так, як тепер. Тепер, слава Богу, все є. Лиш би Бог дав миру. Мама десь пішли у Сваляву, а 10 копійок сто грам конфет були, такі подушечки маленькі, то принесуть ті сто грам то межи нас семеро поділять, та ділились ми так (сміється, – авт.).

– А скільки братів та сестер мали?

– Я ще маю дві сестри у Драчинах. Одна сестра вмерла у 36 років, був брат із 35-го єден, усі три брати вже вмерли, їх жони повмирали, немає нікого в Голубиному. Навіть у єдного брата середнього з 1937-го року та й син втопився, і дочка за два роки вмерла, робила у Сваляві в поліклініці, й чоловік її вмер. Тобто хижа стала пуста. І сестра вмерла в 36 років, серце стало. Було всяко... (на очах героїні виступають сльози…).

– Були малими, то дружно жили?

– Так як діти і бились і прозивались (сміється, – авт.). Вже коли повиростали, то не було такого, що не говорили єдне з другим. Там така мамина хата була коло остановки, то сусід її взяв за тисячу доларів, то ми все чесно поділили, Сестрі дали, братам порозносила, тоді в той час то великі гроші були. Старший брат як увидів, то нараз – за фляшкою (сміється, – авт.). 

В нас не було, як зараз буває, що за хату мозок полощуть, не можуть ніяк продати чи переписати та поділити. У нас того не було. ми так дружно жили. А тепер ще дві сестри у Драчинах, єдна має 72 роки, а єдна 70 років. Я собі навіть не уявляю, як то до сестри не говорити, одне від одного голову відвертати. Ми вже одна до одної не ходимо, але зідзвонюємося.

– На свята збиралися?

– Та збиралися, звичайно, а зараз вже ні. Тепер і вони не можуть іти, бо ноги в них болять і тиск, а в меншої і «цукровка», то не може йти, а раніше постійно зустрічалися. На Святий вечір одна до другої йшли колядувати, і на Великдень ходили. Ще, слава Богу, що вони живуть, а вони кажуть, що, Слава Богу, що ти ще живеш, то маємо кому подзвонити (сміється, – авт.). Молодь уже чим далі, то одне другого не знають, а ми тримаємо зв’язок.

– Доводилось важко працювати?

– Та звичайно. Держали няньо і корову, і коня, то і сіно треба було, і в ліс. Каже мала Надя, що як виділа той возик, то вже дурно було (сміється, – авт.). Няньо такий возик зробили, розібрали одну теліжку, то їздили туди, де дуби, за дровами. Тоді якось не було, що хтось привезе, хоча ніби й коні були, а заплатити не було з чого. Навіть у зимі готовили ми з няньом дрова. Якось літом не було так, як тепер, що ми собі можемо купити. Цілу зиму возили. Але з Божою поміччю помалу-помалу та уживались. 

– А в школу куди ходили?

– Тут ходила. Тут було вісім класів, а потів у вечірню ходила. Як пішла в «Електрон» робити, то там заставляли. Був комсомол, а я якось так вийшло, шо ні піонеркою не була, ні комсомолкою. А там єден був із білого дому такий партіяш, та то вже поступила у вечірню. І дідо (чоловік пані Віри Василь, – авт.) ходив у вечірню школу і я (сміється, – авт.). То так і закінчили 11 класів. 

– Ви відразу після школи пішли на роботу?

– Та я ще в школу тут ходила, то йшла підробляти. Тут садик був у школі, де столова тепер. То я ходила у семий чи шестий клас, то казали йти робити. Мені благо було, бо тоді лим платили сім рублів на місяць. А садик був такий розмитий, під тими постелями шо там робилося! Треба було мені райбати руками вшитко. Ішла та робила. Копійку заробила, принесла мамі, то такі раді були (сміється, – авт.). 

А після 9 класу уже пішла по роботах. В Сваляві в садику ще робила. Рано не було ні автобуса, нич, то по таких снігах у гумових таких полусапожечках йшла, і не боялася раном йти у 5 годин. Йшла пішки, сама. Я не знаю, якось то не страшно тоди було. І на берегах вояки були, але якось, слава Богу, обходилося. Потім пішла була у лісокомбінат, а з лісокомбінату вже пішла у «Електрон» і там робила до пенсії. 

– А шо там робили?

– Там ішли такі великі пульти, що передають із літаків. Тепер вже не такоє. То блоки управління паяли. Я найбільший блок управління паяла. Коли дідо мене привів туди, то я здивувалася дуже. Але навчилася. Написала собі на листок, що треба робити, пригадую, що там було 380 пайок: і джгут розробити, і попаяти джгут, і то попаяти, і кембріки надіти... Але помалу-помалу та й отримала четвертий розряд. Дали були навіть свій знак якості.  

Та там і робила до пенсії. 

– Але ж це шкідливе виробництво було?

– Та, звісно, шкідливе. Нам молоко давали, а хто не хотів молока, то кістечка всякі. А за шкідливість не доплачували, бо по паперах не було шкоди. А як же її не могло бути, якщо цілий день паяєш, а були такі дротики, що треба було і кислоти капнути, щоб скріпити їх. В 53 з половиною роки пішла на пенсію, та вже вдома була з дітьми, корову дідо купив. А тепер і без корови добре. А то треба ж було на дві корови накосити, бо і в дочки була…

– Ви з дідом своїм де познайомились?

– Я була в санаторії та там і познайомились. Він сам із Тячівщини, робив у автопарку. 51 рік прожили. Василь помер у 2014 році, якраз коли почалася оця біда. Кажу: діду, діду, як тобі добре, не знаєш нич, не видиш, що тут робиться. Вже вісім років тягнеться та біда…

– Ви жили в час радянського союзу, були свідком його розпаду і вже живете в незалежній Україні. На жаль, зараз маємо війну. Як, на Вашу думку, ми воюємо проти путіна чи проти всього російського народу?

– Є і межи народом, шо треба з ними воювати. Бо є такі, шо так печуть... Є і народ, є і путін, бо і народ такий, видите, шо пишуть, шо кажуть. І говори з ними, дзвони їм, бо є родичі, що живуть там по росії, то буде казати, що все спектаклі, що Буча – спектакль, самі українці себе б'ють... Та як то так? Тож хіба то лим путін? То і народ. 

Кіби народ тоже постав проти, то мало б по-іншому бути. Але є недобре і в нас. Доста ще таких, що тоже самі українці, а самі таку біду між собою роблять…

– Скільки у вас діток?

– Троє.

– Ви були суворою мамою чи поблажливою?

– Та була я суворою, боялися всі (сміється, – авт.). І внуки теж. Але йшли до мене. Коли їхала у Крим до сина, він там живе з 1987 року, то внуки зі мною їздили. Всіх чотирьох перебрала (сміється, – авт.). Я переживала за них, бо в морі так купалися, шо сині були, я на них гойкала. І то позирала, бо було много їх, сама не купалася, за ними дивилася. Тепер вісім правнуків вже маю. А внуків семеро. І ще хочу щоб ще хоча б двох правнуків дождати (сміється, – авт.). Як вже Бог дасть!

– З сином, який у Криму проживає, спілкуєтесь?

– Зідзвонюємося. Тепер уже взагалі туди не поїдемо. Коли почалося у 2014 році, він казав, що то неправда, а тепер уже повірив. Нич не каже.

Син у Криму живе з 1987 року. Він там одружився в один день, коли і Надія заміж йшла. То я в нього на весіллі і не була. Ой, як мені було в той день, никто не знає, бо ж хотіла і його побачити. А дідо не хотів їхати, бо невістка на дев’ять років старша за сина нашого. То дідо так сердився за це. 

А його син середущий, мій внук, взяв на шість років старшу. Тепер живуть у Польщі, діточок мають, та й все добре, слава Богу. Вони до нас дзвонять, і невістка теж. Вона з Вінниці сама. То кажуть, що добре розуміють, що зараз тут робиться, підтримують Україну. Але з батьками важко внукові на цю тему говорити, бо син мій лиш зараз почав вірити, а невістка – зазомбована. Цілими днями сидить той телевізор дивиться, і щиро вірить, що росія – то добре. Другий же внук, який у Севастополі живе, теж розуміє ситуацію. А от з внучкою вже спілкування нема.

У розмову вступає пані Надія: «Брат завжди казав, що все нормально. Там невістка Тольова і теща хотіли в росію самі. Казали, що «ой вже будєт харашо у нас». Ми на такі теми не сперечалися з ними, бо не було сенсу. Ще тоді, коли в Донецьку бомбили, ми щось пробували пояснити, а у відповідь чули, що «та нє, то наші стріляють». А вже як війна почалася і йому з Харькова та Києва знайомі стали дзвонити з проханням, чи можна на Закарпаття виїхати, то вже зрозумів, що то не жарт. З мамою говорить. Мені раз подзвонив, запитав, що робимо то я йому повіла, що коктейлі Молотова колотимо, сітки з бабков плетемо. Ми мало так поспорили, що вже до мене не дзвонить (сміється, – авт.). Я не можу йому  розказувати, як тут, що і хто, бо у всіх нас один біль у душах... 

– Він хоче зі мною поговорити, але от запитує як справи, а що я йому скажу? Які були, то такі й є. Вже в нас бесіди не є такої, як була, бо він не знає, шо звідати, і я не знаю, шо казати…

Мені в 2014 році сваха (синова теща) казала, що «ой свахо, всьо будєт у нас харашо, всьо будєт лучше». Вона сама є білоруска, а сват був українець. І невістка та й Толя казали, шо все буде добре. Швидко документи почали переробляти на руські. І шо їм росіяни зробили за вісім років? Нич! Отой єден міст поклав путін та й всьо. Нічого доброго росія їм не дала. 

Пані Надія: 

«Просто багато людей там було таких, як сваха, що дійсно хотіли ту росію. І думали, що росія їм все зробить і допоможе. Мені так здається, що велику роль зіграло те, що там при владі знаходились люди, яких той путін фінансував, своїх ставлеників клав, та й ті вже робили свою чорну справу, збирали людей, організовували собі підтримку. Та про що говорити, якшо і наші деякі депутати з путіним кумами були...»

– Тепер, каже, ціни піднімаються, – продовжує пані Віра. – В сина там була невеличка база відпочинку, раніше потік людей був величезний, не встигали виселятись, як вже інші заїжджали. А зараз вже не так. Минулого і позаминулого років геть мало людей було, а цього року то казав, що може і взагалі нікого не буде, бо нико нич не пише. Раніше за один раз міг прийняти 60 людей. Там така база була з простими умовами, без аж як такого комфорту і люди за невелику плату йшли потоком. 

Надія: 

«Я би в нього зазвідала, наскільки у вас зараз стало ліпше? Мали ларьок, купили собі магазинчик, а тепер все прогоріло. Ото і допомога руського міра...»

– Пані Віро, розкажіть про своїх батьків.

– Вони були селянами. Мама не робила нигде, лим діти доглядала. Зперед мене двоє діток померло, я їх не знала. А двоє померли, то я вже тямлю, бо то уже було позад нас, дівок. Один хлопчик помер в больниці. Той Юрик, що був, то ніби-то дали йому привичку, і після того дітвак помер. Хто його знає, чого так сталося, тоді ж не перевіряли. 

Опісля вже й сестри пішли в Драчино, бо там два брата взяли двох їх за дружин. Там одна коло другої побудувалися. Батьки жили самі, ми ходили до них, але вже як хворі були і няньо, і мама, то вже взяла їх сюди. А не хотіли йти, няньо так плакав. Вже по 80 років їм було. Вони тут довго не побули. В листопаді місяці прийшли, а няньо мав день народження в листопаді, мама ж – через місяць.То няньо вже в січні померли. І я, і медсестра уколи давали, але не допомагало нич. Так тихо собі вмерли та й усьо. 

А мама на саме 8 березня вмерли. За тиждень-два до того мама кажуть, що «дівко, я вже довго не буду». Я кажу: «Та шо ви пророк, чи шо?». «А увидиш», – відповіла мені.  І пройшов тиждень-два,  було 8 березня, мороз ще був, я прийшла їй їсти давати та й побігла плаття знімати попране, аж  малий Мішик (внук) біжить і кричить: «Бабо, пой, бо стара баба впала». Мама як ішла вмиватись, та й впала і все. Викликали швидку, ми поклали маму тихо на постіль, вона ще кілька разів дихнула і все. Лікар сказав, що тромб.

Няньо був строгіший, але він нас нигде не били. А мама чесна була. Няньо лим раз на нас побзирали і нам доста було. То не так, як зараз діти, шо буде ривати, в'ячати і бити собою по землі. Я дивлюсь, що зараз діти з тими молодими мамами роблять, то Господи, не мож перепозирати! (сміється, – авт.). 

Семеро нас було, сядемо на постіль, бо никде було, прийде чужий чоловік, а ми так єден другого стусаємо, так як діти, а няньо на нас гляне і все – тишина. Вони нас і не били. 

Я своїй мамі чи няньові слова ніколи не казала проти. Дідо мій міг не раз по-шоферськи заматюкувати, то няньо казали «Тихо-тихо...» (сміється, – авт.)

– Дотримувались традицій?

– Паску вдома святили. Мама паски напечуть, накладуть, ми всі постаєме, свяченою водов посвятять, помолимось і сідаємо їсти. Святий вечір теж відзначали, сіно мало бути по хижі, горіхи ми метали, діти яблука збирали. Я вже як старша була, то ходила святити паску до церкви. 

– Ви з чоловіком прожили 50 років. Що вас тримало двох у парі?

– Діти (сміється, – авт.). Були і суєти, і п'янки, а я то не любила (сміється, – авт.). І будувались ми, і чоловік старався для дітей. Не було такого, як бувало, що бив та й утікали з дітьми по чужих хижах. От ревнивий страшно був. Я навіть не хотіла нікуди з ним ходити. Дурноє було (сміється, – авт.). Та й жони ж бувають такі дурні ревниві. От через ту ревность суєта була. 

– Ну бо ж ви гарна жінка були!

– Та як робили в «Електроні», в нас бригада була десять чоловік, то як на новий рік чи на 8 березня йшли на забаву і казали «Дєвушка, пойте з нами», то хіба я би була не пішла? Та пішла би, але все собі поводи придумувала, бо не хотіла казати, що чоловік ревнивий, шоби з мене не сміялись. А тепер би може й пішла, але не беруть (сміється, – авт.).

Надія: 

«То були пустили чутку, що треба переоформляти квитанції по газу і казали, що будуть приїжджати всіх везти, і тих, хто з палицями ходить. То мама питає, чи нам такого листа не було. А я кажу: то ви, мамо, надіялись, що приїде якийсь банкір та вас повезе в банк, а тут не вийшло» (сміються обидві, – авт.).

– Три роки дідо паралізований був, – згадує пані Віра. – То як помер, я думала, що буду мати тепер час десь чи до сестри піти, чи куди, але де там. Прийшло другоє – на ноги важко вставати. Але, дякувати Богу, і за це, що ще можу сама їсти взяти, що не треба мене обслуговувати. 

– Є в житті щось, щоби Ви хотіли змінити?

-Та лиш би здоров'я просила у Бога людям та й нам. Нічого би не міняла. 

Надія: 

«Може, би з дівчатами пішли в той ресторан?» (сміється, – авт.)

– Ви взагалі кудись їздили в інші міста?

– Крім Крима фактично не була ніде. Хоча ні, раз з дідом в Одесу за автобусом йшли, то в Одесі була. А ще пару разів у Львові була. То бачила тих «чорних» (афроамериканців, – авт.). Я коли увиділа, то так ся напудила (сміється, – авт.). 

Я коли йшла до Толі в Крим після його весілля, то хотіла увидіти як жиє і де. З дочкою Вірою вирішили поїхати. То дідо мій як почув, то казав, шо їдь, але шоб я тебе туй більше не видів. А я кажу, що прийду у свою хижу, а не у твою (сміється, – авт.). Поїхали вперше, то, Боженько, як ті тумани двоє не знали куди йти, що робити. Йшли ми в Мукачево, з Мукачева у Львів, а зі Львова вже у Севастополь. Там тиждень побули, та й вернулися. І зустрів нас таки дідо (сміється, – авт.).

– Зараз жити важче чи легше, ніж у часи Вашої молодості?

– Мені легше (сміється, – авт). А молодьожі важче. Оця біда така настала в країні. Раніше люди мали якусь надію на майбутнє, будували ту хижу, робили. Роботи доста було. Як не робив, то давали тебе на дошку «Они нас позорят», як тунеядця. П'яниць там показували теж. Була дошка пошани і дошка позору. Такі карикатури малювали і писали прізвища та імена. Тут в центрі на розі нинішньої Духновича в центрі була така дошка. 

А зараз хочеш роби, хочеш не роби – ніхто тобі нічого не каже. Але все одно жити треба кожному. 

– Що порадите молодим? Як треба життя прожити, щоб не соромно було?

– Треба так, як Бог каже. Не пити, не курити, не гуляти, п'яними не ходити (сміється, – авт.). 

Спілкувалася: Ольга МАГАС

Фото: Анатолій МОЛНАР