Спогади про людину: яким був росошанський златоуст Андрій Бокотей

Народився Андрій Бокотей 4 грудня 1909 року в селі Золотарево Хустського району в сім’ї греко-католицького півцевчителя Леонтіна Бокотея і Павліни Мончак. Після здобуття початкової освіти в церковнопарафіяльній  школі батьки віддали його на навчання до Берегівської гімназії. Любов до Бога і прагнення йому служити передалось від батьків і дітям. Батьки дуже хотіли, щоб їхній син став священиком, тож всіляко підтримували Андрія в роки його навчання. Багаторазово чуючи слова священника у рідній церкві с. Золотарево, де служив його батько, «Ви – сіль землі, світло світу» (Мт.5,13-14) малий Андрійко в 1928 році вступає на навчання в Ужгородську духовну семінарію, яку закінчує в 1933 році.

12 липня 1933 року, під час Служби Божої в с. Великі Лази Ужгородського району єпископ Ужгородської греко-католицької єпархії Олександр Стойка рукоположив вісім богословів (Дурневич Теодор, Фельбаба Михайло, Пея Іоан, Погоріляк Петро, Пушкаш Ласло, Ревицький Дмитро, Шолтес Золтан), серед яких також був Андрій Бокотей, який у цей день став учнем Христа не для того, щоб усе покинути, а щоб усе одержати. Першу Службу Божу відслужив у рідному селі  Золотарево, першу парохію одержав у с. Данилово, що неподалік від рідного села, де працював до кінця 1937 року, з 1938 по 1946 роки – порох у селі Брід, що на Іршавщині, 1946 – 1949 рік був парохом у селі Іршава і намісником (деканом) Боржавського деканату. На кожній своїй парафії Андрій веде нещадну боротьбу проти лихварів, які обдирали селян. Щоб оборонити своїх вірників, він старається протидіяти лихварям, засновуючи кооперативи самодопомоги. Він зарекомендував себе добрим священиком і вірним заступником свого народу. І, призначаючи деканом о. Андрія Бокотея, єпископ Теодор Ромжа покладав велику надію на його здібності і непохитність у вірі.

Андрій Бокотей

На початку  1949 року за наказом Хрущова розпочався наступ на греко-католицьку церкву. Священників насильно змушували переходити до російського православ’я. Отця Андрія часто викликають у районний відділ КДБ, де спочатку обіцянками й умовляннями, а пізніше залякуваннями намагаються схилити до московського православ’я.

29 вересня 1949 року співробітники КДБ арештовують о. Андрія та поміщають у одну із камер  обласного слідчого ізолятора КДБ. 30 листопада 1949 року обласна судова колегія по кримінальних справах засуджує о. Андрія до 25 років позбавлення волі. Він був відправлений у табори ГУЛАГу в Казахську РСР в село Кенгір на каменоломні.

2 листопада 1955 року о. Андрій був звільнений, повернувся додому та поселився в с. Чинадієво, де на той час проживала його сім’я.

Перебуваючи у підпіллі, о. Андрій ні на хвилину не припиняв своєї душпастирської діяльності. Змушений шукати роботу, щоб не бути переслідуваним органами влади за «дармоїдство», або порушення житлового законодавства, але як неблагонадійного його нікуди не приймали на роботу. І тільки у 1960 році був прийнятий столяром-пресувальником у Чинадіївський ДОК.

Одного разу, десь у середині 70-х років, охрестивши дитину, на о. Андрія написали донос в КДБ, йому загрожував арешт і чергове ув’язнення. Ситуація ускладнювалася ще й тим, що о. Андрій мав сім’ю і п’ятеро дітей та вже мав одне ув’язнення в таборах ГУЛАГу. Алтарний брат о. Андрія Бокотея о. Діонізій Дребітко монах-васіліанин, дізнавшись про цей випадок, зголосився в державні органи, що це він проводив згаданий обряд хрещення, взявши, таким чином вину на себе. Родичі о. Діонізія намагалися «врозумити» його, але він відчував обов’язок допомогти в цій ситуації о. Андрію. Результатом був третій арешт і ув’язнення о. Діонізія. Це було практичне виявлення любові до Бога та ближнього. У цьому поступку справдилися слова Ісуса: «Ніхто не спроможний любити більше, ніж тоді, коли він за своїх друзів своє життя віддає».

Незважаючи на переслідування і постійну небезпеку арешту, о. Андрій був надзвичайно мобільним і всюди встигав. Проводив регулярні богослужіння на Свалявщині, Іршавщині, Міжгірщині, Мукачівщині.

Завдяки його величезній силі волі, наполегливості, енергії та відвазі, його парафіяни не були залишені без опіки. Діти були охрещені, молоді пари – повінчані, смертельно хворі – єлопомазані. Підпільного священика постійно переслідували, неодноразово ловили і затримували. Та щира і правдива любов до Бога, а ще підтримка багатьох простих людей усе перемагала і допомагала переборювати труднощі.

Активну роботу по обслуговуванню вірників с. Росош о. Андрій розпочав у далекому 1957 році. На початках росошани їздили на Службу Божу до нього в Чинадієво, а потім він почав їздити до них. Перша публічна Служба Божа у Росошах відбулася 28 серпня 1989 року на подвір’ї Пітри Йосипа з участю о. Андрія Бокотея та о. Петра Мадяра із Білок. Цього ж дня тут було вперше публічно охрещено двох немовлят. Друга Свята Літургія була відслужена 14 жовтня 1989 року в день Покрови Божої Матері на подвір’ї Мигович Миколи, де уже були присутні Михайло Хваста та Василь Бабинець. У 1990 році на місці, де згоріла дерев’яна церква, вперше о. Андрієм  було освячено паски та місце будівництва нової церкви. Хоча на той час іще ніхто не давав дозвіл на це будівництво, але завдячуючи  Івану Лофинцю, тодішньому голові колгоспу у Дусині та Гузинцю голові райвиконкому, навесні 1990 року о. Андрієм у співслужінні з отцями Петром Мадяром, Михайлом Хвастою та Василем Бабинцем було освячено та закладено краєугольний камінь під будівництво нової церкви на місці дерев’яної, яка згоріла в 1981 році.

Відновлену  греко-католицьку громаду села Росош було офіційно зареєстровано 11 березня 1992 року, а уже впродовж 1990-1991 років за неповних півтора року в селі збудували нову муровану церкву типової базилічної форми, і це була перша греко-католицька церква, побудована після виходу нашої церкви з підпілля на Закарпатті. Своїми хорошими пропорціями церква завдячує будівничому Михайлові Мовнару з Тур’я Пасіки, який вів усю роботу, не взявши жодної винагороди. Освячення церкви провів о. Андрій Бокотей у співслужінні з своїми олтарними братами. Першими помічниками при будівництві церкви були Йосип Пітра, Микола Пітра, Микола Мигович, Іван Попович та багато інших. Настінний живопис виконав Михайло Циганин, іконостас різьбив Мукачівський різьбяр Сергій Пішковцій, а ікони намалював художник з Малого Березного Йосип Волосянський.

У листопаді 1989 року свалявській громаді греко-католиків була передана мала церковця, яка багато років служила міським загсом. Тут о. Андрій організовує її святкове відкриття, і тут 4 березня 1990 року була проведена перша Служба Божа, та протягом одного року о. Андрій обслуговує вірників Сваляви та Росошів.

За його активної допомоги відновлено каплицю в колишньому палаці графів Шенборнів, де щонеділі відправляються Служби Божі.

Як згадують сучасники, о. Андрій був незвичайною людиною, він по-особливому ставився до дітей, старався їх зрозуміти, вислуховувати, з ними щиро ромовляти, їх навчати, і вони відповідали йому тим же. 24 травня 1990 року в Свалявській церкві Різдва Пресвятої Богородиці до першої святої сповіді приступили 76 юних жителів Свалявщини, і кожному з учасників цієї події о. Андрій власноручно підписав по два образники на згадку про цю подію. Він багато читав, цікавився літературними новинами. Ходив, одягаючись просто, щоб не кидатися стороннім в очі, але акуратно, кажучи, що не одяг прикрашає людину. Був чудовим проповідником і духівником, вражаючи слухачів своєю одухотвореністю. Він був неабияким знавцем східної Літургії, знав напам'ять усі церковні напіви.

Отець Андрій був чудовим проповідником, основою його проповідей було знання людської душі та духовний запал. Адже перед собою він бачив щирих і «спраглих» слухачів Божого Слова. Його служіння та науки стали справжнім виявом Божої благодаті для громад у Росошах,Сваляві та пізніше в Чинадієві. Послухати його приходили та приїжджали люди з різних кінців Свалявщини та не тільки. Під час його проповідей слова проникали в серце та витискали сльози з очей.

Одного разу, будучи на Службі Божій у каплиці сан. Карпати, перед проповіддю о. Андрій сказав, що говоритиме коротко, бо є дуже жарко. Одна жінка, скоріше із відпочиваючих, голосно сказала, що як і до вечора ви будете говорити ми будемо слухати.

Отець Андрій мав здібність відразу розуміти, хто його слухає, він був іронічною людиною, та його іронічність також була частиною його проповідей. Він завжди це враховував, а тому й контакт із слухачами налагоджував дуже швидко й непомильно. Проповіді о. Андрія підносили вірних у їхніх очах. Вони апелювали до кращого в людині, додавали їй віри в себе, спонукали до кращого пізнання Бога. Старші люди за його дар проповіді називали його «златоустом».

Скромність і покора завжди були супутниками о. Андрія на всій його священичій дорозі. Це були ті дві моральні риси, що глибоко проникли в його священичий характер, та ніби магнітом притягали до себе кожного, хто з ним заговорив.

31 липня 1992 року на 83 році життя і 60-му році свого душпастирства о. Андрій Бокотей помер у смт. Чинадієво. Свого отарного брата хоронили єпископ Іван Маргітич у співслужінні з священниками єпархії. Під час прощання єпископ Маргітич сказав: «Такі світлі постаті, як о. Андрій, та інші наші мученики і сповідники віри, зробили можливим, щоб настав цей час – час свободи нашої Церкви, а також нашої держави, бо це було нероздільним». Похований на пагорбі біля церкви Вознесіння Господнього в селі Чинадієво разом з дружиною Марією, на їхній могилі стоїть хрест із скельного каменю.

Він служив чесно Творцю й людям, яким був відданий до останньої хвилини свого життя. Він невтомно засівав зерно Боже, зміцнюючи народ в надії на перемогу нашої церкви. Його ім’я назавжди залишиться у пам’яті людей, які його знали як доброго Пастиря і порядну Людину.

Автор: Микола Рішко