«Ваші діти – мої діти»: учителька-ювілярка Мар’яна Яковченко

Через її уроки діти набули мудрості та далі з більшою легкістю здобували нові вершини. Ім'я нашої героїні Мар'яни Яковченко, вчительки початкових класів Свалявського ЗЗСО №3 і почесної громадянки Сваляви, відоме. Днями педагогиня відзначила 60-річний ювілей, відтак ми сьогодні запросили її до розмови.

–  Професію вчителя мені обирала мама – у тодішні часи діти прислухалися до порад батьків. Тож після закінчення «восьмирічки» на Бистрому, вступила у Володимир-Волинське педучилище. У тій області мали рідних, тому вибір був очевидним. Навчання відбувалося строго, навіть щодо зовнішнього вигляду прописували багато заборон. Але отримана база знань була потужною. Після здобуття освіти за направленням потрапила на роботу до школи села Абранка Воловецького району. Три роки пропрацювала, мешкала в учительському будинку і пройшла справжню «школу виживання» (посміхається – авт.). Опісля за сімейними обставинами повернулася до рідної Сваляви. 

– Вам одразу дали класне керівництво у місцевій школі №3? 

– Так, це був 1984-й рік. На роботу мене приймав директор закладу Йосип Йосипович Долинич. Завдячую своїм старшим колегам, які працювали на паралелі, Вірі Іванівні Шепетюк і Надії Яківні Чямко, які навчили не ставити себе вище дітей, а бути на одному рівні, старатися розуміти їх. 

– На початку учительства як віднаходили гармонію з школярами? 

– Деколи мене виручало вміння грати на баяні. Якщо була напруга на уроці, робили перерву і слухали музику (сміється – авт.). До речі, учні у мене завжди  полюбляли співати. Останні роки навчання полегшилось завдяки мультимедійним засобам, і, звісно ж, власне прагнення вчителя до нових знань мотивує старатися і дітей.     

З кожним випуском багато їздили на природу, екскурсії. Обов’язково їхали й батьки, бо відповідальність за стан дитини шалена. Відтак із задоволенням гуртом проводили відпочинкові дні. Раніше свята старалися разом відзначати, приносили смаколики, спілкувалися. 

Дякую Богу, що ніколи не мала проблем ні з батьками, ні з учнями. Що правда і сама не користувалася радянськими методами покарання – тільки через встановлення індивідувального контакту. Проте і функція батьків не менш важлива. Якщо батьки підтримують вчителя, а не слухають тільки свою дитину, як це часто буває тепер, помітно результат.  Завжди їм наголошую: ваші діти – мої діти, і, як кожна мама, хочу їм кращого. Тому якщо будемо тягнути віз разом, то буде значно легше і до чогось таки дійдемо. 

– Знаю, що чимало ваших випускників сьогодні – успішні відомі люди…

– Це правда, ще в школі займали призові місця на обласному конкурсі Яцика. Тепер дехто працює в Києві при впливових чинах, наприклад Дмитро Ливч, він вивчав міжнародну економіку, стажувався в Америці. Є багато успішних вчителів, лікарів, загалом усі – світила майбутнього.

– Хто такий вчитель у Вашому розумінні? 

– Це – генератор, який рухається уперед. А ще завжди має бути готовий до нового, не повинен стояти на одному місці, незважаючи на свій вік. Ось і я мусила освоїти електронні програми, журнали вести таким чином, онлайн-курси проходити. 

– Дистанційне навчання через ситуацію в країні важко давалося? 

– Це здавалося мені недосяжним, але якщо є бажання працювати і здобути результат – усе під силу. Не соромилася і молодих колег просити поради, донька вчила також. Головним стала підтримка – і все вдалося. 

Звичайно, дистанційне навчання складне, краще живе спілкування. Але усі підключалися до уроків, буквально четверо учнів знаходились закордоном і не виходили на зв'язок. Не очікувала такої організованості. Буває, учні сповіщають про початок повітряної тривоги, тоді робимо перерву, а після відбою – продовжуємо. 

Діти сумують один за одним, на онлайн-перервах між уроками жартують. І, навіть тепер, під час канікул, надсилають «смали», кажуть, що хочуть знов до школи йти. 

– Не уявляєте себе в іншій професії? 

– Це цілком моя професія, не уявляю себе інакше. У нас прекрасний колектив, ми почуваємо себе єдиним цілим. 31 травня завершуємо навчальний рік, а я через тиждень вже шукаю нові календарні плани, купляю ручки, олівці… 

– Ваша сім’я і рідні діти – якими вони є? 

– З чоловіком Павлом у шлюбі вже 36 років, виховали двох дітей. Донька понад десять років мешкає в Англії, за освітою журналістка, наразі виховує чотирирічного сина Ніколаса. Полюбляли приїжджати до нас, аби онук розвивався серед нашої закарпатської краси. Тепер важко приїхати, то ми ненадовго з чоловіком були в них. Жити б там не змогла через інший менталітет. 

Син перебуває на фронті, свідомо пішов добровольцем, аби не підпустити ворога до нашої області. Обов’язково молюся за своїх дітей,  бо усе в Божих руках.

– Ваші головні уроки мудрості? 

– По життю треба бути людиною. Якщо досягла чогось, не ставити себе вище. Дуже ціную людей, які поруч зі мною, і вважаю їх кращими за себе. То ж регалії на себе можна почепити усілякі, головне, як люди насправді сприймають… 

– З якими надіями рухаєтесь уперед? 

– Планів не роблю. Те, що могла – досягла, тож аби не втратити того, що є. Ціную все, що присутнє у моєму житті. Тепер хочеться, щоби мир настав і діти нормально пішли до школи. 

Спілкувалась: Ольга МОЛНАР

Фото: Анатолій Молнар

Настрій для інтерв'ю: кав'ярня кондитерська «Mirella».