«Всі свої спортивні здобутки я подумки присвячував синові», – делегат ФФУ Закарпаття Георгій Куля

31 Травня 2022, 14:30
«Всі свої спортивні здобутки я подумки присвячував синові», – делегат ФФУ Закарпаття Георгій Куля 2013
«Всі свої спортивні здобутки я подумки присвячував синові», – делегат ФФУ Закарпаття Георгій Куля

Смакуючи вранішню філіжанку кави найстаршої міської кав’ярні, представники вчорашнього підростаючого покоління навряд чи впізнають у одному із постійних її відвідувачів свалявську футбольну легенду. А колись ім'я Георгія Кулі зоріло на спортивному небосхилі осяйним ореолом, адже цього свалявця ставили в один ряд із такими відомими закарпатськими футболістами як Ернест Юст, Іван Диковець, Вільгельм Пфайфер та Іван Габовда

Лише один той факт, що свого часу чоловік, який, до слова, і нині у «професійній обоймі», адже є дійсним інспектором Федерації футболу записав до свого активу ювілейний, 500-ий гол  ужгородської «Верховини» (збірна команда області), а протягом 1963-го року зумів забити у ворота суперника 23 голи, 17 з яких – головою, й зрештою став тренером свалявського «Авангарду» свідчить, що у свідомості кожного фана місцевої команди із постаттю Георгія Кулі пов'язана ціла епоха.

Кулю знали в обличчя, йому відверто заздрили і щиро ним захоплювались, а коли заслужений майстер спорту Михайло Михайлина запропонував молодому студенту Львівського лісотехнічного інституту стати гравцем київського «Динамо», свалявця відкрито почали називати «улюбленцем долі».

За словами спортсмена із Маріуполем його життя пов’язане особливим чином, адже колись саме у цьому місті Георгій Куля створив власну родину. Через багато років чоловік чи не вперше зізнається: 

«Багато років тому поїхав з Маріуполя, покинувши там дружину з маленькою дитиною на руках тому, що «так було треба», та відтоді кожне своє спортивне досягнення я подумки присвячував синові».   

Народився Георгій Куля 20 січня 1940 року у Сваляві. Батько, Георгій Куля-старший, був продавцем у одному з приміщень колишнього «Народного дому», а мама працювала кухарем закладу громадського харчування. На відміну від своїх сусідів чи знайомих молодому подружжю не доводилося важко працювати: родина була середнього достатку, й берегиня сімейного вогнища  Олена Василівна неабияк з цього раділа, адже, здавалося, що на маленького Дюрчія та його старшого брата Михайла чекає щасливе, безтурботне майбутнє. Втім у 1945 році батько щасливого сімейства раптово йде у засвіти, і жінка лишається вдовою із двома маленькими дітьми.

Георгій Куля
Георгій Куля

– Якою запам’яталася вам мама у перших дитячих спогадах? 

– З відром та шваброю. Пам’ятаю, як йду до 1-го класу, а мама моя цубатки під ноги стелить, поріг школи на коридорі ганчіркою протирає, аби болото знадвору не розносилося. Щоб прогодувати родину після батькової смерті вона змушена була братися за всю можливу роботу: прибирання обійсть, грядки, городи, сінокоси, прання та прасування одягу… Хоча зринають у пам’яті й інші більш трепетні моменти: ми з братом Мішею у батька на роботі, він вдає із себе торгаша, а я роблю вигляд, що хочу купити морозиво, але на прилавку його немає, і тільки встигаю сказати: «Шкода», як у дверях крамниці з’являється батько, гладить мене і брата по голові й вручає нам ескімо. Я міцно обнімаю тата, а він бере мене на руки і підкидає високо-високо. І хоч татове обличчя я згадую тільки по фотографії, інколи здається, що я і досі пам’ятаю тепло його руки.

Не зважаючи на те, що після відходу батька мама залишилася сама, вона ніколи не змушувала нас до жодної важкої роботи. Єдине, про що просила – вчитися, адже знала, наскільки важливою є освіта для нас обох, – розповідає Георгій Георгійович.

Вони з братом справді добре вчилися, а ще – допомагали мамі по господарству чим тільки могли. Десятилітній Юрко садив ліс навколо Сваляви, обкопував молоді саджанці, прочищав цінні культури від самосіву та заростей. Єдиною втіхою у вільний від навчання і домашньої роботи час була гра у футбол. На території колишньої торговиці, де місцеві юнаки на пару з дітлахами влаштували собі імпровізований стадіон, хлопець міг пропадати годинами.

– Пам’ятаєте той момент, коли вперше відчули непереборне бажання поганяти у м’яча?   

– У м’яча? Це сьогодні видатні спортсмени, аматори та й просто звичайні любителі активного дозвілля можуть запросто у м’яча ганяти, а за часів мого дитинства і ранньої юності хлопці на «вашарі» копкали лобду (сміється, – авт.). За праобраз сучасного м’яча спочатку служили клунки з лахміття, яким надавали «правильної», наскільки це було можливо, круглої форми, обшиваючи все те «добро» брезентом. Не було тоді у звичайних вуличних хлопців такої захмарної розкоші, як справжній шкіряний м’яч. Вірніше сказати – був, але то була дуже хитромудра конструкція: цупка тканина, кінці якої з’єднувалися між собою міцними шкіряними ременями, всередині якої була гумова камера на зразок велосипедної шини. Ремені щільно затягували, шину надували і отримували щось на зразок сучасного м’яча, яким ми знаємо його у сучасному розумінні. Та варто було такій лобді влупити когось по чолу, і у «потерпілого» лишався «смачний» слід, яки по деколи не сходив кілька днів. Грати, так би мовити «повноцінні» матчі, у імпровізованій команді почав десь з тринадцяти років, але обирати для себе  футбольне майбутнє не планував, бо на першому місці завжди було навчання. Школу, я, до слова, закінчив із «медаллю».

– Якщо до справжнього футбольного визнання не прагнули, то як же тоді змогли стати кращим бомбардиром закарпатської «Верховини»?

– Якось свідком нашої гри став тренер свалявської «Червоної Зірки», мукачівець Карл Сабо. Побачивши мою гру, чоловік запросив мене у команду на позицію центрального нападника. Крок, скажу відверто, був досить ризикований, адже на той момент я був всього лише  п’ятнадцятирічним підлітком, але й відмовитися від пропозиції підтримати команду рідного міста не міг. Тим більше, коли про таку послугу просить не хто-небудь, а професійний тренер. Фактично з цього моменту і почалася моя професійна кар'єра, чи навіть, чесно кажучи, дві, бо одразу після закінчення школи почав працювати токарем Свалявського деревообробного комбінату, а 1958 року вступив до Львівського лісотехнічного інституту, аби вивчитися на інженера-механіка. 

Про спорт, ясна річ також не забував – грав за студентську команду, яка неодноразово ставала переможницею студентських спартакіад України і призером Союзу. Звісно, що поганяти м’яча «за Сваляву» нагода випадала не часто, та коли ж траплялася – намагався її не упускати. Так, під час літніх канікул «відзначився» у матчі з ужгородською «Верховиною», де мене і підмітив тодішній тренер головної команди області Михайло Михайлина. Ну, а кращим бомбардувальником став тому, що очі не підводили, а м’яч мої ноги, що праву, що ліву, просто «обожнював» (сміється,авт.).

Мовивши останню фразу, сивочолий дідусь розсміявся, адже тодішні спортивні оглядачі нерідко жартували, що перед кожною грою обдарований свалявець чаклує над м’ячем. Та насправді Георгій Куля просто умів бігати і робив це настільки швидко, що, здавалося, ніби м’яч просто «прилипає» до його ноги у буквальному розумінні цього слова. А ще юнак часто забивав точні удари і, будучи відносно невеликим на зріст, дуже високо стрибав. 

Саме таку «Божу іскру розгледів свого часу у молодому свалявцеві головний тренер «Верховини», колишній капітан київського «Динамо» Михайло Михайлина, котрий не просто запросив юнака до очолюваного ним клубу, а й зробив його своїм улюбленцем.

– Пам'ятаю, як майже одразу після того першого товариського матчу з «Верховиною» мене викликала до себе начальниця райкому партії. Заходжу я, значить, до кабінету, а там окрім очільниці Свалявського райкому Туряниці на мене вже чекають сам Михайлина та ще двоє представників із області.

 «Товаришу Куля, ми бачили вас у грі, і нам сподобалося, як ви поводитесь з м'ячем. Тут така справа. Треба, аби ви нашу «Верховину» своєю грою підсилили», – кажуть.

«Я – студент, – кажу, – мені треба вчитися. Тим більше, я – стипендіат», – відповів.

«Товаришу Куля, З усією повагою до вас і вашого навчання, але ви, здається, не зрозуміли: «Верховину» треба підсилити вашою грою. Це не прохання. Необхідність», – було заявлено гостями.

Анна Василівна Туряниця була дуже мудрою жінкою. Подивившись на мене начальницьким поглядом, мовила: «Треба, то треба. Хочеш стипендію?  Буде тобі стипендія, а головну команду області мені підводити не смієш».

Раз партія сказала «треба»,  то Куля відмовитися не міг. На тренування до Ужгорода його й справді автівкою довозили спочатку зі Сваляви, за потреби – зі Львова. Обіцянці, яку давав колись Анні Туряниці, Георгій Куля не зрадив і головну команду області не підвів. За «Верховину» провів 154 календарні поєдинки і забив у ворота суперника 31 гол, один із яких – ювілейний.

– Кажуть, ви мали шанс «засвітитися» у складі ФК «Динамо». Чому ж відхилили таку вигідну пропозицію?

У «Динамо» мене «сватав» все той же Михайлина. Колись він був там капітаном, тож готовий був за мене «замовити слівце». Та замовляти нічого не треба було, бо після товариського матчу з «Динамо» до мене підійшов їхній тренер і сам запропонував повертатися з ними до Києва вже наступного дня.

Я, звісно, зрадів, але водночас опинився перед дилемою «Навчання чи кар’єра?». Попросив кілька днів, аби порадитися з родичами.

Прийшов додому, розповів мамі про свої успіхи, вона посміхнулася, благословила. І я пішов збирати речі. А ввечері, випадково почув, як мама з сусідкою розмовляла:

«Оленко, ваш студент додому приїхав?»

«То він не додому, а на збори. Переїжджає. Сина до київської команди грати кличуть. В «Динамо», – сказала, не приховуючи гордості.

«Так ісь го тяжко учила, оби він за лобдов бігав? Інженер не спортсмен. Інженер звучить гордо», – мовила на це сусідка.

«Тяжко м їх учила, айбо шо я зроблю, кіть Дюрчі фурт лем за лобдов бігати хоче?», – сказала мати із жалем у голосі і сльозами на очах. І хоч за дверима вони обоє мене не помітили зате я все чув і бачив. Одразу згадалося, як повертаючись на томленою з роботи обіймала нас малих, а на запитання чи не треба бува, їй чимось помогти, завжди, усміхаючись, казала. «Ви тільки вчіться. Освіта – ключ до багатьох можливостей».

А за сніданком я повідомив: «Я тут подумав, мабуть усе таки довчуся. Останній курс, як-не-як, а м’яч від мене далеко не втече». Мама тоді нічого не сказала, але щасливого блиску у очах приховати не змогла. Тож так і сказав тоді тренеру «Динамо», мовляв, спочатку довчуся, а вже потім і про столичну кар’єру можна буде думати. Та, як любили колись повторювати у нас на Закарпатті, «двічі дівку не сватають». Мамину мрію я таки виконав – закінчив інститут з відзнакою, але грати за столичну команду мене більше не запрошували.

– Не шкодуєте, що тоді відмовилися?  

– Ні. Це ж не був кінець моєї футбольної кар’єри, адже після цього кілька сезонів я грав за дзержинський «Старт». До того ж якби я тоді погодився, то доля напевне, не завела б мене у Маріуполь, де прожив хоч не довго, але точно одні з кращих років свого життя. Серце нині розривається, коли у новинах бачу руїни того, що колись було процвітаючим осередком нашої держави. Маріуполь вже тоді був не просто містом, а вражаючим містом.

І хоч нині за його долю болять серця багатьох людей по всьому світі, мій душевний біль має особисті причини. Багато років тому поїхав з Маріуполя, покинувши там дружину з маленькою дитиною на руках тому, що «так було треба», та відтоді кожне своє спортивне досягнення я подумки присвячував синові, – зізнається спортивний діяч.

– До сьогоднішньої розмови багато хто з містян вважав вас затятим холостяком, а, виявляється, ви не тільки одружений, а ще й маєте сина. Розкажіть, як познайомилися із дружиною та ким була ваша обраниця.

– Юлія була красивою, спокійною і дуже скромною дівчиною. З нею я познайомився у той момент, коли вона роздивлялася мій фотопортрет, що разом з іншими фотографіями членів маріупольського «Жданова» (він же «Азовець», згодом – «Маріуполь») висів у центральному парку. Підійшов до неї та й кажу: «Дівчино, хлопець із портрета бажає з вами познайомитись».

– Портрети гравців вашої команди були розвішені у міському парку?

– Ага. Великі такі. Розміром з картину. Я того портрета згодом мамі привіз, і мама частенько його сусідці показувала зі словами: «Бачиш, і інженер спортсменом бути може». Я сам чув, коли в гості приїздив.

– Дружину кохали, чи це було звичайне юнацьке захоплення? 

– Звісно, я любив її, вона – мене. З некоханими до шлюбу не ідуть. Разом ми прожили п’ять щасливих років. Разом виховували сина Анатолія. А потім я отримав від брата телеграму, у якій значилося, що мама хворіє і просить приїхати додому.

Я зібрав речі й поїхав, як думав, ненадовго. З дружиною ми домовилися, що заберу її за кілька місяців, або ж владнаю справи та приїду назовсім. Але за кілька місяців отримав телеграму. «Не приїзди. Сина виховаю сама. Ми поїхали з міста».

– Вам відомо, як склалася їхня доля?

– Дружина вже померла. А син одружився, коли йому був 21 рік. Коли випадково довідався про це від колишнього товариша по команді, що через багато років приїхав сюди на відпочинок, то зрозумів, що ні з якого міста моя Юля не виїздила. Та й ту телеграму, писала, скоріш за все, не вона.

Вже аж потім до мене дійшло, що наше розлучення могли влаштувати навмисне. Справа в тому, що за походженням моя дружина була гречанкою, і, зрештою, цілком могла емігрувати. Ну, а за радянською ідеологією шлюби з людьми, які навіть теоретично, можуть виїхати на постійне місце проживання за кордон, псують репутацію доблесного громадянина СССР. Коли ж справа стосувалася громадських діячів, політиків чи спортсменів, оприлюднення такого факту могло коштувати кар’єри.  

Про те, що дружина і син залишилися у Маріуполі довідався, коли у сина вже були власні діти. Звісно 1000 разів хотів приїхати, попросити вибачення за те, що мене не було поруч. Але чи треба? Та й що я йому скажу? Що стільки років навіть не намагався їх шукати, повіривши якійсь телеграмі? Це зараз майже будь-яку інформацію про людину можна довідатися у інтернеті, а тоді навіть стаціонарні телефони були не у всіх. І хоч мене це навряд чи виправдає, всі свої спортивні здобутки я подумки присвячував синові. Вірю, що дружина, якщо й розповідала йому про мене, то тільки хороше. Може він чи його діти колись прочитають ким був їхній батько, дід, а може вже й прадід.

– Саме тому ви більше не створили сім’ю?

– Після того як мама овдовіла, вона кілька разів могла влаштувати долю, але завжди казала: «Одружуються тільки раз».

Здобутків у спортивній кар’єрі Георгія Кулі назбиралося багато – у складі збірної команди клубів Першої ліги СРСР свалявець  провів товариський матч проти національної збірної Кореї, також грав за чернівецьку «Буковину» і свою «гральну» кар’єру завершив у луцькому «Торпедо». 

Всюди, де з’являвся, фани голосно вигукували: «Юра»! Куля»!

Для Юрія Кулі кінець кар’єри гральної став початком кар’єри тренерської. Чоловік шість років поспіль – з 1974 по 1980-й – був головним тренером рідного свалявського «Авангарду». У свої 82 роки Георгій Георгійович і нині лишається у спортивному строю –  тепер уже як делегат Федерації Футболу Закарпаття.

– Не зважаючи на свій поважний вік, Ви перебувайте у чудовій фізичній формі. Подейкують, що «скосити» ваш професіоналізм не змогла навіть катаракта. Знайте якийсь особливий рецепт довголіття?

– Що є, то є. Кілька років тому, мені й справді прооперували катаракту. Тоді усі витрати  повністю взяла на себе Федерація Футболу Закарпаття. А рецепт? Звісно знаю: до постійних футбольних тренувань додайте щоденний підйом о 5-ій ранку, годину занять фізичними вправами, молочну кашу на сніданок, шматок риби або яловичини на обід, салат з органічних продуктів на вечерю, і трохи любові до спорту на десерт. 

– То все ж таки, розкрийте таємницю, як ви голи забивали? – запитую наприкінці розмови.

– Як-як? Свищучи! – усміхаючись відповів Георгій Георгійович, поправив на голові білого картуза і пішов у своїх справах. 

Мимовільним свідком нашої розмови став Почесний громадянин міста Сваляви поет-публіцист Михайло Турок, який, побачивши, як проводжаю старенького дідуся поглядом мовив: «Георгій Куля – це істинна футбольна легенда Свалявщини».

«З ким із сучасних футболістів можна би його порівняти?», – запитую, користуючись нагодою.

«Ні з ким. Бо на футбольному полі бігав Юрій Куля не гірше від Олега Блохіна, суперників обігрував, як Мессі, і головою бив, наче Роналду. Та тільки цих футболістів – троє, а Куля – один...»

Коментар
Код блоку:
14/08/2022 Неділя
14.08.2022
13.08.2022