Основне багатство золотих його життєвих осеней: до дня народження відомого свалявчанина Миколи Поцка

«Закарбована у часі мить – найцінніша. Вона ніколи не буде саме такою, як тисячі митей перед нею, точно так само, як і після. Неначе пташка, що тріпочучи крилами перелітає від одного дерева до іншого, демонструє оточуючим: «Не зловиш!», і водночас, покірно схиляє свою голову перед тим, кому вдалося її підкорити»…

Вчитуючись у слова геніального вченого, філософа і дослідника Ніколи Тесли мимоволі зловила себе на думці: фотографія – дзеркало, у якому наживо відображаються найтрепетніші, дорогі серцю моменти, котрі подеколи цінуємо наче найдорожчий скарб, єдину ланку, що пов'язує минуле, сьогодення та сучасність. Але як багато знаємо ми про володарів хронологій?..

Свалява. Після традиційної філіжанки духмяного жасминового чаю вулицями вранішнього міста енергійною молодечою ходою рухається невисокого зросту, міцної статури чоловік. У кишені його спортивної куртки зазвичай лежить портмоне та в'язка ключів, з-посеред яких, придивившись, можна помітити два, а то і три електронних накопичувача. Зустрічаючи його, панянки навмисне сповільнюють крок, а більшість чоловіків зичливо протягують руку у привітному жесті. 

Відповідаючи на знаки уваги перехожих теплою, щирою посмішкою, художник Міжнародної Федерації Фотомистецтв (AFIAP), НСФХУ, Почесний громадянин м. Свалява Микола Поцко, якнайскоріше, наче на побачення з дорогими серцю людьми, прямує до одного з корпусів Свалявської школи мистецтв, що на вулиці Головній. З його легкої руки вже більш ніж двадцять п’ять років поспіль свої двері перед відвідувачами гостинно відчиняє фотосалон «Сюзанна».

Упродовж робочого тижня до Свалявської школи мистецтв щоденно прямують десятки представників підростаючого покоління, окрилені прагненням долучитися до світу грації, мелодійності, витонченості, натхнення й краси, а втім, мало кому із майбутніх художників, музикантів, хореографів чи викладачів теорії музичного мистецтва відомо – творче життя у стінах їхньої мистецької альма-матер почалося саме завдяки Миколі Поцку.

Народився Микола Поцко 24 листопада 1955 р. в селі Плав'є, що на Свалявщині. Багатодітна родина (а окрім героя цього допису подружжя Поцків виховувало ще чотирьох дітей – авт.), мала стати для Миколи запорукою безтурботного майбутнього, але коли хлопчикові виповнилося всього два з половиною роки, їхню колись дружню і дуже щасливу сім'ю сколихнуло велике горе – на 37-му році життя любляча мати п’яти дітлахів йде у засвіти. 

Як не благав вдівець лишити під його опікою усіх дітей, та ідеологія радянської влади була невблаганною: «Союзу необхідні робітничі кадри, а з вихованням п'яти дітей чоловік один впоратися не зможе».

Відтак з батьком лишилася тільки старша сестра, яка й опікувалася дітьми аж допоки не вийшла заміж. Та з появою у молодої жінки власного сімейного гніздечка, дітей, а з ними й маленького Миколу, передали до сиротинця. На превеликий жаль, діти з сімейства Поцків були не єдиними, чия доля була позбавлена батьківської турботи та родинного затишку – заклади інтернатного типу на Закарпатті були переповнені, тож деякий час свалявець, перед заслугами та неймовірним талантом якого нині шанобливо кланяються поціновувачі художньої фотографії в усьому світі, виховувався у Донецьку.

Неймовірно, та виховання у сиротинці і навіть той факт, що знаходився заклад на іншому боці країни, не зробили хлопчика ображеним на увесь світ. Будучи малим, Миколка дуже швидко усвідомив: у житті часто трапляються обставини, на які людина з тих, або інших причин вплинути не може. Йому довелося швидко подорослішати: стати терплячим, поміркованим, розсудливим. А ще той життєвий період пробудив у ньому найцінніше – почуття безграничної людської вдячності та усвідомлення істинної цінності родини.

Як зізнався колись Микола Георгійович в інтерв'ю відомій закарпатській журналістці Тетяні Літераті, він і понині відчуває безмежну вдячність до найрідніших людей –дядька, тітки та бабусі, які не тільки домоглися того, аби восьмирічного хлопчика повернули до їхньої родини, але зробили все від них залежне, щоби маленький сирота жодного разу не відчув себе забутим, зрадженим чи покинутим:

– Інколи, згадуючи свої дитячі роки, почуваюся дещо винним перед іншими членами нашої великої сім'ї Шиповичів. З усіх дітей теж немалочисельної когорти хлопчиків та дівчаток, мене, як нині розумію, любили найдужче: багато чого дозволяли, пробачали дитячі провини, ростили у атмосфері дружньої підтримки, поваги та безграничної любові один до одного. Саме ці чесноти і загалом та атмосфера допомогли мені усвідомити: маємо пишатися тим, ким ми є, і ніколи не забувати своє коріння, – ділиться відомий свалявчанин.

Родина і справді стане для Поцка своєрідним «фетишем» і головним сподвижником до втілення заповітної його мрії, що стане для закарпатця справою життя. Дядько хлопчика, Михайло Шипович, запросить малого стати учасником його фотогуртка, а згодом і подарує племінникові найбажаніший у його житті подарунок – фотоапарат «Смена». 

Відтоді хлопчик фотографував усе, що могло вміститися в об'єктив: котів, польові ромашки, сусідську дівчинку у маленькій строкатій сукенці… Знімальний процес – відшукування ракурсу, освітлення, підбір вдалого кадру, – заволоділи хлопчиком настільки, що перенесення зображуваного на спеціальний папір за допомогою хімічних реактивів так само, як і міні-лабораторія, розташована в одній із кімнат тітчиного обійстя, де колись жив, являлися малому навіть уві сні. 

Та остаточне усвідомлення того, ким стане, коли виросте, прийшло до малого Миколи Поцка у той самий момент, як світ побачила перша, зроблена його руками від початку й до кінця світлина тітки з коровою. Глянувши на сповнене невимовного щастя тітчине щасливе лице, що розійшлося, як йому тоді здавалося у найсвітлішій на світі посмішці, 11-літній Коля усвідомив: «Життя його буде присвячене тому, аби таких – щирих, непідробних, світлих почуттів на обличчях людей було якомога більше.

Саме тому після закінчення школи і вступив на відділення спеціалістів-фотографів для служби побуту Хустського професійно-технічного училища після завершення якого трудився за спеціальністю у Сваляві аж до повної ліквідації установи. Не вгасили пристрасть до фотографії у Поцка ані служба в армії, ані одруження, ані поява дітей та онуків. Ці події пристрасть чоловіка до улюбленої справи не те, що не притупили, а й навіть спонукали її вирувати з новою силою, бо ж завдяки тому, що родина митця збагатилася онукою, можемо дякувати появі сучасного фотосалону «Сюзанна», на базі якого функціонувала колись одна з найкращих на теренах Срібної землі лабораторій кольорової фотографії.

Микола Поцко возвеличив колись буденно-сірий для усіх свалявців процес звичного фотографування до рівня високого мистецтва. Своїми роботами чоловік з дня у день прививав землякам естетичний смак і престижність знімків у кольорі, споглядання яких у пересічного глядача супроводжувалося непідробним захватом.

До знімкування у фотоательє Миколи Поцка ретельно готувалися цілими родинами: найкращі сукні, спідниці-«пліссе», блузки із дорогого імпортного шифону, макіяж, зачіска, і навіть аромат парфумів, які згадуватимуть споглядаючи знимку – свій «фінальний» образ красуні Свалявщини могли продумувати тижнями. 

Чоловіки теж ступали в «один крок» з тогочасною модою: на зміну костюмам сірої відтінкової гами, приходили піджаки та штани насичених різнобарвних відтінків. Та й якщо раніше жирну пляму на штанах деякі ледакуваті джентельмени в очах наївної молоденької панянки «списували» на «ненароком заляпаний фотографом реактив», то з появою світлин у кольорі – вузлик на краватці, стрілки на штанях, зачіска і навіть глянцевий відблиск у черевиках – все повинно було бути ідеальним. 

Та життя кидало Миколі Поцку нові виклики, бо від часу популяризації відеофільмів і від моменту появи у його житті першої відеокамери майстер мусив не лише вміло підібрати освітлення та власне фотозону, а й зробити так, щоб родичі нареченої, яка ще кілька днів тому вихвалялася подружкам свою «осиною» талією, не перелякалися від раптових зайвих кілограмів винуватиці торжества, що з’явилися у екрані телевізора дивним над містичним чином

Річ у тім, що об’єктиви перших знімкомашин додавали героям стрічок від п'яти до семи кілограмів зайвої ваги. Неозброєним оком стороннім про це було невтямки, але про такі «капризи» дороговоартісного інвентарю було добре відомо Миколі Поцку. Відтак чоловік робив все настільки у професійному аспекті грамотно і витончено, що «замовити зйомку весілля чи христин «у Поцка» вважалося не тільки справою честі, а ще й ознакою правильного естетичного смаку. 

Із появою у родині Поцків кінокамери теж пов’язана цікава історія... Аби придбати цей колись такий омріяний багатьма фотолюбителями девайс, чоловік два роки їздив на заробітки до Чехії, і коли його знайомі по приїзду додому купляли собі авто чи затіювали в обійсті грандіозний ремонт, він приніс додому звичайну дорожню сумку та маленький пакунок, вартості якого цілком вистачило б на купівлю житлової нерухомості в одному із мікрорайонів нашого міста.

Та дружина такий крок свого обранця сприйняла, якщо не із порозумінням, то вже точно – із цілковитою довірою, за що Микола Георгійович їй безмежно вдячний. Другові своєму, освітянинові від Бога за покликом розуму, і талановитому тамаді за покликом серця Василеві Маровдію чоловік колись не без захвату у голосі розповідав: «Інша б свого чоловіка давно за двері виставила, мовляв, два роки по заробітках вештався, і ані тобі каблучки, ані сережок, ані норкової шуби не привіз, а моя, хоч і не зрозуміла, але довірилася».

У свою майбутню дружину Микола Поцко до безтями закохався ще під час першого свого юнацького побачення. Тоді троє найкращих товаришів вирішили запросити трьох найкращих подруг на танці до сільського клубу.

Із Вірою Микола був знайомий і раніше, адже виросли молоді люди у одному селі, однак того вечора він, чи не вперше після недавнього свого повернення з армії помітив не лише зовнішні зміни вчорашньої дівчинки-підлітка, що сьогодні вже стала красивою юнкою, а й те як розсудливо поводить себе дівчина з оточенням, яким заспокійливим тоном до нього говорить, як лагідно усміхається. Та остаточно підкорив юнака, відблиск її проникливих очей. І хоч до дівчини його тягнуло наче магнітом, він не готовий був зізнатися у почуттях з найпершого дня дружньої їхньої зустрічі. Лише зауваживши, яким трепетним поглядом Микола подивився тоді на дівчину, хтось із друзів жартома констатує: «Як одружуватимемось і наші подружки разом стануть у ряд, кажи, файна знимка буде!» «Файна!» – мовив опустивши до низу сором’язливий погляд, і відтоді чи не на всіх своїх фото, бачив її привітну посмішку. 

Хоча Коля цього і не пам’ятав, але така ж чарівна усмішка могла би бути у його матері. Тоді чи не вперше подумки сказав найріднішій людині: «Я одружуся!», і з новими силами, й звісно ж – фотоапаратом та щирою посмішкою подався зустрічати новий день. А скоро троє найкращих друзів одночасно зіграли щасливі весілля – кожен зі своєю обраницею.

Дружина не тільки стала для Миколи Поцка його підтримкою, опорою та вселенською любов’ю, подарувала коханому двійко чудових дітей, але, й беззаперечно прийняла той факт, що її Микола, ніколи їй одній не належатиме – всякчас робитиме відео- та фотознимки аби закарбувати найтрепетніші миті щастя інших людей. 

Чоловік подарує світові п’ять персональних виставок, покаказуватиме всім нам, якою неймовірною може бути буденна довколишність: долаючи акрофобію власноруч фотографуватиме Сваляву з більш ніж 30 метрової висоти, першим покаже нам людське обличчя рідного міста увіковічнивши на світлинах постаті знаних і шанованих мешканців рідного краю. А ще покаже кадри унікальної кінохроніки власного та й не тільки власного виробництва, що їх трепетно зберігав та відновлював, віддаючи шану як людям, що творили і діяли на зламі колишньої радянської й нової української епох, так і спорудам у чиїх стінах назавжди залишиться відлуння слави колишнього передовика промислових потужностей. Сповнений непідробної синівської вдячності Микола Поцко схилить голову перед старістю і особисто об’їжджатиме Свалявщину, навідуючись в гості до тих, чиї очі, розуми і серця знають істинну цінність кожного людського подиху. Не шкодуючи власних сил та енергії, Микола Георгійович організує вечір пам’яті видатного закарпатського журналіста, митця спортсмена й істинного патріота своєї малої отцизнини Бориса Іванчова, а побачивши, скільки людей прийшло вшанувати його покійного друга своєю присутністю, в очах шанованого чоловіка засяють сльози невимовної вдячності.

Чатуватиме на чоловіка і світове визнання – Миколу Поцка запросять стати членом Національної спілки фотохудожників України та Міжнародної Федерації Фотомистецтв (AFIAP), з гордістю представлятимуть його доробки у міжнародних фотосалонах таких країн, як Польща, Угорщина, Німеччина, Фінляндія, Боснія та Герцеговина, Словенія, Аргентина, Чехія, Чорногорія, Словаччина, Сербія, Румунія, Бельгія, Франція, Туреччина, Китай, Об’єднані Арабські Емірати, Сполучені Штати Америки, Україна та багато інших.

Тільки упродовж цього року творча скарбничка нагород фотохудожника поповнилася двома золотими, однією срібною та двома бронзовими медалями й вісімнадцятьма дипломами-сертифікатами Міжнародного зразка. 

Не дивлячись на безліч шансів зкувати щастя за кордоном, Микола Поцко однак завжди вертається до рідного дому, і справа не в тому, що нині його світлини уміщені на сторінках та прикрашають обгортки багатьох закарпатських й русинських видань (цього року чоловіка навіть було включено до делегації XVI Світового Конгресу Русинів у м. Крница. (Польща), а й тому, що «Маємо пишатися тим ким ми є і ніколи не забувати своє коріння». Такою мудрістю збагатився Микола Поцко у своєї родини.

Міцним натиском вхідної ручки і плавним поворотом ключа Микола Георгійович щоранку прочиняє для нас двері свого фотосалону, і поглядом вітається із когортою свалявців, що люб’язно «оселилися» у його галереї. – кількох із них уже немає серед світу живих, а інші і досі мають за щастя дякувати Богові за кожен свій прожитий день. Вгадується, як інколи, піддаючись нотці ностальгічного настрою починає перебирати теплі спогади про людей на полотнах, відає їм, із яким здивуванням нинішня молодь реагує на той факт, що митець здатен бачити прекрасне за будь-якої пори року і будь якої погоди, або що знімки Сваляви, які колись зробив, створені не за допомогою дрону, а за покликом його серця.

Замислившись, очима стрівся з мудрим поглядом шанобливого вчителя та краєзнавця, світлої пам’яті Йосипа Долинича і, ніби забувши про присутність моєї персони у затишній його мистецькій світлиці, мовив: 

«Пам’ятайте, вчителю, як колись спитали мене: «У чому полягає істинна сутність існування особистості: багатстві славі чи духовності?». Правильна відповідь – з усього потроху. 

Добра слава про достойні вчинки людини, робить її щасливішою. Допомогати людині залишатися людиною навіть із роками – ось у чому полягає завдання духовності. Щасливі посмішки на світлинах та теплі обійми дорогих мені людей – таким є основне багатство золотих моїх життєвих осеней», – каже відомий фотомитець.

Роздуми іменинника перериває високого зросту юнак, що з'явився у дверях: Я вам флешку приносив. І ось таку фотку знайшов», – мовив, простягаючи пожовклу картку, а Микола Поцко пішов робити свій скромний крок у чиїйсь життєвій історії. 

Спілкувалась Наталка СОЛЬВА

Фото: з особистого архіву Миколи Поцка