Сто днів роботи заступника Свалявського міського голови Івана Русина
-
-
>
-
>
-
>
2505
На початку січня заступником Свалявського міського голови став представник Команди Андрія Балоги Іван Русин, який на той час був діючим депутатом Свалявської міської ради. Під час сесійних засідань він неодноразово звертав увагу своїх колег на різні актуальні питання, а от як йому зараз працюється по іншу сторону владної структури, ми розпитали у інтерв’ю.
– Ви є одним із найдосвідченіших політиків Свалявщини, так би мовити, старожилом у цій сфері…
– Дійсно, я в активному політичному руслі перебуваю приблизно з 2010-го року, хоча дрібними перебіжками з’являвся ще з 2006-го. У 2014-2015 роках працював заступником голови Свалявської райдержадміністрації, а з 2015-го року був депутатом Свалявської районної ради. І ось тепер був депутатом Свалявської міської ради, а із 11 січня є заступником Свалявського міського голови. Оце така моя коротка, скажемо так, політична кар'єра.
– Позиція, коли ви сидите в депутатського кріслі, й позиція, коли ви сидите в кріслі чиновника, відрізняється?
– Дуже. Сидячи в депутатському кріслі, все залежить від того, чи ти в опозиції, чи схиляєшся до провладної сили. Якщо схильний до провладних сил – то сидиш, як на голках, бо на тобі лежить більша відповідальність, а в опозиції – більш комфортно, бо тобі треба «насолити» владі (сміється, – авт.). Хоча насправді опозиція є дуже гарним стимулом для влади, адже знаходить певні недоопрацювання чи недоліки, на які треба звернути увагу. Особливо, якщо влада недосвідчена.
А от вже коли ти сидиш у кріслі посадовця, то тобі вже потрібно приймати рішення, і, як правило, ці рішення часто непопулярні. Чиновник повинен спілкуватися з депутатами, незалежно від того, яку політичну силу вони представляють, адже від них ти черпаєш те, що не бачиш зі свого крісла. І якщо зауваження конструктивні, то тобі легше виправити певні прогалини. Політика – це насамперед мистецтво слухати та домовлятися…
Читайте також: Сто днів роботи заступника Свалявського міського голови Михайла Поповича
– Які Ваші напрями роботи як заступника міського голови?
– Серед напрямів моєї роботи – медицина, інклюзія, школи, садочки, тобто все, що пов’язане з гуманітарною сферою. Я взагалі вважаю, що основою громади є вчителі та лікарі, які поводять себе залежно від керівництва громади. При цьому з освітянами та медиками потрібно розмовляти чітко, аргументовано, мовою закону, адже всі вони – освічені, мають досвід та власну думку.
– Війна внесла корективи у роботу?
– Внесла у зв'язку з тим, що спочатку в нас було заплановано втілити у життя дуже багато програм. До прикладу, ми хотіли зробити ремонт дахів, на який були виділені та розподілені кошти, були зроблені проектно-кошторисної документації. І ось 10 лютого у нас на комісії вже були обговорені всі питання, ми дійшли згоди, що треба зробити дах «інклюзії», дах школи на Бистрому, дах в садочку № 6… Ми мали дуже амбітні плани, адже якраз коштів приблизно вистачало. Однак із початком війни «заморозилися» всі видатки, тому що казна їх не пропускала, тож ми тепер лиш вирішуємо такі нагальні питання.
Наприклад, садочок номер 1 у листопаді було закрито за рішенням суду у зв'язку з приписами пожежників. Але у зв'язку з тим, що там у нас жили вимушені переселенці, заклад не закривали, проте як тільки вимушено переселені особи переїхали, його відразу ж прийшли та опечатали виконавці. Ми почали робити там ремонти, облаштували протипожежну безпеку, блискавкозахист і здійснили обробку даху. Зараз електрики проводять ремонт скруток, там замінили двері, які відчинялись не в тому напрямку, і знову будемо звертатися до перевірки ДСНС, щоб ми могли запустити цей садочок в дію. Так само точково намагаємось вирішити питання з іншими навчальними закладами: там десь підправити, десь краники поставити, десь двері замінити чи радіатор поставити…
– А взагалі як перебігав освітній процес з початком воєнного стану?
– Освітній процес запустити було дуже важко, адже в нас усе було на дистанційному навчанні, три садочки були закриті через розміщення в них переселенців, два садочки були резервними. Якщо рахувати разом із училищем і технікумом, то у нас проживало близько 400 осіб, які змушені були виїхати із зони бойових дій. Ми їх прихистили у комунальних закладах. При чому на це з громадами не витратили жодної копійки, а за все було забезпечено завдяки волонтерам, нашим підприємцям та гуманітарній допомозі.
Звісно, це був великий ажіотаж. Ми облаштували цілодобовий пост, спочатку чергували там самі особисто. Люди приїжджали і вдень, і вночі, ми їх поселяли, годували. До слова, одні були задоволені, а дехто вночі могли покрасти і подушки, і сир, і чашку та втекти – різні траплялись…
Біля трьох місяців у нас був такий пост прийому переселенців. Всі чергували на добровільних засадах: і вчителі, і працівники бібліотеки та Будинку культури.
Попри те, що садочки не працювали, вихователям заробітну плату потрібно було виплачувати, бо це не їх вина була, а вдома годувати сім’ї потрібно було. Школи працювали на дистанційному навчанні, навчальний рік закінчили більш-менш добре, як для воєнного стану. Всього у нашій громаді цього року було 13 медалістів – вісім «золотих» і п’ять «срібних».
– Скажіть відверто: станом на 1 вересня чи готові школи до освітнього процесу за нових умов?
– Ні, практично не готові, з огляду на те, що згідно нових постанов кожна школа повинна мати укриття. При чому ці укриття мають відповідати всім вимогам. У нас дуже проблематична ситуація із цим, адже, зокрема, по селах у нас практично таких укриттів немає.
Відзначу, що коли я прийшов на чиновницьку роботу у 2014 році, то практично у таку ж ситуацію потрапив. У нас тоді був не воєнний, а надзвичайний стан. Ми всі пам’ятаємо Дебальцево, Іловайськ, Крим… Ситуація вже тоді була напруженою, тож ми розпочали організовувати роботу бомбосховищ та укриттів. Ми почали елементарно обліковувати бомбосховища, укриття і підвальні переміщення. Виявилося, що в нашому Свалявському районі на той момент, якщо я не помиляюся, було десь 80 укриттів. Ми тоді почали більш-менш наводити лад із ними, а потім я пішов з роботи. І от зараз знову приступив до виконання своїх обов’язків як заступник міського голови і побачив, що як ми тоді залишили роботу, так у 2022 році нічого і не змінилося. Тобто за 8 років змін практично не було. а тепер вимог до укриттів потрібно серйозно дотримуватись. Якби ж тоді, з 2015-го року направлено виділяли кошти та наводили лад, на сьогодні ми б мали повністю забезпечені місця для збереження життя мешканців нашої громади.
Хоча справедливо відзначити, що така ж ситуація не лише у нас, а й по всій Україні. Ми бачимо, що не були готові до того, що зараз відбувається.
– Я так розумію, що є ризики того, що освітній процес не розпочнеться вчасно?
– Я думаю, що є. Ми не знаємо, що і як буде далі. Сидячи у своєму кріслі я маю точно таку ж інформацію, як і ви, бо більш таємні відомості мають лише військові.
– В чому найбільша Ваша відповідальність?
– Якби забрати у нас інтернет та телевізор, я якби ще не привозили загиблих військових, ми практично не відчували б війну. Давайте чесно, ми ж навіть не реагуємо на звуки сирен. Напевно, такі ми є закарпатці, що доки не «клюне», нічого не робимо.
З огляду на це, була у нас така дилема – як запустити садочки. Ми це зробили одні з останніх. До мене приходили батьки, та й наші працівники теж, погрожували приводити дітей сюди, у міську раду, запевняли, що підпишуть будь-які документи, що не матимуть претензій в разі чого… Але законодавство чітко пише, що якщо ти привів дитину в садочок, то за неї повністю відповідальність несуть працівники закладу.
А от у мене була одна проблема – що робити з дітками, коли звучить сирена, навіть якщо є підвальне приміщення. От уявіть ситуацію – дітки маленькі від двох до шести рочків у обідню перерву сплять і вмикається повітряна тривога. От як дві виховательки мають ту групу підняти та сплячих завести у підвал?
Ми запустили садочок першого червня, а десь п’ятого чи шостого увімкнули сирену. І от ти сидиш, і в тебе мороз по шкірі, бо думаєш, аби лиш все було добре.
Ми, як посадовці, беремо дуже багато відповідальності на себе. Коли ти сидиш як депутат, не підписуєш нічого, проголосував неправильно, ну то й таке. А вже коли ти сидиш в кріслі чиновника, то береш ту відповідальність на свої плечі. Я відповідальний не лише за свої рішення, а й за дії своєї команди, у якій працюють спеціалісти відділів, заступники, керівники… І знову ж таки, коли мова йде про школи та садочки, то ще й за них повинен відповідати…
Маючи вже досвід роботи чиновника, я добре знаю ризики, тому мені важко даються багато рішень – я думаю на кілька кроків уперед. Це, знаєте, як маленька дитина тягне палець до вогню, і ти можеш сто разів їй казати, що не можна, але допоки вона не обпечеться, не знатиме, що це боляче. Коли я прийшов на роботу у держадміністрацію, там були люди які могли навчити, і вони завжди наголошували, що перед тим, як зробити, треба ретельно все перечитати, прорахувати, проаналізувати.
– У Вашому підпорядкуванні також медицина. Останнім часом Свалявська міська лікарня тішить гарними новинами про нове обладнання та якісні зміни. Які надалі шанси у медзакладу?
– Якраз по лікарні я добре орієнтуюся, бо цей успішний старт не пройшов без моєї участі. Ще у 2015 році я теж курував напрямок медицини. На той час штатний розпис лікарні становив 490 чоловік, а фактично там працювало біля 700 осіб. Це було пов'язано з тим, що у людей була ставка, а її ділили на 0,25, 0,5 тощо, бо якщо людина працювала, то вона могла отримати субсидію. І працівники деякі приїжджали один раз на тиждень на роботу, але, маючи цю довідку про офіційну зарплату, могли подавати на субсидію.
І я почав боротися з такою системою, проте її переломити було дуже важко.
А потім 1 січня 2015 року вийшла постанова Кабінету Міністрів, що єдиний соціальний внесок ми будемо платити з мінімальної заробітної плати, незалежно, чи це повна ставка, чи половина, чи четвертина. І збільшилися видатки на податки. А я про це попереджав, адже окрім технікуму, ще маю освіту юриста та економіста. Мене не послухали. В результаті ми отримали значні проблеми.
Окрім цього, я був одним із кандидатів на посаду очільника Свалявської лікарні у 2019-му році, коли закінчився контракт попереднього керівника і оголосили конкурс на посаду головного лікаря. Я подавав свою кандидатуру, адже відповідав усім вимогам чинного законодавства. Але так сталось, що комісія мене незаконно не допустила до участі в конкурсі. Я, звісно, зі своєї принциповістю подав у суд, його виграв, але поки велась судова тяганина, вже розформували Свалявську районну раду.
Власне, питання нашої медицини для мене були в пріоритеті і за особистих причин. Свого часу через халатність наших свалявських лікарів ледь не померла моя дружина. Тож я поставив собі за мету змінити систему та вивести роботу лікарні та той рівень, який має бути.
Проблем у медицині, насправді, було багато. До прикладу, у 2015 році в поліклініці був ліфт, який ніколи не працював. Вже заступником голови райдержадміністрації, я всі напрацювання зробив, а поки був депутатом райради, на сесії підняв це питання, і кошти були виділені на вирішення цієї проблеми, тож ліфт працює до сьогоднішнього дня.
Вже з 11 січня 2022 року, прийшовши на роботу, я чекав призначення нового керівника лікарні, бо неодноразово не сесіях наголошував, що треба поставити хорошого очільника. Ми протягом року мали трьох виконуючих обов’язків, а результату не було. Аби робити зміни, людина має прийти і розуміти, що вона повинна взяти на себе відповідальність. Прийшов Олександр Фізер, я дав йому задачу провести глибокий аналіз та показати мені всі дані: штатний розпис, які «пакети» законтрактовані, які витрати йдуть… І от ми з Олександром Антоновичем запустили процес з різних боків.
Читайте також Сто днів роботи в. о. головного лікаря Свалявської міської лікарні Олександра Фізера
По запуску реформи в дію для мене прикладом є Мукачево, де лікарня яка має більше доходу ніж видатків. Я поїхав туди, проконсультувався, попросив нам допомогти. І зараз у нас вже є результат. Згідно електронних медичних записів, де вноситься кількість процедур кожного лікаря, ми можемо побачити різницю. Якщо у березні послуг було надано 3602 за місяць, то у квітні їх вже було 7835, а у травні – понад 13 тисяч. І по цим показникам НЦЗУ буде перераховувати нам надходження на наступний рік, бо поки що ми працюємо по показниках минулорічних. А вони, як ви бачите, досить невисокі.
І не треба забувати, що лікарі, які надають послуги, заробляють ще й на утримання лікарні – на зарплату адмінапарату, санітарок, працівників господарської частини.
– А що із заробітними платами медперсоналу, до речі?
– Із 1 січня 2020 року постановою Кабінету Міністрів було встановлено мінімальну заробітну плату для лікарів. У зв'язку з цим у нас стала катастрофічна нехватка грошей. Будучи вже заступником Свалявського міського голови навіть ще до приходу Олександра Фізера, я робив аналіз за січень-лютий і на сесії казав, що нам буде катастрофічно не вистачати грошей. При чому, я думав, що ця нестача виникне станом на липень, але помилився – вона виникла раніше. Щомісяця на утримання лікарні не вистачало біля 800 тисяч гривень.
Коли ж ми підняли питання оптимізації, то виявилося, що у нас люди мали по 270 днів відпустки, за які, в разі скорочення, потрібно зараз виплачувати чималі кошти. Я пішов до зав відділів і запитав чи є у них графіки відпусток і чому працівники їх не дотримувались. Мені відповіли, мовляв, не було ким замінити, проте, я вже казав, що у 2015 році працівників було вдвічі більше, тож навіть якби 50% працівників пішли у відпустки, заміну їм могли знайти. А тепер для того, щоб оптимізувати чисельність медперсоналу відповідно до того чи іншого «пакету» нам потрібно виплатити величезні кошти. Плюс потрібно заробити на утримання лікарні.
Якщо, дасть Бог, війна скінчиться і нам зроблять перерахунок, то це значно полегшить ситуацію.
– Реформа проводиться і у Свалявській школі мистецтв?
– Так, у школі мистецтв змінився керівник і знову у нас реформи стали болючою темою. Шість-сім років тому в заклад прийняли 124 учні, а цьогоріч із них екзамен здавали 52 дитини. Тобто 43 відсотки завершили навчання. На утримання школи мистецтв цього року ми заклали 9,3 мільйони гривень. Однак за нашими підрахунками витрати сягають 10,5 мільйонів, тобто нестача сягає більше мільйона гривень. А як гроші йдуть за пацієнтом в лікарню, так і за учнем в школу мистецтв, адже чим більше учнів, тим більша кількість занять, і тим більша заробітна плата з місцевого бюджету має виплачуватись педагогам, а бюджет у нас не гумовий. Я не проти великих зарплат, я проти маленьких. І це питання мусить регулюватися. У батьківська плата за навчання становить 250-300 гривень. Можна дуже просто порахувати: 10,5 мільйонів плюс витрати на комунальні послуги – це десь близько 11 мільйонів. Ділимо їх на 586 дітей, які зараз навчаються, і у нас виходить близько 18 500 гривень на дитину в рік. Навчальний процес триває дев’ять місяців. І якщо батьки платять 300 грн, то решту, а це близько 1700 гривень, доплачує наша громада на утримання школи. Власне, тому ми і не можемо наразі брати дітей з інших громад.
У нас взагалі виходить парадокс – інші громади не мають на своєму утриманні стільки комунальних об’єктів, але послуги отримують у нас. До прикладу, лікуватися йдуть у нашу лікарню, проте на її утримання кошти витрачає лише Свалявська ТГ. Теж стосується і садочків чи тієї ж школи мистецтв.
– З Ваших слів картина виглядає не надто кольорова…
– А що хотіти, якщо роками не працювали на розвиток міста. Коли навіть елементарно в нас на виконкомі люди відкрито кажуть, що не треба платити за землю, тобто один має платити, а інший ні. Одні беруть кредити, щоб заплатити за землю, а інші в той час не платять. Хоча правила мають бути одні для всіх.
Таке враження, що ми десь застрягли у 90-х роках, якщо брати, наприклад, сусіднє Мукачево. Тоді, років 20-30 тому, ми були практично однакові у розвитку, а зараз відстали дуже далеко. Вже тоді в Мукачево заходив бізнес, платились податки, починалась якась розбудова. А у нас, через те, що маленьке містечко, все дуже міцно зв’язане політикою. Бо влада не переймалася не розвитком громади, а майбутніми виборами.
Все, що ми зараз почали робити, це є непопулярні рішення: скорочення в лікарні, скорочення школі мистецтв, урівняння по оплаті для підприємців… Але це речі, які дадуть свої результати, якщо їх дійсно втілити у життя.
Ідеї потрібно втілювати в життя відразу, тому що, коли ти будеш в цій системі, то система починає тебе поїдати з різних сторін. Треба просто йти і робити.
-Сваляву позиціонують як туристичне місто. Але, насправді, тут для туристів є мало…
-У нас є одна публічна бібліотека в Будинку культури і дитяча бібліотека в колишньому музеї Леніна. Також є музей, який знаходиться в підвальному приміщенні центру зайнятості. Так от в музеї є багато гарних експонатів, але мало місця. Тому було прийнято рішення дитячу бібліотеку перенести до публічної бібліотеки, а музей повністю перенести в колишній музей Леніна і зробити там достойну експозицію з історії та культури Свалявщини.
Я їздив у одне маленьке містечко в Німеччині, дуже схоже на наше, яке теж має мінеральні води. Так от, там облаштований дуже гарний парк, по куточках якого є джерела з мінеральною водою, поряд стоять пластикові склянки та стенди з описом того чи іншого джерела. І туристи приїжджають, гуляють парком, п’ють ту водичку… А взимку бювет з цими водами працює саме у Будинку культури. От мені це дуже сподобалося.
Турист – це людина, яка привозить кошти. Вона їде свідомо їх витрачати і залишати у місці, де перебуває. Тому нам треба зробити все можливе, аби туристичний потенціал зріс. Музей може стати однією з «родзинок» нашого міста, але його потрібно привести до ладу.
– Ви вказали, що ще один із напрямів Вашої роботи – інклюзія…
– Так, є у нас Інклюзивно-ресурсний центр, де є проблеми із приміщенням. Справа у тому, що там, де він зараз перебуває, дах у аварійному стані. У нас було заплановано виділення коштів на ремонт цього даху, була розроблена проектно-кошторисна документація, вже були виділені кошти на ремонт, але почалася війна, тож питання затягнулося.
А паралельно у нас є будівля, де був колишній Соцзабез. Там на третьому поверсі знаходився територіальний центр, а на першому частину займає музична школа. Я добре розумію, що дітки, які відвідують Центр інклюзії, потребують уваги та комфортних умов. Тому було прийнято рішення, яке я потім доніс до депутатів, практично з кожним із них поговорив, показав що в якому стані, аби перенести Центр в іншу будівлю. У них тоді буде навіть свій дворик, і вже є мешканці нашої громади, які готові допомогти облаштувати його. А це дуже важливо для діток.
Якщо все буде добре, то на початок вересня діточки матимуть комфортні умови.
– На останньому засіданні виконавчого комітету Ви розповіли про підприємства, які хотіли розгорнути свою роботу у Свалявській громаді. Чи працює хоч одне з них зараз?
– У нашій громаді практично ніхто нічого не відкрив. Можливо, хіба маленькі підприємці, але що стосується великих підприємств, то вони дійсно були зацікавлені, однак їм потрібно було від двох гектарів землі, адже це мали бути великі потужності, цехи та склади. Я особисто возив громадою підприємців із Харкова, Луганська, Києва, Маріуполя. І ніби є у нас землі, які стоять пусткою, заросли бур’янами, а коли стали розбиратися, то виявилося, що ці ділянки у чиїйсь власності. Відповідно виходить, що міська рада не може запропонувати нічого, бо земель комунальної власності у нас практично немає, хіба в горах, куди ніхто не піде. Інвесторам в першу чергу треба інфраструктура – щоб була електрика, вода, каналізація, комунальні послуги, дороги для доїзду. Тому вони поїхали в Мукачево, Ужгород, розгортають там діяльність, а це податки, робочі місця та заробітні плати.
– Як вважаєте, що потрібно зробити, аби звести рівень критики від громадян до мінімуму?
– Якщо люди побачать, що в нас реально щось рухається, то будуть інакше ставитися до тієї ж самої влади. Їм треба побачити результат. Говорити можна багато, розказувати, фотографуватися, але якщо реального результату немає – то толку не буде.
Коли ми їдемо закордоном по гарній дорозі, ми ж не думаємо, а звідки вона взялась, хто її зробив, звідки кошти взяли. Ми просто насолоджуємося дорогою. Так само і в нас. Людям байдуже, як ви це зробите, їм треба бачити кінцеву зроблену роботу. До прикладу, той самий рентгенкабінет. Він є, люди отримують послуги і вони задоволені. А як ми його отримали – це вже наша проблема.
Якщо будуть результати, то обов'язково буде позитив від нашої громади.
– Якими принципами Ви керуєтеся у своїй роботі?
– Один із принципів такий, що я маю бути який на роботі, такий і на вулиці. І я б це порадив багатьом, тому що будь-яке крісло є тимчасове, а з людьми в громаді треба жити далі. Пробувши на чиновницькій роботі у 2015 році я побачив посадовців, які кілька десятків років працювали на своєму місці. Крім цього вони нічого не вміли, і коли виходили з кабінету, то замикалися у собі. Вони не знали, що робити, в них не було особливо друзів серед пересічних мешканців, тож вони відчували дискомфорт. А я не хочу його відчувати. Я спілкуюся з людьми, двері мого кабінету завжди відчинені, я щонеділі граю в футбол, розмовляю з мешканцями… Робота посадовця – це всього лиш одна з робіт, на якій не варто зациклюватись. А влада, як правило, розбещує. І якщо ти забудеш, що у цей кабінет прийшов з простого народу, то тебе може трошки «понести». Треба працювати так, щоб лишити ці стіни було легко. У 2015 році я йшов з посади з легкістю і не шкодував про це. І от, бачите, як сталось, що через кілька років я знову тут (сміється, – авт.).
– Запитаю у Вас те ж, що і запитувала у Михайла Поповича: якою Ви бачите Сваляву через п’ять років?
– Людина, коли приходить на роботу, як правило, має багато ідей. І Міша прийшов, як і я у 2014-му, переповнений такими «рожевими» планами зробити все. Але, як і тоді я, зіштовхнувся з великою бюрократією. Проблема в тому, що інколи простий підприємець може зробити в себе більше, ніж ми на чиновницькій посаді. Бо він взяв, купив, встановив, збільшив витрати, зменшив тощо. А ми ж кожну дію маємо супроводжувати папірцями.
І зараз ми маємо дивитися на реальну картину.
Я не знаю, якою буде Свалява, але якщо от особисто мені вдасться зробити хоча б 50% з тих задумів, що маю, то це вже буде великий успіх.
Якщо реально дивитись на речі, у нас ні на що не вистачає коштів. Щоб розвивати Сваляву, нам треба дуже сильна вертикаль влади, щоб вона допомагала і з області, і з Києва. Але працювати ми маємо тут, і працювати згуртовано та інтенсивно. Такими маленькими кроками можемо в Сваляві зробити щось дуже красиве.
Я дуже хотів би туристів запросити сюди, адже в світі всюди борються за них. Як я вже казав, турист – це людина, яка несе гроші. І розвиток туризму – дуже проста формула, яку вже давно в світі використовують, просто через наші політичні амбіції ми не можемо втілити її в життя. Політика – це мистецтво домовлятися. Питань багато, роботи багато і її вистачає на всіх. Працюйте і показуйте результат.
Я дуже хочу, щоб Свалява була красивою, тому прикладатиму до цього максимум зусиль.
А взагалі я бачу Свалявську громаду, в якій об’єднані три ТГ: Неліпинська, Свалявська і Полянська…
Фото: Анатолій Молнар та з Фейсбук-сторінки Свалявської міської ради
