«Маю повне право вважати Свалявщину своєю другою «малою домівкою», – Аліна Паш

21 Вересня 2021, 12:30
Аліна Паш - реп виконавиця 2541
Аліна Паш - реп виконавиця

Талановита земля Закарпатська! У цьому ми, журналісти, переконуємося щоразу, як тільки відвідуємо якісь цікаві фестивалі. Відвідувати їх, зізнаємося, любимо і навіть дуже. Тут тобі і красою зовнішньою – насолоджуйся, і музику приємну – послухай, хочеш, можеш друзів нових завести, ну а якщо пощастить – то ще і наїсишся смачно. Але головною «фішкою», яка відрізняє представників ЗМІ від решти інтровертів є можливість безпосереднього спілкування з тими, хто створює для інших атмосферу незабутнього свята, а отже і нагода першими дізнаватися про найцікавіше із життя селебриті. 

Запевняємо: якби не пандемія коронавірусу і пов’язані із нею карантинні обмеження – підготували б для вас цілу низку розмаїтих репортажів із найрізноманітніших розважальних фестів і масових заходів нашого краю. Та поки ви остаточно не піддалися розчаруванню з приводу споглядання за ритмом життя виключно через екран смартфона чи іншого ґаджета – заспокоїмо: по-перше, карантин не триватиме вічно, а по-друге, дещо цікаве для своїх читачів ми у Район.Свалява. таки підготували. Та й хіба могли ми залишити шанувальників нашого часопису без подарунка у  День народження рідного міста? Звичайно що ні! 

Тож про те як довго фіналістка VІ сезону вокального шоу «Х-фактор» із якою поспілкувалися на першому еногастрономічному фестивалі «Дорога вина та смаку Закарпаття» Аліна Паш, йшла до  своєї творчої «ідентифікації» на теренах українського шоу-бізнесу, для чого дівчина за першої ліпшої нагоди тікає в гори, та чому почувається на Закарпатті, наче вдома – читайте у ексклюзивному інтерв’ю для інтернет-видання Район.Свалява:

– Здається, що Аліна Паш – дівчина, яка завдяки власному голосу, артистизму та неймовірній наполегливості домоглася, аби один із найневблаганніших суддів VІ сезону вокального шоу «Х-фактор» натиснув омріяну багатьма конкурсантами «золоту кнопку», і Аліна Паш, яка  24 серпня 2019 року виступаючи на Майдані Незалежності, зачитувала власноруч написані рядки у прямому ефірі чи не усіх вітчизняних теле- і радіоканалів нашої держави – дві різні людини. Розкажеш про трансформацію своєї особистості?

– Звісно, зараз я не така, якою побачили мене на кастингові вокального проєкту, і це добре, адже нині люди знають, що я можу бути різною: не лише гарненькою дівчинкою, яка вміє солодкоголосо виспівувати пісні із репертуару легендарної Етти Джеймс, а й бути ні на кого не схожою, «своєрідною», у повному розумінні двох слів одного прикметника. Треба усвідомлювати, що зміна – не можлива без дії, а отже навіть моя поява на «Х-факторі», і «золота кнопка» там – результат щоденної копіткої праці, яку виконувала з раннього дитинства. Та навіть мій вступ до Київської академії естрадного та циркового мистецтва, куди вступила на держзамовлення, а не за контрактом – уже досягнення. І для мене, і для моєї родини також. Я – одна, без «зв’язків» та протекції переживаю увесь отой «абітурієнський кошмар» під назвою «іспити», вступаю у один із найпрестижніших мистецьких вишів країни, і замість: «О, Боже? Що ж нам робити далі? Мабуть, через навчання доньки треба буде продати хату», чую: «Ти зможеш, дитино! У тебе все вийде!». Упевненість ця, дала мені сили рухатись далі. Я встигла багато де «засвітитися» перед тим, як дійти до такого широкомасштабного проєкту як «Х-фактор»: кастинг до гурту Наталії Могилевської «Real О», співпраця з «Гарячий шоколад», «СКАЙ», «Чилаут» та Іриною Білик – людьми, які знають, як це – бути на хвилі популярності. Тож тепер із власного досвіду можу сказати: моя трансформація відбувається до сих пір, і я не скажу, що змогла дійти до якогось такого завершеного циклу. Щодня у мене з’являється нові ідеї, і я дуже рада, що вони множаться.

– І які ідеї з’являються у тебе останнім часом?

– Ідеі про те, як завдяки творчості популяризувати нашу закарпатську культуру. Приємно усвідомлювати, що до своєї мети я рухаюсь, а не стою на місці. До прикладу, вже після сьогоднішнього виступу ми із моєю командою плануємо відвідати румунський «Electric Сastle»  –фестиваль різножанрової музики міжнародної величини, куди мене, як представницю України, запросили у якості «хед-лайнерки» однієї зі сцен. Сприймаю цей факт як визнання інтересу не лише до «іншої сторони культури української», а нашого закарпатського регіону, вітцівської самобутності у всіх її проявах зокрема. Дасть Бог, я зможу представити нашу автентичність на міжнародній арені. Повірте, найменше мені хочеться, аби про мене говорили: «Аліна Паш – українська співачка, що виконує хіти у жанрі репу та хіп-хопу» бо насправді Аліна Паш – закарпатка, у творчості якої сучасність тісно переплітається з етнічними мотивами прадавнього фольклору і не тільки.

– У одному із найперших своїх бліц-інтерв’ю ти розповідала про те, що часто бачиш сон, у якому виходиш на сцену з мікрофоном у руках і без ані найменшого страху, але з абсолютною упевненістю у тому, що шанувальники у залі чекають твого виступу. Нині ти вже цілком трансформувалася у співачку, яка здатна збирати якщо не стадіони, то головні майдани країни – то це вже точно. Про що тепер мріє Аліна Паш?

– Рада, що відкриваючи людям умовні двері до себе справжньої – тієї діалектної «дівчинки», яка ні на кого не схожа в столиці, такої, якою насправді є, – я не тільки для себе відкриваю зараз просто таки нереальний світ пісень, які гармонічно, по-мистецькому красиво і душевно поєднуються з «бітами», а ще й усвідомлюю: кожен із таких музичних творів – неначе ціла галактика, про яку я буду людям розказувати, показувати, доводити те, що карпатська музика насправді має свій унікальний стиль, і вона – не вузькопрофільна. Хочеться встигнути показати людям все, що відчуваю. Це і є моя мрія.

– Як дівчині із Буштина пощастило опинитися серед когорти тих, кому у 2019-му році довірили переспівати найкращі хіти від часів Української незалежності? Багато хто із сучасних виконавців мріяв опинитися на твоєму місці. Як тобі це вдалося?

– Ви, мабуть, не повірите, адже, на превеликий жаль, більшість людей думає, що у нашій країні ще й досі актуальна тема: «кум», «сват», «брат», але мені просто подзвонили. Пригадую, було все, ніби за сюжетом тінейджерського кінофільму. «Привіт! Це – Алан Бадоєв. Ми бачили те, що ти робиш, прослухали твої пісні, побачили твій кліп – усе сподобалося.  Для постановки нового шоу потрібна «молода кров», тож ми подумали, і вирішили: ти заспіваєш на День Незалежності. Виступ через три дні. Зустрінемося на репетиціях».

Я була настільки вражена почутим, що не одразу збагнула: «І все це відбувається насправді». Я, по суті, навіть спитати нічого не встигла. Правда. А вже за три дні опинилася на одному репетиційному майданчику разом з ONUKA, Тіною Кароль, усіма тими мегакрутезними оркестровими музикантами, військовими… Та я навіть Скорика зблизька бачила! І тільки коли вже перебувала там, мене нарешті осяйнуло: усі ці неймовірно талановиті постаті, котрі заслужили своїм талантом, титанічною працею, завзяттям, здатністю при майже абсолютно будь-якій ситуації виглядати чи не на «мільйон доларів» кожен, і при цьому бути на хвилі популярності, незважаючи на плин часу, воістину заслужили бути тут і зараз. І через кілька вони днів не просто співатимуть  на Майдані для мільйонів громадян нашої держави, а будуть демонструвати нашу музичність, артистичність, красу, силу волі, незламність духу, і нашу міць усьому світові.  І поряд з ними стоятиму я – дівчина, із закарпатського Буштина, бо мені подарували можливість сказати своє слово. Значить, все що робила, було того варте. Це так, ніби тобі з усім своїм наповненням любові до свого коріння, предків, їхньої культури і твоєму такому неординарному співочому «я» дають можливість здійснити повноцінний квантовий стрибок. Тоді я пообіцяла собі: «Цю унікальну нагоду використаю на всі 1000%».

–Яке воно враження, коли усвідомлюєш, що в один момент на тебе дивляться мільйони? 

– О, ноги трусилися трошки. Репетиції, звісно, річ хороша, та одного дня ти усвідомлюєш: «Є «прямий ефір» і другого шансу – не буде». Та я не стільки переживала над тим, як я виглядаю, а більше переживала за те, що я кажу. Це було на одному диханні – марш, і мої слова у супроводі військового оркестру. Свої рядки я записала прямо там, на репетиціях. Чесно. Щиро.  Знаю що за кожне записане тоді слово я ніколи не пожалію. Тому що все було сказано максимально «від серця», як я і відчувала в той момент. Я і досі так відчуваю і дійсно далі плекатиму, віритиму  у благородних мужчин, сильних жінок, і те, що якими ми стоятимемо у черзі за щастям --залежить тільки від нас. Мені це цікаво .

З Божої волі цього року теж буде гарний вияв творчої натури українців – у дуже приємній компанії будемо реалізовувати проєкт «Ковчег Україна: 10 століть української музики». Тут звучатимуть твори не лише сучасного українського етно- та фольку, а й праці видатних українських композиторів, та всесвітньовідомі композиції, що вперше прозвучать в оригінальній авторській, а то й сучасній обробці. Такі проєкти дуже важливі, адже саме вони зберігають «етнічний код» українців під вірним нахилом. 

На заході з-посеред інших виконавців своєю творчістю поціновувачів української музики тішитимуть «Даха Браха», Святослав Вакарчук, Джамала, Юлія Саніна і Аліна Паш. Тобто, команда яка буде показувати народну пісню під тою стилістикою, під якою ми її зараз відчуваємо. Усвідомлюю, що знову потрапила до тих, до чиєї когорти, запевняю, багато хто хотів би потрапити.

– Сьогодні ти зізналася, що бути хед-лайнером на одій зі сцен румунського «Electric Сastle», на твою думку, дуже почесно. А як тобі бути хедлайнером на першому еногастрономічному фестивалі «Дорога вина та самку Закарпаття»? Як почуваєш себе у ролі «першопрохідниці»?

– Зачитаю вам вірш  про «першопрохідців» молодого гуцульського поета Мирослава Лаюка:

Жага мандрів просто зносить голову,

мов п’янкий дух у селищах, що живуть з виробництва алкоголю.

І вони йдуть уперед, аби дати людству цінні знання, —

першовідкривачі. Першовідкривачі,

віднаходячи нові землі, приречені неодмінно на поразку.

Вони складають перші карти, і Африка виглядає

як велика сливка; Азія, мов поточена з боків паляниця,

ріки, вони ж насправді значно вужчі.

Першовідкривачі часто приречені на те,

щоб виглядати недолугими, щоб бути недосконалими:

у них немає фактів, крім фактів власних очей і чуттів.

Це інші приходять після, озброєні купами книжок,

озброєні приладами, приходять по накресленому маршруту,

проходять по сливці й кажуть: це не сливка,

шановний, ви помилилися! Ви помилилися, це не сливка,

це гроно винограду. Першовідкривачі приречені на поразку,

але нова земля для них — це жінка, у якої вони — перші.

А перший раз немислимо помилитися,

адже неможливо помилитися, коли несила виправити.

Бо тоді все життя, весь світ доведеться називати

великою помилкою,

а не першим коханням, – каже Мирослав Лаюк, ну а мені, мені, звичайно, приємно бути у «початках» чого-небудь. Я взагалі вважаю, що навіть у масштабах  України, ми, як незалежна нація, тільки починаємо. Хоч за фактом нам уже 30 років, а історія наша взагалі сягає століть-століть, а ми, здається, все одно якось ще ніби не до кінця «почались». У нас ще стільки всього попереду! Погодьтеся: приємно покласти навіть «піщинку» кудись там, де, як ти розумієш, будується щось особливе, щире і правдиве. 

А у даному випадку, здається, що Закарпаття – така територія,  проведення на якій масових заходів, як то кажуть, сам Бог велів. Але хочеться, аби у нас було багато не тільки таких фестивалів, де люди  культивували б певний вид алкоголю чи якісь конкретні наїдки, а ще й розвивають культуру. Причому, як соціальну, так і духовну. Фестивальний  рівень піднімається. До прикладу, проведення майстер-класів, практик, на яких займаються йогою чи танцями, і не лише по типу «бум-бум», і тільки того, що у нас актуально, а й продукту, спрямованого на розвиток якісного, культурного смаку. 

Загалом, показувати що є абсолютно різна музика, різні стилі – це дуже круто. Не кажу, що у нас цього немає, відштовхуючись від слова «зовсім» – воно є, а проте не в такому кількісному і якісному співвідношенні, як би хотілося. Я дуже сподіваюся  що такі фестивалі будуть і вони  будуть не лише «вина» чи іще чогось такого, (хоча і такі заходи – це беззаперечна частинка нашої культури також) називатимуться вони якимсь «благородним іменем».

– Наприклад?

– Наприклад – «Квітка полонини» (сміється, – авт. ). А що? Мені подобається. «Квітка полонини» – прекрасний туристичний комплекс, в якому все тільки сприяє  проведенню подібних відпочинкових «фішок», які, переконана, утверджуватимуть становлення позитивного іміджу цього прекрасного регіону.

– У розмові ти кілька разів повторила «Дасть Бог», «з Божої Волі», а з того, що прозвучало це – природно і не вимушено, тож робимо висновок, що ти шануєш християнство. А чим пояснюється наявність великої кількості «містичних» мотивів у твоїх кліпах? У що ти віриш більше: у містику чи у релігію? 

– Нині вчусь  вірити собі – це в першу чергу, бо в собі я вже маю і любов: любов до Бога, і самого Бога, як би це дивно не звучало.  Мені «так іде», бо саме такий механізм я для себе знайшла. Про себе можу сказати так: я – віруюча людина, але це проявляється не фанатично. Мені до прикладу, не подобається, коли люди у прагненні до релігійного фанатизму віддають останній шмат хліба, бо у такому випадку найближчою перспективою у земному житті може стати голодне існування. Я цього не люблю. Водночас мені імпонують люди, які через Слово Боже знаходять діалог зі своїми нащадками, із світом довкола. Вважаю, що через Христа взагалі найлегше говорити з людьми про любов. І  найлегше це зробити тому, що Ісус був не тільки уособленням Бога, а й людини також. 

Християнство я поважаю, але і містикою цікавлюся. Ролі одного і іншого у моєму житті настільки вагомі, що нівелювати щось одне я просто не можу. Не розповідатиму вам усіх причин, які спонукали  мене прийти до такого висновку, частково згадую їх у біографічному фільмі «Рintea», просто скажу так: давні люди вірили, що і добро і зло – це не тільки духовне, а й матеріальне – босоркані, відьми, ворожілі, нечисть всяка… Міркую так само і сповідую правило, що до будь якої потойбічної сили слід ставитися обачно.  

Вгадується: у звуках, що  природньо «вилазять» з мене, тобто  «диких звуках» якими я користуюся «adlib», моїх так званих  «Voice Tag», є щось надприродне.  Те, що видаю «назовні», дуже схоже на акустичні сигнали, ніби хтось загубився в горах  і треба «дати звук»,  щоб його можна було почути навіть дуже-дуже далеко. Це і моя своєрідна «фішка». Її  ви обов’язково почуєте (сміється – авт.).

Коли я підросла і почала цікавитись іншими віруваннями: читати різні книжки, переглядати стрічки та тематичні добірки – батьки не стали заперечувати, і завжди давали мені вибір. Спасибі їм за це. За таким самим принципом я виховуватиму своїх дітей, адже вважаю,  що якщо цей нелегкий процес виконувати з любов’ю, залишаючи при цьому право на вибір, то згодом у будь-якому випадку буде саме так, як треба.

А ще я – шалена фантазерка. Маю купу страхів, і сама їх переборюю,. Люблю читати казки, особливо про гори, та й гори, власне, просто обожнюю.

– Які твої улюблені гори та стежки? 

– Одна з моїх улюблених гір – «Кострича». З її Івано-Франківського боку відкривається дуже гарний вид на «чорні гори». Люблю за ними спостерігати – у них стільки всього містичного  та незвіданого. А ще гори – це унікальний спосіб  підзарядити свою природною «батарейку», бо вони  і справді наповнюють. Звісно, такі теплі взаємини із горами складаються далеко не у всіх людей: когось наповнює метал, когось наповнює цемент і так далі. А от мені, що ліс, що гори  – усюди почуваю себе однаково добре. Коли видається, що виснаження вже не приховаєш за «мейком», а знаходжуся далеко від дому, то перед якимись концертами, чи важливими зустрічами замість того, аби просто по кілька годин лежати в готелі, я за першої ліпшої нагоди тікаю до лісу, чи хоча б у парк.

Нещодавно прихворіла не на жарт: майже два тижні мене «рубило», був несамовитий кашель і, як результат, жар, ломота в тілі, прийом антибіотиків, а майже одразу – телевізійні зйомки нон-стоп при +35, і підйом о 4-ій годині ранку... Я розуміла, що падаю з ніг і мені потрібно відновити свій ресурс, тому я сказала собі  «Так, Аліна, ніхто про тебе не подбає краще, ніж ти сама. Тобі потрібен ліс та водойми». Потім я швиденько «шмигнула» туди думками, пішла в номер, зробила йогу, подихала, і тільки так мене взагалі «включило». І скажу, що тільки так я змогла виступити з «хворим горлом» та ще й танцювати.

Але ніщо не зарядить і не наповніть твою «батарейку» так, як дім. От десь приблизно вже місяць я не могла нормально виспатися, ніби мій енерджайзер завжди був у цьому «жовтому режимі» енергозбереження, то сьогодні я нарешті відчула, що наповнилася повністю,  бо знаю, що мене тут чекають. І я би хотіла якимось чином своєю творчістю нагадати людям про те, що родина – це  щось важливе, вагоме для душі. Можливо, спочатку ми цього не усвідомлюємо, адже коли ми молоді, нас часто «кидає», але варто розказувати своїм нащадкам про свій рід, свої традиції для того, щоб потім діти поверталися додому.

– Обожнюєш творити музику, захоплюєшся горами, читаєш сучасну українську поезію. Які фільми дивитися любиш?

– Зізнаюся, що більше люблю знімати фільми, аніж дивитися їх. Буквально днями разом з командою повернулася зі Львова, де в нас була прем'єра першого сучасного фільму про людей Карпатського регіону, де я виступала у якості продюсерки. Така праця є своєрідним подарунком до 30-ої річниці Незалежності України, тож мені хотілося, аби про наш, наповнений унікальними традиціями і винятковими постатями, край дізналося якомога більше людей. Знімала його минулого року, також у серпні: багато гуляли «Гуцульщиною», спілкувалися там і з молоддю, і з представниками старшого покоління. Стрічка тривалістю  у 40 хвилин вийшла простою, але суперщирою. Одна з дівчат, яка була присутня на нещодавній прем’єрі, оцінивши мою роботу, сказала: «Аліно, я вам дякую, бо ви як людина, яка знайшла себе – неабияк  надихаєте». А я насправді дуже задоволена, що  взагалі  насмілилися таке зробити. Знайти фільм у мережах можна із 14 серпня. Називається робота «Розмова поколінь». Щиро запрошую до перегляду!

– Ставши популярною ти стала кумиром сотень молодих людей. А чи є кумири в самої Аліни Паш?

– Я підписана та частіше всього «чекаю» всі роботи Beyoncé тому, що вона для мене – «надлюдина». Я бачила «наживо» її концерт, і це настільки високий рівень, що, здається, ніби так не робить ніхто на цій планеті. 

З цікавістю слідкую за такою неординаркою як Еріка Баду, котра із Hip-hop і R&B цим своїм «етнічним» також створила свій неповторний стиль. А ще є Біллі Айліш – достойна представниця напрямку «Role Model» (Рольова модель). Від  неї в мене взагалі – «мороз» по шкірі.  Вона говорить про речі, які в неї справді «душевно» болять, і рани ці – щирі. Ця артистка не з тих, яка «оголяється» за першої ліпшої нагоди, так само вона не з тих, хто буде користуватися якимись трендовими «темками». Вона створила свій власний тренд, і він – про правдивість. Насправді, це дуже велика перемога, що вона своїм «тоненьким» голосом, своєю стилістикою, знову ж таки своїм звучанням досягнула такого шаленого успіху. 

– А серед українського шоу-бізу кумири в тебе є?

– В Україні мені подобається Аліна Паш (сміється – авт.). Ну, серйозно. Вона мені подобається, бо я її дуже добре знаю!  Я думаю що у нас багато є достойних людей, кого можна і треба виділити. Окрім тих, яких назвала вам на початку є ще Alуona Alуona. та Катя Chilly. Дійсно вважаю крутими усіх цих людей...

– Спілкувалися колись із Катя Chilly?

– Так, ми чудово товаришуємо і навіть робили разом певні практики з нею. А з Тіною Кароль ми спільну роботу записали. Зізнаюся: хоча в Тіни не зовсім «та» музика, яку я слухаю в плеєрі, але поважаю її за те, що вона творить свій «поп» достойно та якісно.

– А як ти переносиш славу?

– Я не уявляю, як себе почуває Біллі Айліш, ій мабуть важко буває нормально ходити по вулицях, і щоб без постійного відчуття стороннього нагляду,  і з одного боку я рада, та з іншого... Навіть зараз, коли я тут, у себе вдома, просто блукаю алеями цього чудового санаторію, все одно знайдеться хтось, хто обов’язково захоче сфотографуватися, взяти автограф, то буває, почуваю себе дуже ніяково, бо всі спраглі творчості хочуть маленьку «частинку» тебе, твого часу, а ти  розумієш що це не та людина, з якою ти хочеш обійнятися і поспілкуватися насправді, бо сьогодні сім’я увесь час була десь попереду, а то й позаду усіх шанувальників. 

Іноді хочеться втекти, але мусиш дотримуватися певної психологічної гри, під час якої треба вміти ще й «філігранно» працювати. Інколи здається, що часом «надувага» забирає в тебе реальний світ. І все це просто тому, що через щільний робочий графік інколи не встигаєш роздивитися навколо себе. Та, дякувати Богові, я ще можу дозволити собі нормально пересуватися містом. Принаймні – поки що. Я рада, що моя кар'єра розвивається таким чином, що крок за кроком, я встигаю робити для когось щось приємне і  вагоме. Навіть якщо воно проявляється у бажанні інших будь-що домогтися твоєї прихильності,  і я начебто поки що вмію цим «жонглювати». 

– Сказала: «…коли я тут,  у себе вдома, просто блукаю алеями цього чудового санаторію,…», але хіба народилася ти не у Буштині? 

– Усе просто: тут мешкає багато моїх родичів, а тому «маю повне право вважати Свалявщину своєю другою «малою домівкою».

– Що би ти порадила молодим, амбіційним артистам, які хочуть чогось досягнути, але через «перенасичення» розмаїтого контенту ще не обрали свій шлях?

– Зараз складно серед  інформаційного «сміття» знаходити щось «адекватне» і  це «адекватне» рухати. Всім здається, що «сміття» – красивіше. Але я би побажала всім молодим та амбіційним артистам  сказати – «ха» своєму страху і піти йому на зустріч..  Круто, з усієї мочі заходити в невідомість тому, що тільки так можна побороти усі перепони на життєвому шляху. Робіть те, що  подобається, навіть тоді , коли вам можуть сказати  що це не працює. Можу поділитися своїм досвідом: коли я друзям показувала свій  кліп «Bitanga», то одні підтримали і щиро побажали успіху, а були й такі, які відверто говорили: «Тебе із «оцим» ніколи не зрозуміють». Та я нікого не слухала. 

– Вірила в те, що «Bitanga»  принесе тобі успіх?

– Я не чекала на те, що абсолютно всі навколо будуть захоплюватися тим, що я роблю, проте була впевнена, що це – абсолютна «я»,  що це не буде брехнею заради входження в рамки того, що зараз модно. І це не буде «гола попа», якою потрібно «світити». Мені це ніколи не подобалося, бо завжди вважала, що людей можна притягувати до себе не тільки «тілом». І так, нехай це буде повільніше, проте – достойно. Голос, естетика  глибина, енергія – це все великий «букет». 

– Аліна Паш через 25 років – яка вона?

– 25? Ого! Це ж скільки мені буде? 50 «з чимось»? Я дуже сподіваюся, що в мене буде можливість жити, де я хочу. Тішилася б  можливості мати хатинку в Закарпатті, можливо, навіть у Буштині, поближче до гір тому, що тут живуть мої рідні. Сподіваюся, що в моєму «арсеналі» буде багато книг, які я напишу сама.  Початково, це могли би бути казки для дітей, а потім, дай Боже, якийсь наукові роботи. Я якраз «доростаю» до цих речей.

Ще мрію мати мати свій ритрид-центр, куди будуть люди приїжджати на оздоровлення та відпочинок.  Гадаю, матиму свої студії, де люди будуть  вчитися «вільному вокалу». Не такому «технічному» і «академічному», а скоріше – «відчуттєвому», «вільному» максимально природному. А ще я  дуже сподіваюся? що в мене буде велика родина. Велика сім'я,  своя «купа» діток, з  якими я буду їздити по всьому світу, розказуватиму про карпатську Україну і зберу Gremmy.

Перевіримо через 25 років? (сміється – авт.)

– Згода! (сміється – авт.)

Спілкувались: Анатолій Молнар, Наталка Сольва

Фото зі сторінки Фейсбук Аліни Паш

 

Коментар
28/03/2024 Четвер
28.03.2024
27.03.2024
20:39