Обличчя Району: засновниця еко-бренду Тетяна Кисіль

Останнім часом суспільство дуже стурбоване питанням екології. У Європі це питання вирішується на високому рівні, а люди вже звикли до того, аби сортувати пластик, купувати екопакети та навіть екологічні автомобілі. Україна поки тільки входить в еру екотоварів, проте актуальність цієї теми досить добре підхопила наша молодь. Не осторонь лишилась і Свалява. Героїня нашої рубрики Обличчя Району Тетяна Кисіль створила власний бренд еко-товарів «Tetjana_kiss». Про те як їй вдається виховувати дітей, працювати фізичним терапевтом у санаторії, займатись власним проектом і залишатись в доброму гуморі читайте в нашому інтерв'ю.

1

– Розкажи про свій бренд. З чого розпочалось втілення креативної та корисної ідеї в життя? 

– Все починалося з моєї роботи. Я працюю фізичним терапевтом. Спогядання того як люди борються за своє життя, як вірять у власні сили дало мені поштовх повірити у себе. А вже трішки пізніше, перебуваючи в другій декретній відпустці, часу було багато, інтернет працював, як то кажуть (сміється, – авт.), тож я почала цікавитись та переглядати майстер-класи по пошиттю ляльок. 

– Чому саме ляльки?

– Ну, взагалі ляльками я гралася до восьмого класу. І через те, що мені не хотілося мати такі ляльки, як в інших, спробувала шити свої. На той час мала стару швейну машинку, яку попросила свого чоловіка відремонтувати, аби не шити вручну, і вже почала створювати перші ляльки «Тільди». Спочатку шила для знайомих і, навіть йдучи десь на весілля чи на день народження, мені було важливо подарувати щось, що було зроблено власними руками. Друзям і знайомим було дуже приємно, адже такі подарунки мають власну цінність. 

– А як щодо еко-торбинок власного бренду? 

– Що стосується екології, то я не стою осторонь цього питання. Ідею взяла з Інтернету, А ось як я почала шити торбинки? Все дуже просто. Моє перше замовлення було від громадського корпусу Ротарі «Українські Карпати», яка замовила у мене 250 еко-торбинок. Їх представники в Ужгороді зв’язались зі мною через сторінку в Фейсбуці та запитали, чи займаюсь я пошиттям подібних торбинок? Я відповіла, що подивлюсь технологію і спробую. Спробувала і вийшло. (сміється, – авт.). Торбинки вони, до речі, замовляли до 90-річчя створення організації в Ужгороді, де були присутні гості з Чехії, Румунії та інших країн. Відтак мої торбиночки розлетілися по світу. 

– У твого бренду цікавий логотип. Хто його розробляв?

– На період мого першого великого замовлення у мене ще не було логотипу. Це вже після першої роботи я зрозуміла, що потрібно навчитись ідентифікувати свій продукт, оскільки він зараз знаходиться в різних кінцях світу, то люди мають знати, хто виробник. Так я вибрала, що це буде «сонечко» – щось позитивне, з чим асоціюватиметься в людей моя продукція. Логотип розробила собі особисто сама. 

– Якими були твої наступні кроки у розвитку власної справи?

– Після першого замовлення подумала: якщо на цій старій швейній машинці я змогла пошити 250 штук, а такі замовлення виконують, зазвичай, фірми, то потрібно рухатись далі. І, взявши до уваги те, що проблема екології зараз актуальна як ніколи, розумію, що своїми виробами можу зробити власний внесок в чисте життя наших дітей, адже ми живемо не тільки для себе, а на землі наших нащадків. Наші діти після нас залишаються і те, що ти їм дасиш, залежить від тебе. 

– Як налагодилась співпраця з супермаркетом «Silverland»?

– Далі зрозуміла, що питання екології потрібно рухати далі, і вже через соціальні мережі вийшла на «Silverland». Розповіла про ідею, показала своє портфоліо. Вони зацікавились, сказали: «Приїжджайте в Мукачево для обговорення деталей». Так ми і погодили нашу справу. Це було літо, і паралельно в той період, гортаючи стрічку в інтернеті, я натрапила на інформацію про КОНКУРС БІЗНЕС-ПРОЕКТІВ ДЛЯ ПІДПРИЄМЦІВ-ПОЧАТКІВЦІВ (СТАРТАПИ) У РАМКАХ ПРОГРАМИ ПІДВИЩЕННЯ КОНКУРЕНТОСПРОМОЖНОСТІ ЗАКАРПАТСЬКОЇ ОБЛАСТІ НА 2019-2020 РОКИ який проводився Закарпатською обласною радою від Департаменту економічного розвитку при партнерстві «Агенції регіонального розвитку Закарпаття». Це був проєкт для підприємців-початківців, себто конкурс стартапів. При цьому як учасник ти міг ще бути не зареєстрованим як підприємець з умовою, що в разі перемоги ти реєструєшся як фізична особа-підприємець. Проєкт також мав нести якусь соціальну мету, що мала розповсюджуватись по всій області. Я заповнила аплікаційну форму. Це був бізнес-проєкт, який подавався із стратегічним розрахунком на три роки, щоб грантодавець, який дає кошти, дійсно бачив, що проєкт того вартує, а ти не просто хочеш придбати собі щось додому. Ти вказуєш всі необхідні потреби. У мене була потреба в тому, аби вийти за межі роботи тієї старої швейної машинки на обладнання більш професійного рівня. Сума вказувалась до 30 тисяч. Потрібен був також перший внесок коштів, як і в будь якому проекті – це 10%. Це як гарантія, що ти віриш в свій проект і він не закриється на першому етапі. На той час я ще не мала розуміння, що таке проєкт, мета, завдання і тд. Але цікавилась та вивчила як правильно заповнювати дані форми, адже це не просто автоматичне заповнення. Ти мусиш вказати всі «підводні камені», щоб комісія бачила, що раціонально підходиш до справи. На конкурс тоді подались 17 бажаючих людей з області. Мені зателефонували зі словами: «Ми почитали ваш проєкт, він нам підходить, потрібно буде приїхати на захист і зробити його презентацію. На виступ дається 5 хвилин». 

Про соціальну мету проекту: я для себе поставила ціль – будинок для людей похилого віку та діти з особливими потребами. Проєкт я захистила і отримага 28 тисяч. Цієї суми вистачило, щоб вкластись у бюджет свого проєкту. Тоді виграло шість проєктів, хоча всі думали, що даний конкурс заангажований, і що виграють лише «сини депутатів». Але це насправді не так. Я – тому підтвердження.

З того моменту продовжилась моя співпраця спочатку з «Silverland», потім з брендом «Вина Ковача», який почав замовляти в мене мішечки для вина зі своїм логотипом, далі було замовлення від клініки естетичної медицини Мирослави Новосільської. Ця клініка співпрацює з міжнародними організаціями і, відповідно, потрібно було брендування торбинок англійською мовою, чим я і зайнялася. 

1

– Розкажи про свою соціальну діяльність? 

– Все починалось з інклюзивного центру «Дорога життя» в Ужгороді, де мені запропонували провести майстер-клас по виготовленню ляльок. Діткам дуже сподобалося, після чого мене неодноразово запрошували туди. Паралельно я підключилась до нашого місцевого територіального центру соціального обслуговування для людей похилого віку.

Оскільки в даному центрі є декілька щвейних машинок, то в нас виникла ідея навчити діток шити ляльки, адже вони в майбутньому зможуть цим заробляти собі на життя. Не всі, правда, але впевнена, що хтось один точно. Це дуже великий плюс, адже якщо діток з дитинства привчати до різного роду рукоділля, то, виходячи, наприклад, з дитячого будинку після 18 років, вони уже матимуть мінімальний багаж знань.

1

– Чому саме така мета?

– Напевно, через те, що сама виросла приблизно в таких умовах і прекрасно знаю, що відчувають ці люди, знаю їх переживання, їх біль, це дуже близько мені. І скажу, що інколи ці діти та просто люди потребують не стільки тих матеріальних речей, якими ми їм допомагаємо, скільки уваги, яку їм треба приділяти. І коли ти приїжджаєш хоча б один раз в такий будинок, то розумієш, що ще обов’язково сюди повернешся і вже ніколи не відпустиш тих емоцій, які отримуєш там. Ти сам захочеш далі продовжувати робити щось для цих людей. 

Постійно відвідуючи різного роду соціальні та дитячі будинки, у нас виникла потреба ідентифікувати себе, тому ми офіційно зареєстрували громадську організацію під назвою «Громадський корпус Rotary українські Карпати», в якій я об’єднала дві мети – це і захист навколишнього середовища, екологія, захист наших мальовничих Карпат, і також допомогу людям, які її потребують. Тому що будинок для людей похилого віку в нас не один, їх дуже багато по області, так само як багато покинутих дітей. Але по можливості стараємось трішки там допомогти, трішки там, і робимо все, що від нас залежить. На даний момент наша організація перейшла на більш екологічний напрямок, в зв’язку з карантином, ми не маємо такої можливості відвідувати діток як раніше, оскільки наражатимемо їх на небезпеку. Зараз ми пишемо проєкт по сортуванню пластику для Великого Бичкова. 

1

– А хто ти за фахом?

– За фахом я – фізичний терапевт. Багато років працюю з людьми і бачу, коли на твоїх очах твориться їхня історія, адже дехто починає заново ходити і жити на повну. І коли ти бачиш результат своєї роботи, коли людина просто плаче, бо не хоче, не може, не вірить в свої сили, а після декількох сеансів починає починає вставати, ходити, то ти радієш і десь надихаєшся цим. Взагалі, працюючи реабілітологом ти також якоюсь мірою працюєш і психологом, тому що якщо ти людину не налаштуєш на роботу та віру в себе, то нічого не вийде. І, наприклад, коли людина молодого віку, в якої була сім’я, дружина, діти, в один момент через отриману травму в бійці не може більше рухатись, життя ділиться на «до» і «після». І коли лікарі дають мінімальні шанси на те, що ця людина буде жити, в неї опускаються руки. Але коли згодом вона починає вірити, займатись реабілітацією, відвідувати санаторії, то все змінюється. Людина починає жити. І це не єдиний випадок. Недарма кажуть, що найщасливіша професія – це професія реабілітога. Адже коли люди починають робити те, що вони не могли, і починають жити, повертаючись до того життя, яке в них було до цього, одним словом, це – щастя. 

1

– Чому саме реабілітолог?

– У дитинстві відвідувала багато гуртків по малюванню, гачкуванню, скрипці, макраме – себто нахилів в мене було більше, ніж достатньо. Але допомогти визначитись з вибором професії допоміг спорт, а саме – спортивна хода. На той час це був не досить популярний вид спорту, проте в ньому по області мені не було рівних. Також в той період я мала можливість побувати в Європі, їздити на змагання, зайняти десяте місце на чемпіонаті України зі спортивної ходи. За ці моменти в житті я завдячую тренеру, який мало того, що добре тренував, а й шукав спонсорів для підтримки та розвитку обдарованої молоді. Також велику роль у виборі професії зіграло моє дитинство. До п'яти років я практично не виходила з лікарні через поганний стан здоров’я, і вже тоді заклалось в пам’яті бажання допомагати іншим. 

– Поговоримо про дитинство. Який найприємніший спогад, пов'язаний з ним?

– Напевно, більше не спогад, а вдячність за те, що мене не залишили в дитячому будинку. Велика подяка моїй бабусі, що взяла на себе цю відповідальність, хоча їй пропонували: «Здай її в інтернат, навіщо тобі цей тягар?», і так далі. Але бабуся навідріз відмовилась, за що я їй дуже вдячна. А  стосовно спогадів, то найприємніший пов'язаний, напевно, зі спортивними моментами мого дитинства. А саме – коли після змагань ми з усіма учасниками збирались разом на імпровізованій дискотеці, і тішила спортивна повага один до одного, не дивлячись на те, що там, на доріжці, ми були конкурентами, а тут – однодумцями. Коли ти намагаєшся говорити з ними «ламаною» англійською, а на такому рівні розумієш один одного як спортсмени – це дуже круто. 

– Чи є у тебе улюблені місця у Сваляві?

– Найулюбленіше місце – це стадіон. Місто пов'язане з моїм дитинством, тут спокійно, чисто, тут я відпочиваю душею.

– Щодо музики, то є у тебе улюблені виконавці? 

– Колись в дитинстві ходила на скрипку, але щось в мене не склалося, бракувало спокою, напевно. Проте любов до скрипки лишилась, тому я дуже люблю творчість скрипачки Ліндсі Старлінг. Ну а якщо з українських виконавців, то Тіну Кароль люблю за її ніжність та жіночність. 

– Чи є у твоїй бібліотеці улюблені книги?

– Люблю читати книги Рея Бредбері, Харукі Муракамі – в його творах досить таки багато життєвих історій. 

– Улюблені страви?

– Чебуреки (сміється, – авт.). Все почалося з Ужгороду. Коли поверталася в Сваляву, то по дорозі до автовокзалу завис цей запах чебуреків, я просто не могла пройти повз (сміється, – авт.). Люблю також «метані галушки» та «прийману пасулю». Хто знає, той зрозуміє. В дитинстві бабуся просила знайомих, які жили в селі, брати мене з собою на ділянку, аби навчити робити «хоч щось». Так я навчилась і копати картоплю, садити овочі, ну і паралельно готувати. Тому люблю готувати. 

1

– І на завершення, що побажаєш молоді нашої громади?

– Хочеться побажати, щоб молодь більше займалась саморозвитком, ставила цілі перед собою, більше долучалась до соціальних проектів, щоб бачити інше життя окрім школи та дому. 

Спілкувався: Анатолій Молнар

Фото: Андріанна Бігар