На добру пам’ять: яскраві цитати відомого свалявського футболіста Юрія Кулі

Вчора, 3 серпня, спортивну спільноту Закарпаття сколихнула сумна звістка – відійшов у вічність відомий свалявський футболіст Георгій Куля. 

Інтернет-видання Район.Свалява пропонує пригадати найяскравіші висловлювання ветерана закарпатського футболу та одного із кращих бомбардувальників:

Повне інтерв'ю з відомим свалявським футболістом читайте тут.

–Пам’ятаю, як йду до 1-го класу, а мама моя цубатки під ноги стелить, поріг школи на коридорі ганчіркою протирає, аби болото знадвору не розносилося. Щоб прогодувати родину після батькової смерті вона змушена була братися за всю можливу роботу: прибирання обійсть, грядки, городи, сінокоси, прання та прасування одягу…

***

–Пригадую, як міцно обнімаю тата, а він бере мене на руки і підкидає високо-високо. І хоч татове обличчя я згадую тільки по фотографії, інколи здається, що я і досі пам’ятаю тепло його руки…

***

–Це сьогодні видатні спортсмени, аматори та й просто звичайні любителі активного дозвілля можуть запросто у м’яча ганяти, а за часів мого дитинства і ранньої юності хлопці на «вашарі» копкали лобду. За прообраз сучасного м’яча спочатку служили клунки з лахміття, яким надавали «правильної», наскільки це було можливо, круглої форми, обшиваючи все те «добро» брезентом. Не було тоді у звичайних вуличних хлопців такої захмарної розкоші, як справжній шкіряний м’яч…

***

–Грати, так би мовити, «повноцінні» матчі, в імпровізованій команді почав десь з тринадцяти років, але обирати для себе  футбольне майбутнє не планував, бо на першому місці завжди було навчання. Школу, я, до слова, закінчив із «медаллю»…

***

–Одразу після закінчення школи почав працювати токарем Свалявського деревообробного комбінату, а 1958 року вступив до Львівського лісотехнічного інституту, аби вивчитися на інженера-механіка. Про спорт, ясна річ, також не забував – грав за студентську команду, яка неодноразово ставала переможницею студентських спартакіад України і призером Союзу…

***

–Кращим бомбардувальником став тому, що очі не підводили, а м’яч мої ноги, що праву, що ліву, просто «обожнював»…

***

–У «Динамо» мене «сватав» все той же Михайлина. Колись він був там капітаном, тож готовий був за мене «замовити слівце». Та замовляти нічого не треба було, бо після товариського матчу з «Динамо» до мене підійшов їхній тренер і сам запропонував повертатися з ними до Києва вже наступного дня…

***

–Прийшов додому, розповів мамі про свої успіхи, вона посміхнулася, благословила. І я пішов збирати речі. А ввечері, випадково почув, як мама з сусідкою розмовляла. «Тяжко м їх учила, айбо шо я зроблю, кіть Дюрчі фурт лем за лобдов бігати хоче?», – сказала мати із жалем у голосі і сльозами на очах. І хоч за дверима вони обоє мене не помітили зате я все чув і бачив. Одразу згадалося, як повертаючись на томленою з роботи обіймала нас малих, а на запитання чи не треба бува, їй чимось помогти, завжди, усміхаючись, казала: «Ви тільки вчіться. Освіта – ключ до багатьох можливостей»…

***

–Так і сказав тоді тренеру «Динамо», мовляв, спочатку довчуся, а вже потім і про столичну кар’єру можна буде думати. Та, як любили колись повторювати у нас на Закарпатті, «двічі дівку не сватають». Мамину мрію я таки виконав – закінчив інститут з відзнакою, але грати за столичну команду мене більше не запрошували…

***

–До того ж якби я тоді погодився, то доля напевне, не завела б мене у Маріуполь, де прожив хоч не довго, але точно одні з кращих років свого життя. Серце нині розривається, коли у новинах бачу руїни того, що колись було процвітаючим осередком нашої держави…

***

–Мій душевний біль має особисті причини. Багато років тому поїхав з Маріуполя, покинувши там дружину з маленькою дитиною на руках тому, що «так було треба», та відтоді кожне своє спортивне досягнення я подумки присвячував синові…

***

–Звісно, я любив дружину, вона – мене. З некоханими до шлюбу не ідуть. Разом ми прожили п’ять щасливих років. Разом виховували сина Анатолія. А потім я отримав від брата телеграму, у якій значилося, що мама хворіє і просить приїхати додому. Я зібрав речі й поїхав, як думав, ненадовго. З дружиною ми домовилися, що заберу її за кілька місяців, або ж владнаю справи та приїду назовсім. Але за кілька місяців отримав телеграму. «Не приїзди. Сина виховаю сама. Ми поїхали з міста»…

***

–Вже аж потім до мене дійшло, що наше розлучення могли влаштувати навмисне. Справа в тому, що за походженням моя дружина була гречанкою, і, зрештою, цілком могла емігрувати. Ну, а за радянською ідеологією шлюби з людьми, які навіть теоретично, можуть виїхати на постійне місце проживання за кордон, псують репутацію доблесного громадянина СССР. Коли ж справа стосувалася громадських діячів, політиків чи спортсменів, оприлюднення такого факту могло коштувати кар’єри…

***  

–Про те, що дружина і син залишилися у Маріуполі довідався, коли у сина вже були власні діти. Звісно 1000 разів хотів приїхати, попросити вибачення за те, що мене не було поруч. Але чи треба? Та й що я йому скажу? Що стільки років навіть не намагався їх шукати, повіривши якійсь телеграмі?.. 

***

–Хоч мене це навряд чи виправдає, всі свої спортивні здобутки я подумки присвячував синові. Вірю, що дружина, якщо й розповідала йому про мене, то тільки хороше. Може він чи його діти колись прочитають ким був їхній батько, дід, а може вже й прадід…

***

–Рецепт довголіття? Звісно знаю: до постійних футбольних тренувань додайте щоденний підйом о 5-ій ранку, годину занять фізичними вправами, молочну кашу на сніданок, шматок риби або яловичини на обід, салат з органічних продуктів на вечерю, і трохи любові до спорту на десерт.