стрічка

«Учнівська повага неможлива без учительської любові», – свалявська вчителька Магдалина Турок

03 Жовтня 2021, 17:00
«Учнівська повага неможлива без учительської любові», – свалявська вчителька  Магдалина Турок 1448
«Учнівська повага неможлива без учительської любові», – свалявська вчителька Магдалина Турок

Вересень. Сонце давно сховалося за обрій, вітер холодним подихом зриває з дерев листя, що, здається, лише почало жовтіти, а директор міської школи завзято крутить педалі старенького ровера у напрямку залізничного вокзалу. Чоловік у діловому костюмі прямує до вечірнього перону, аби встигнути побажати учням очолюваної ним альма-матер «Щасливої дороги!» перед тим, як хлопчики і дівчатка поїдуть у першу дводенну свою мандрівку до столиці України Києва. 

Незважаючи на те, що прийдешня ніч обіцяла бути холодною, ще задовго до прибуття великого темно-синього потягу на платформі вже юрбилися люди у ватяно-болонових куртках та демісезонних тренчах, з-під яких подекуди виднілися тоненькі гольфи-«водолазки» та різнобарвні хустини. Батьки, брати, сестри, дідусі та бабусі не приховували усмішок, вбачаючи цікавість у маленьких дитячих очах. Загалом того вечора на залізнодорожньому вокзалі панувала піднесена святкова атмосфера: проводжаючі спілкувалися між собою, хтось продовжував вичитувати школярам батьківські настанови «Дивися, не бешкетуй там! В усьому слухайся класної керівнички. Очей від неї не відводь! Куди вона – туди й ти!», «Запам'ятай: серветки, бутерброди, котлети, пляшка з водою – у бокових кишенях, зубна паста, щітка, мило та гребінець – зверху, парасолька – на дні рюкзака», «Будь обачна, і тримайся у шерензі. У метро не смій чіпати руками ескалатор і дивися під ноги. Щоб не загубитися, орієнтуйся за Сашком, бо він буде біля мами», а директор, поправивши смугасту краватку та міцно стиснувши вчительчину руку, не приховуючи захоплення мовив: «Ну, ні пуху вам у Києві! Вдало з'їздити і щасливо повернутися.... Ні, це ж треба! Повезти до столиці 22 дітей та ще й з ночівлею! І досі не розумію, як вам це вдалося, але пишаюся вами, пишаюся...».

Хтось із дорослих помахав у слід шапкою, а затим гудіння потягу і невпинний стукіт коліс лишили позаду рідне місто. У вагоні з-посеред дитячого галасу можна було розібрати: «А коли ми приїдемо?», «Хто спатиме на верхній полиці?», «А куполи Золотоверхого собору із золота, чи з позолоти?», «Андріївський узвіз – це вулиця, а не пам’ятник!»… І тільки Михайлик, роздивляючись у вікно не такі вже й великі дерева, розмірковував: «І яке ж воно, оте метро?»

Усе написане вище відбувалося насправді. І сталося це 21 вересня 2001 року, коли вчителька історії одного зі свалявських загальноосвітніх навчальних закладів Магдалина Турок вирішила: «Історію рідної держави її вихованці вчитимуть не тільки із книжок».

Свого часу саме ця невисокого зросту жінка стояла на чолі одного з чи не  найчисельніших на теренах Свалявщини шкільних класів, поклала початок екскурсійним учнівським поїздкам за межі області, а найголовніше – сіячка розумного, доброго та вічного стала комусь, як і мені, мудрою наставницею, а комусь – опорою та підтримкою у найвідповідальніший життєвий момент. 

Саме тому, коли жінку, яка нині вже на пенсії, зустрічають її вихованці, то вітаються здалеку, навіть вулицю поспішають перейти, аби, висловлюючи свою повагу, чимшвидше зупинитися перед її очей. Адже колишніх вчителів – не буває…

Хто ще зі шкільної парти напророкував героїні сьогоднішнього інтерв’ю освітянське майбутнє, чому вважає, що вимогливість до учнів сама по собі ніколи не стане запорукою учнівського авторитету, за які вчинки жінка ще і нині подеколи просить пробачення у своїх власних дітей? Про це, та багато іншого у переддень професійного свята – Дня працівників освіти, яке в Україні традиційно святкуємо у першу неділю жовтня – ексклюзивно для Район.Свалява дізнавалася із перших уст.

– Кажуть, що просто стати гарним вчителем – неможливо, бо, аби стати обдарованим наставником, таким треба народитися. Маючи за  плечима вагомий педагогічний досвід, ви можете погодитися із таким твердженням?

– Ні, звичайно! (сміється, – авт.). Неможливо, одразу народившись, стати неперевершеним кулінаром, досвідченим науковцем чи тямущим політиком, правда? На світ усі з’являються, будучи дітьми, і те, яким шляхом підуть вчорашні малюки у дорослий, по-справжньому широкий світ, залежить від оточуючих людей. Головне, на мою думку, зростити хорошу людину, таку, що не цурається високих моральних цінностей, раціонально мислячу особистість. А яку професію обере ця людина, то за винятком гуманності («Не вбий», «Не вкради», «Не чини перелюбу), це  не так вже й важливо.

– Чому обрали для себе вчительський фах?

– Про те, що маю стати вчителькою, я, від свого вчителя історії, директора Неліпинської середньої школи, світлої пам’яті Миколи Миколайовича Павлишинця, свого часу чула ледь не щодня. Варто відзначити, що була у цього очільника навчального закладу виняткова особливість: здібності своїх учнів він визначав чи не з першого року навчання, до того ж, буквально з першого погляду, і майже завжди – безпомилково. Тож, ким у майбутньому стану, я, на відміну від моїх сестер, які ще зі шкільних років «приміряли» на мене професію економіста, не сумнівалася ні на йоту. Після закінчення сільської альма-матер одразу подалася вступати на істфак до Чернігівського педагогічного інституту імені В. Стефаника, куди, на превелике моє щастя, вступила не з першого разу.

– Тобто як, «на превелике щастя»? Якщо провальні екзамени були нічним кошмаром для всіх підлітків колишнього Радянського Союзу, то чому про нескладання вступних іспитів ви згадуєте мало не з усмішкою на обличчі?  

– Річ у тому, що я ніколи не сумнівалася ані у достатності рівня підготовки, ані у якості тих знань, якими збагатили мене вчителі, Істинна причина у того, що 1973 року я не пройшла за конкурсом, була у наявності «інших». «Інші» – чинні військові Радянської армії, люди які вже мали звання та й досвід «бравого ведення військової справи», їх було видно, як то кажуть, неозброєним оком. Так от, привілейовані «інші» завжди вступали поза конкурсом, ну а я, будучи 17-літнім дівчиськом, завжди дивувалася «І навіщо військовим істфак?». Одному із абітурієнтів так і сказала: «Ну і чого ви, товаришу майоре, сюди приперлися? Краще б у «льотне» документи віднесли, державі було би із вас більше зиску». Та поважний дядько тільки доброзичливо усміхнувся, щиро дивуючись моїй дівоцькій наївності. 

Те, що вступ на істфак радянським військовим був необхідний для того, аби вміло «коригувати» сторінки історії, котрі були «неугодными могучей Советской власти», я зрозуміла уже подорослішавши, насамперед тоді, коли вже під час уроків сама розповідала учням історію рідної держави з найперших україномовних підручників. 

Ну, а доти я успішно зарекомендувала себе на посаді старшої піонервожатої Пасіцької восьмирічки. Згодом, вже навчаючись у Чернігівському виші, працювала там вихователькою ГПД. Ось так, один з найвдаліших моїх життєвих «промахів», став для мене першим упевненим кроком на освітній стежці. Тож з 1992 року перейшла до Свалявської загальноосвітньої школи І-ІІІ ступенів №3, де викладала всесвітню історію та історію України аж до виходу на пенсію. Тож загалом за моїми плечима – 43 роки педагогічного стажу, 28 з яких – незабутній досвід класного керівництва.

– Будьте певні, що у цій одинадцятирічці вашу постать також пам’ятатимуть, адже ви –не просто чергова класна керівниця у історії школи, а жінка, яка свого часу стояла на чолі класу, в якому навчалося 33 не завжди слухняних хлопчиків та дівчаток, вчителька історії, яка не тільки змінила історію рідної школи, а й вписала ім’я свого навчального закладу у літопис району зокрема. Кажучи відверто, на початку нашого знайомства деякі учні вас навіть боялися…          

– Значить, все робила правильно. Завжди вважала, що абсолютною любов’ю дитину мають оточувати рідні, а основне завдання вчителя – дати знання. Не часто, але у моїй практиці траплялися ситуації, коли доводилося це дане колись самій собі неписане правило порушувати. Бути учням і за маму і тата. Але вчитель, це насамперед – наука.  Погодься, важко навчити чогось правильного, не ставлячи перед учнем жодних вимог. Тому доводилося іноді лякати вас удаваною суворістю. Чому удаваною? Інакше ви б просто на голову вилізли! (сміється, – авт.). Та, по-правді кажучи, вимогливість до вихованців сама по собі ніколи не стане запорукою учнівського авторитету, бо учнівська повага неможлива без вчительської любові. 

Зізнаюся, усіх своїх учнів, від «круглих відмінників» і до тих, хто пораз примудрявся отримати на уроці «двійку», я дійсно любила. І так, хай не всі із вас вчилися тільки на вищий бал, і, час від часу оточуючим здавалося, що знаходити спільну мову з вами усіма ніяких нервів не вистачить, проте я завжди знала: «У моєму класі зростають 33 своєрідні, жваві, кмітливі й ні на кого не схожі особистості». Як, зрештою, і у кожному моєму випуску. І, так, я і досі пам’ятаю усіх своїх учнів, щоправда – маленькими. Але ж як приємно коли вони, уже дорослі, із вдячністю вітаються, питають: «Як ваші справи?», і зупиняються, направду зупиняються, аби почути відповідь, тим самим віддаючи мені найцінніше, що мають – частинку свого часу. А про те, що боялися… То лише на перший погляд так здавалося, бо серця усіх своїх підопічних я завойовувала цікавістю.    

– 21 вересня 2001 року назавжди вписалося у літопис крайового школярства, адже з того самого дня учні та викладачі не тільки загальноосвітньої школи І-ІІІ ступенів №3 міста Свалява, а й інших освітніх навчальних закладів району почали виїздити на екскурсійні відрядження за межі області. Побувавши тоді у Києві разом із вами, відвідали Національний музей історії України у Другій світовій війні, прогулялися  Урядовим кварталом на власні очі бачили Верховну Раду, Кабінет міністрів, Європейську площу, стадіон «Динамо», духовно причастилися таких святинь як Печерська Лавра, Золотоверхий Михайлівський Собор, Золоті ворота, Софійський Собор, знімкувалися біля будівлі Національної опери України, пам'ятника Богдану Хмельницькому, милувались «вогнями» вечірнього Хрещатику та архітектурним оздобленням Андріївського узвозу… Як прийшла вам у голову така, на перший погляд, фантасмагорична думка?

– Все дуже просто. Того року, під час літніх канікулах я гостювала у сестри, яка вже більше 20 років живе в Києві. Повертаючись якось до її помешкання із чергової річкової прогулянки маршруткою, випадково почула по радіо про ініціативу уряду щодо безкоштовних учнівських екскурсій. 

Чи треба зараз розповідати, що оті останні два дні до свого від’їзду я майже не випускала із рук ані приймача старенького дискофона «SONY», ані блокнота, ані ручки,  бо треба ж було усе правильно записати, а все, про що могла говорити за сніданком, обідом, чи вечерею: «Ото «мої» зрадіють, коли я їм розкажу! Так, запишіть: «На екскурсію до Печерської Лаври – 2, 5 години часу, бо можуть бути черги, на Михайлівський собор – 20 хвилин часу, на «Золоті Ворота» – 40, бо там підніматися високо, і можуть бути нюанси». І так, щоразу як всідалися за стіл. Валізу додому мені збирала сестра, бо я всенькі два дні щось записувала, малювала, позначала. 

Зрештою, вже перебуваючи однією ногою у вагоні свого купе, а іншою, стоячи на пероні головного залізничного вокзалу країни, я за дві хвилини до відправки «ощасливила» Надійку словами: «Треба два, бо в один – не вліземо». Посваритися ми, звісно, не встигли, бо ж із диспетчерської трьома мовами лунало: «Шановні пасажири! Потяг сполученням «Київ – Ужгород» вирушає із 8-го перону. Прохання проводжаючих осіб покинути вагон. Водіям та машиністу – «Щасливої дороги!». Далі був день мовчанки, а затим – два тижні «невинного сестринського терору» з мого боку, бо кожна наша телефонна розмова так, чи інакше закінчувалася словами «То що я можу сказати «своїм»?». Одного дня Надійка таки не витримала – монотонним голосом мовила «Приїжджайте!», і поклала слухавку. 

Вже наступного дня я стояла біля кабінету тодішнього директора, світлої пам’яті Олександра Григоровича Сурана, із твердою заявою: «Виписуйте відношення на мене і на учнів. Їдемо на екскурсію до Києва. Повертаємося за два дні!». Тоді я ще не знала, але для того, аби дводенна поїздка стала можливою, сестрі довелося вмовити завідувачку одного з дитячих садочків столиці піти на порушення посадових інструкцій. Після того я ще не раз їздила на учнівські екскурсії до Києва, Львова та інших міст, але жоден із моїх колег не наважився на подібну авантюру

– І як зустріла вас вереснева столиця? Я пам’ятаю – було сонячно… 

– А я пам’ятаю як моя сестра, побачивши усіх вас, підійшла до мене, і мало не з острахом прошепотіла: «Оце і є – «твої»? У масштабах великого мегаполісу ви здавалися такими дрібними, що сестра повсякчас переживала за те, що загубитеся, а я непокоїлася через те, що своїми вибриками могли ледь не на друзки рознести той дитячий садок, куди нас так люб’язно пустили переночувати. Хоч і дрібні, та енергії у вас було – хоч відбавляй. Хлопці  тоді гасали чи не на всіх гойдалках, і деякі дівчата задніх не пасли також. Довелося вигадувати всілякі завдання на кшталт: «Хто акуратніше застелить матраца, той по приїзду додому отримає гарну оцінку. Хто першим засне, той завтра двічі на фунікулері кататиметься. Хто чемно поводитиме себе весь завтрашній день, отримає з Історії України «річну «відмінну» оцінку…

– Курйози під час поїздок траплялися?

– А ти як гадаєш? (сміється, – авт.). Ви ж тоді чи не вперше не по телевізору бачили людей, колір шкіри яких суттєво відрізняється від нашого, великі будинки, швидкі поїзди, що можуть рухатися під землею. Та окрім курйозів був іще момент, коли вночі нам, дорослим, у зачиненому дитячому садочку стало дійсно моторошно. Уяви: ви – виснажені здебільшого пішою ходьбою, яскравим, насиченим днем позасинали і тихенько сопете кожен у свої дірки, а десь о 3:30 ранку в коридорі було чутно звуки від важких форменних берців. То  прийшов на роботу охоронець, що мав нести повноцінне «нічне» чергування, а побачивши перед входом купу дитячого взуття підліткових розмірів, почав гримати: «Незаконне проникнення на об’єкт комунального майна і можливе пошкодження матеріально-технічної бази карається законом!». Дякувати Богові, сестра не розгубилася – назвала прізвище, ім’я і по батькові завідувачки, показала другий комплект ключів і чемно спитала: «Як ви думайте, що скаже ваше керівництво, коли дізнається, що вас цього вечора не було на робочому місці?»

– І чим усе закінчилося? 

– Буквально через кілька хвилин дорослі пили «мирову» філіжанку кави на дитячій кухні.

– А що було потім? 

– А потім ви повилазили на Т-34 у Національному музеї історії України у Другій світовій війні, і ледь не видерлися на верхівку Золотих воріт, а я дивлюся на всіх вас, дрібних-дрібних, знизу догори і питаю «А де Сашко?». Здіймається «ліс» рук, і всі показують кудись позаду мене. Оглядаючись, помічаю як мій син  коментує цю історичну споруду для двох англомовних туристів рідною для них мовою.

– Того року оцінка «відмінно» з Історії України була чи не у всіх учасників поїздки…

– О, так!

– Рідні не «ревнували» вас до професії?

– Можливо, але за своїми підручниками та шкільними зошитами я вперто не хотіла цього помічати. Потрібно ж було готуватися до уроків, контрольних, конкурсів, районних та  обласних олімпіад. А діти в мене – самостійні і цілком автономні... Зараз усвідомлюю, що, можливо, колись була для них аж занадто суворою, повсякчас наголошуючи на тому, що вони, як вихідці із освітянської родини, мають менше прав на помилку, і повинні бути прикладом до наслідування інших. Та кожен раз, коли хочу попросити у них вибачення, і син, і донька заспокоюють мене, кажучи: «Без ваших настанов, мамо, ми б ніколи не стали тими, ким є зараз».

 

– А ким є ваші діти?

– Донька мешкає у Києві,  заміжня за духівником. У шлюбі разом з чоловіком Сергієм виховують двоє доньок. Має чинне звання «майор» СБУ, працює за фахом. 

Син зайнятий у сфері Міжнародної логістики. Нещодавно створив сім’ю. Пишаюся, що мої діти виросли успішними, щасливими людьми.

– Знань, сил, наснаги та енергії у вас, переконана, вистачило б, аби підготувати не одного переможця чи призера олімпіади або конкурсу. Чи не занадто рано пішли на заслужений відпочинок?

– Схиляюся перед мудрістю і завзяттям тих ветеранів освітянської ниви, котрі, в силу різних життєвих обставин і нині лишаються «в строю». Зізнаюся, був у моєму житті один переломний момент: застудилася і, аби не наражати на небезпеку ні колег, ні учнів, пішла на «лікарняний». Майже тиждень мучив нежить і пекло в очах, так що зошити довелося відкласти у довгу шухляду. А коли мене врешті здолала температура, я буквально таки жахнулася, адже в якийсь момент не впізнала власного сина. Тобто, лише лежачи у ліжку і перебуваючи у майже цілковитому спокої, я раптом помітила, що у мого сина змінилися риси обличчя, він став вищим, змужнів. Тоді я вирішила: «Досить». Я достатньо попрацювала, а тепер час нарешті бути люблячою мамою та турботливою бабусею.

Раніше коли доступ до «всесвітньої павутини» був не таким доступним, діти більше спілкувалися між собою, з цікавістю заглядали у книжки і приділяли більше уваги довколишньому, а нині,  коли всякчас передивляються смішні й не надто розумні відео, «застрягають» у соцмережах і всякчас не відлипають від смартфонів. Я почуваю себе  техногенною «кляпою». Проте є і позитивний момент: саме зараз я перебуваю у найкращій формі для того, аби бути найтоповішою вчителькою історії для своїх двох онучок.

– І про що ж мріє двічі щаслива бабуся?

– Стати втричі щасливішою бабусею. 

– Вітаю зі святом, бажаю вам здійснення мрій!     

 

Спілкувалась: Наталка Малетич

 

Коментар
01/12/2021 Середа
01.12.2021
30.11.2021