«Планів на майбутнє немає, війна зжерла усі мрії...»: історія матері та сина, які оселились у Сваляві

11 Квітня 2022, 14:30
Дім Романовських після "визволення" окупантів 2973
Дім Романовських після "визволення" окупантів

Коли родина Романовських нарешті змогла вирватися із окупованого Донецька й, фактично,  заново починала будувати своє життя біля рідних у Волновасі, ніхто з них й подумати не міг, що мине лише кілька років, і їм знову доведеться пережити увесь жах окупації, котрий остаточно, назавжди й безповоротно змінить їхні життя на «до» й «після». 

«Останнє що бачила, покидаючи дім, – морду чийогось службового пса, якусь велетенську зброю на підлозі нашої спальні й мобільний телефон, що його забув на кухні котрийсь із військових. Ми розуміли, що ворог зайняв свої позиції, і нас будуть відвойовувати... Ми мовчки взяли найнеобхідніші речі й попрямували у підвал сусіднього будинку. Там, у тому підвалі моя мама померла на сьомий день окупації. Через два дні її тіло винесли  на вулицю й просто там і залишили. Я навіть не змогла її оплакати, не змогла поховати її по-людськи. Ми й досі не знаємо, що з нею далі трапилося. Чи мучить мене совість? Мені треба було рятувати своїх дітей!», – такими моторошними одкровеннями ділиться із журналістами «Вістей з Свалявщини» 46-річна Ксенія Романовська, котра разом із 11-річним сином Глібом вже місяць мешкає у Сваляві. 

Жінка, чи не єдина з-посеред нинішніх тимчасових мешканців, незважаючи на власне горе, погодилася поговорити з журналістами. Каже, світ має знати, яку страшну ціну змушують платити українців ті, хто понад усе прагнув «русского міру»:

– Знаєте, що ламає людину в окупації сильніше за голод та холоднечу? Усвідомлення, що ти не можеш ні до кого достукатись. Мій чоловік постійно говорив людям, котрі ховалися разом з нами: «Давайте тримати зв’язок з військовими ЗСУ!». Але де там! У кожного з сотні людей – своя правда. Йти до осіб у камуфляжі  – не бажано, бо не відомо, на кого можна наскочити; засвітити ліхтарик – не можна, бо помітять окупанти, говорити – тільки пошепки, бо причина та ж, – голос жінки звучить тихо, і тільки за швидкістю мовлення можна розібрати, де у тексті повинні бути розділові знаки емоцій.

– Як довідалися про евакуацію?

– Евакуація? Якось було. Це вже потім, сидячи усі разом в підвалі сусідської двоповерхівки, дізналися, що було два потяги на Львів. Але ми про них взагалі не чули. Хто хотів – ризикував їхати, ще з початком російського наступу. Ми ж їхати не могли, бо нами ручилися двоє стареньких бабусь: матір чоловіка, яка пересуватися могла дуже повільно й тільки з ціпком, і моя – майже лежача. Окрім того, ми самі перехворіли ковідом, тож, кажучи відверто, здоров’я нас підводило.

Думали «пересидіти» так, як це свого часу було у Донецьку. Так, до слова, гадали не тільки ми, а й багато хто із мешканців Волновахи. Підозрюю, що на перших порах «пересидіти окупацію» сподівалися й мешканці багатостраждального Маріуполя. Коли ж захотіла евакуювати хоча б дитину, то можливості такої уже не було. У Волновасі взагалі не було «зеленого» коридору. Ніколи.

Переночувавши одну ніч у підвалі сусідського будинку, вирішили переміститися до Станції ШЧ-6. Це колишня будівля залізної дороги. Люди «придумали» собі там сховище в якому сиділи аж доти, допоки нас усіх не знайшли українські військові.

Звичайно, аби повідомити про те, що ми – живі, моя старша донька, якій дивом вдалося виїхати з Волновахи 26 березня, телефонувала, куди тільки можна: на «екстренні» номери», «урядову гарячу лінію», навіть знайомим з Європи телефонувала з проханням додзвонитися до представників міжнародних благодійних організацій, та життя нам урятували саме українські силовики. 

– Що було найстрашнішим за час перебування у імпровізованому вашому сховку?

– Геть усе. А втім, навіть вибиті ударною хвилею авіабомбардування шибки, «мінусова» температура, танки за стіною й постійний плач голодної, наляканої півторарічної дитини не вселяв такої паніки, як ница поведінка представників Товариства Червоного Хреста, які «штабувалися» у будівлі ШЧ-6 до нашого приходу. Зранку, замість того, аби спробувати евакуювати мирне населення, у два великі автобуси ці «добродії» повантажили ковдри, матраци та ліжка, столи та стільці – забрали всю провізію і навіть свічки. Лишили нам кілька сухпайків й, покинувши людей напризволяще, 27 березня втекли, наче щурі із тонучого корабля. Я вкотре дякую нашим військовим, й тим, хто, ризикуючи власним життям, вивозив нас під обстрілами.

– Пам’ятаєте, як вас знайшли? Розкажіть, як це було?

– З 27 на 28 лютого був чималий приморозок, й дитина, лякаючись гулу автоматної черги, постійно плакала. На той плач і пішов один із наших військовиків. Пам'ятаю, як дивився на нас очима повними, жалю, жаху й занепокоєння водночас. Його, звісно, можна було зрозуміти, бо те, що у будівлі, яку представники Червоного Хреста офіційно покинули, лишилися беззбройні люди, для оборонців Волновахи було не лише повною несподіванкою, й неабиякою проблемою. Що не кажіть, але наявність такої кількості цивільних на фактичному полі бою внесла значні корективи у їхні плани. Втім, варто віддати їм належне, бо швидко зорієнтувавшись у ситуації, бійці ЗСУ врятували нас від холодної загибелі. Хлопці позносили нам свої ковдри, навіть своїми теплими речами ділилися. А вже наступного дня нас евакуйовували. Мене з сином евакуювали 1 березня, решту тих, хто знаходився, забрали на 4 дні пізніше. 

– А інша ваша рідня?

– Дочка, котрій разом із подругою, вдалося виїхати на другий день після початку бойових дій у Волновасі, дочекалася нас у Великій Новоселівці, й пізніше поїхала за кордон. Що ж до інших, то за бабусями постійно наглядав мій чоловік. Як тільки випадала можливість, він завжди приводив до них лікарів – то до моєї мами, то до своєї. А ще добував нам харчі. Правда у супермаркет по сусідству доводилося під обстрілами бігати, але якось Бог милував. Коли ж 1 березня мене з сином вивезли, моя мама була з ним ще два дні. До самого свого відходу. Одразу після того він ще ходив до свекрухи, і вмовляв її повернутися з ним до Станції ШЧ, однак вона висловила бажання лишитися вдома. Мовляв, тягарем ні для кого не хоче бути. Згодом військові знову влаштували евакуацію, і чоловік теж виїхав. А потім нам подзвонили і розповіли, що місцевість, де мешкала його мама захопили росіяни. Нам сказали, що її більше нема…

– Тобто за десять днів облоги рідного міста ви втратили двох рідних вам людей? 

– На щастя, інформація щодо загибелі свекрухи виявилася помилкою. Майже одразу після того як орки закріпилися на своїх позиціях, туди позганяли окупантських журналістів. Ті відзняли кілька роликів на тему «мужнього подвигу» русскіх «асвабадітєлєй». На одному з таких відео Діма упізнав свою маму. Пізніше, коли ми разом з донькою і сином були у Великій Новоселівці, з нами на зв’язок вийшов брат мого чоловіка і повідомив, що мама жива та здорова. 

Згодом до Львова приїхав Дмитро, і ми всі разом поїхали на Закарпаття. Знаєте, я за натурою така людина, яка звикла все планувати років на 15-20 вперед, а тут ми, чи не вперше в житті, сіли в потяг, і поїхали просто «в нікуди». Війна навчила нас жити одним днем. Дякувати Богові, ви не знаєте, як це, коли все що ти знав, любив, будував за довгі свої 46 років – відносини, атмосферу, звички, побут – в один день перетворюється на попіл. Навіть коли сиділи в електричці, квитки на яку нам продали до двох населених пунктів одразу – Сваляви і Мукачева, – точно не знали, куди остаточно ми їдемо.

– Як зустріла вас Свалява?

– Спокоєм. Вдихаючи, і у буквальному сенсі надихавшись спокоєм вашого міста, у якому не чутно гулу пострілів та пролітаючих над головами ракет, ми готові були ночувати навіть на вокзалі. А потім у віконечку каси я побачила табличку, де було написано, що люди, які рятуються із зони бойових дій, можуть реєструватися в пункті.

Там нас зареєстрували, обігріли, нагодували, а згодом надали місце для тимчасового перебування.

До нас тут добре ставляться. Для нашого комфорту створили всі можливі умови, які тільки можна створити з функціоналу даного приміщення. Але кажучи відверто, це не ті умови й обставини, у яких хочеться опинитися, проживши майже пів життя.

Мене переповнює ненависть, адже через примху душевнохворого недолюда, що зажадав принести мені всепожираючий «мір», у мене більше немає мами. Мене переповнює пустка, бо ворожі снаряди поцілили у наш будинок, і тепер у мене більше немає дому. Мене переповнює відчай, бо за один день усе моє розмірене й наперед розплановане життя опинилося під ореолом невідомості. У ній немає майбутнього «завтра», а є лише нинішнє «сьогодні». 

Коли опиняюся наодинці – часто плачу. Насправді, від болю хочеться вити. Але я мушу триматися. З останніх сил тримаюся заради дітей. А росіяни? росіяни не шкодують нікого. Навіть домашніх тварин нищать. Син часто запитує «Мамочко, як там наші котята?» А що я йому скажу? Що його чотирилапі друзі залишилися зачиненими у металевому гаражі, до якого наш тато так і не зміг дістатися, й  померли голодною смертю? Я мовчу, а у нього жевріє надія, що, можливо, якоюсь вибуховою хвилею на гаражі таки вибило двері, і вони розбіглися. Він вже бачив один із таких гаражів під час евакуації… Гліб – фантазує, а я просто мовчу. 

– Де зараз ваш чоловік?  

– Дмитро став на військовий облік і поїхав до родичів у Полтаву відновлювати документи. Коли збиралися, встигли взяти тільки документи «першої необхідності» – паспорти, водійські посвідчення, картки платників податків... Я навіть не встигла взяти з дому кілька пам’ятних фото на згадку про минуле життя. Дипломи, трудові книжки, документи на житло – усе це треба відновлювати. Цим якраз і займається Діма, поки я тут. 

– Яким бачите ваше подальше життя?

– Якщо ви маєте на увазі плани на майбутнє, то їх немає. Війна зжерла усі мрії. Зараз є необхідність виживати, а отже треба влаштуватися на роботу. За фахом я – технолог харчової промисловості, але готова опанувати нову професію. Здається, що робота – це єдине, що зараз допоможе остаточно не зійти з розуму.

– До Волновахи повернутися не плануєте?

– Куди?? Я нізащо не повернуся у прірву, де кожен міліметр землі нагадуватиме про душевний біль  

– Навіть тоді, коли в Україні настане мир? 

– Я не сумніваюся, що мир в Україні таки буде. Цього понад усе на світі хоче моя дочка. Мирне небо у своїх снах бачить мій 11-річний син. Дарина навіть вірші на цю тему почала писати, а Гліб до її творів малює ілюстрації. 

***

Трохи помовчавши, просимо дозволу поспілкуватися із сином. Жінка погоджується.

– У вас дуже красиве місто. Правда. Своєю архітектурою Свалява дуже схожа на Європу. Бачив картинки в Інтернеті. Вони красиві. Я був би щасливий, якби мені вдалося намалювати щось настільки ж гарне, як будівля з баштою й годинником, дядько з бочкою, що в самісінькому центрі міста, чи вигляд Сваляви ввечері, – каже 11-річний Гліб Романовський, тримаючи у руках альбом.

– За чим найбільше сумуватимеш? 

– За найкращим другом. Він зараз у Польщі. Друг вірить, що ми ще колись  побачимося. Та навряд чи вони скоро повернуться з-закордону, а я не хочу їхати з України. Втім, найбільше мабуть сумуватиму за олівцями. З собою я взяв лише кілька альбомів – відповідає малолітній переселенець. 

– Мама казала, що малювати у тебе виходить гарно. Покажеш нам свої малюнки?

– Так. Останнє над чим працював – ілюстрації до віршів Дарини, – каже хлопчик, і розгортає перед нами напівзмальований альбом 

Перша робота в жанрі символічного абстракціонізму показує сім’ю, будинок, у якому переховувалися від авіаударів, дім, якого, на жаль, вже немає, й гірські краєвиди Свалявщини. Малюнок хлопчик коментує коротко – зобразив те, «що у серці». На другому рисунку колега впізнає постать культового японського аніме – Наруто, та маленький співрозмовник виправляє його, кажучи, що то – персонаж іншого мультику, герой якого бореться за свободу власної країни. 

– Мрієш бути військовим?  

– Ні. Хочу стати художником. Може – космонавтом. Кажуть же, що Ілон Маск планує людям екскурсії поверхнею місяця влаштовувати. Хто зна, може галактикою скоро курсуватимуть космічні потяги? А ще, хотів би бути гросмейстером. Шахи я теж дуже люблю. Військовим бути не хочу. Це надто складно.

– Що б ти сказав людям: військовим, цивільним, узагалі – будь-кому, якби зараз мав таку можливість? 

– Ще раз сказав би «Дякую!» військовому водієві Артуру, котрий, ризикуючи життям, вивіз нас із окупованої Волновахи. Іншим би сказав: «Ідіть геть із нашої землі! Ця війна нікому не треба. Думайте, над тим, що і як ви робите?. Стільки будинків – зруйновано, стільки людей – загинуло! Просто ні за що! Не треба війни! Не воюйте!». 

А далі сталося те, чого не хотів ніхто: досі мужній і надзвичайно розсудливий Гліб заридав такими гіркими сльозами, неначе вирвав зі зраненої душі великий шмат вселенського болю. Від тих сліз навіть у дорослих по тілу пішли холодні дрижаки, а у серці несамовито кипіла ненависть до окупанта.

– Розумієш, українці – дуже миролюбивий народ, і ми ніколи не хотіли нікого вбивати. Росія ж готувалася до війни із нами 31 рік. Саме тому так сталося. Але поки нас є кому захищати, поки є сестра, яка пише вселяючі надію вірші, поки ти малюєш промовисті душевні ілюстрації, доти будемо вірити – перемога за нами, бо з нами – Бог, – заспокоюємо хлопця. Витерши сльози, Гліб щиро посміхається, а ми обіцяємо повернутися за тиждень, і передати кілька малюнків юного художника на передову.

P.S.: Проникливі рядки авторства Дарії Романовської так само, як і ілюстрації її братика Гліба, заслуговують, аби їх побачив світ. 

ВОЛНОВАХА 

Моє місто тонуло в зелені,

А тепер потопа в крові.

Звідки взялись нащадки нелюдів

На коханій моїй землі?

 

Налетіли, немов стерв'ятники,

Повикльовувать нам тіла. 

Хто вони? То московські радники.

Чом ти, земле, їх не звела? 

 

Веселиться орда на поприщі.

Гріє пір'я і дзьоб гострить

Попід нашим гарячим сонечком,

А навколо — усе горить. 

 

Та я вірю, постанем з попелу,

І посієм нові жнива.

І ворожою кров'ю здобримо.

Наша воля на вік жива! 

21.03.2022 р.

«РУССКІЙ МІР»

Зібралась путінська холера

І розбрелася по землі.

Шукали мертвого Бандеру.

І не повірите, знайшли.  

 

Заголосили: "Рятувати

Ми вас прийшли. За русскій мір!".

А ми — відразу воювати, 

Бо ж дикуни з карпатських гір.

 

Схопили зброю, — і хто знає:

Хохли, і в Африці хохли. 

Росія нам допомогає:

"Спецоперацію" ввели. 

 

Вони звичайно, розумніші,

Бо "старший брат", як повелось. 

А нас — і не було раніше.

Ми "малоросами" звемось. 

 

Нема ніяких українців, 

І України загалом:

Блекочуть у новинах вівці.

Скабєєва — язик веслом. 

 

А ви і вуха розпустили,

Бо телебачення — це факт.

Там кажуть, що самі вчинили

Нацисти в Києві теракт. 

 

Тому прибігли "визволяти"

З під окупантів і бандер,

Бо почали нас притисняти —

Російськомовних кавалер. 

 

І ми зустріли вас люб'язно. 

Коктейлі навіть подали. 

Чому ж тікаєте завчасно?

Ви ще в Карпатах не були. 

 

Отам би вас на вік навчили,

Як треба "родіну любіть",

Тобі б не вештались без діла,

Бо просто б закортіло жить. 

 

Зібрали путінську холеру

І поховали у землі.

Шукали мертвого Бандеру,

Та поряд з ним і полягли. 

22.03.2022 р.

НА ЧУЖИНІ

Тут не така земля — на чужині,

І кисень не такий солодко-пряний,

Який у нас панує навесні

В години підвечір'я полум'яні. 

 

Тут не дарує оку краєвид

Якоїсь насолоди та єднання.

Лише душа шукає мимохідь

Бодай чогось — з минулого вітання. 

 

Тут не такі будівлі й голуби,

Здається, теж не схожі, не чубаті.

І не стоять зажурені верби,

Які у нас — високі й волохаті. 

 

Чужі мости і вежі алтарів

У пам'яті ніяк не відгукнуться.

Тут не пасуть натомлених корів,

І дзвоники на шиї не сміються. 

 

А на мою — повісили ярмо:

"Втікачка", і нічого з цим не вдієш. 

І тягне-тягне, мов веретено,

По нитці — не сховаєш, не обірвеш. 

 

Та все мине, бо вічного нема. 

Минає день, за ним — війна минає. 

У новий світ, як добре, — не сама,

Крізь смерч інформаційний поринаю. 

23.03.2022 р.

 

 

Коментар
28/03/2024 Четвер
28.03.2024
27.03.2024
20:39