Обличчя Району: в пошуках себе закордоном Єва Дичка

Поруч нас живуть чудові люди. Це – наші сусіди, колеги, родичі, однокласники. Ми щоранку купуємо у когось каву, а щовечора – продукти на смачні домашні страви. Вони везуть нас на роботу, вчать наших дітей, лікують наші рани… Так багато людей і так багато цікавих історій!

Коли людина захоплює всією енергією та своєю щирістю з першого знайомства, знаєте як це надихає? Ми це відчули, коли познайомились з амбітною, перспективною дівчиною, яка знає, чого хоче в житті та впевнено йде до своєї цілі.  

Будемо і вас знайомити з нею – Єва Дичка. Вже з ранніх років намагалась допомогти своїм батькам, знала ціну речам і розуміла, що таке праця. Єва народилась та навчалась у Сваляві. Юні роки провела тут, чому дуже рада, адже саме тут зустріла своїх найкращих подруг, які, попри відстань, навіть зараз тримають дружній зв'язок. Саме з ними вона почувається, як вдома. 

Єва закінчила Свалявський технічний коледж національного університету харчових технологій і відразу по закінченню переїхала до Праги, де також навчалась і працює досі. 

Район.Свалява дізнавався про життя дівчини за кордоном і чи сумує вона за своїм рідним містом. 

– Як почалась твоя мандрівка, яка ще досі триває?

 – Мені завжди хотілось поїхати до Праги і спробувати там деякий час пожити. Там живе моя сім'я, тому мені значно легше було переїхати  та асимілюватись до Чеської республіки.

– Чи вміла вже говорити чеською, коли тільки  переїхала ?

– Не вміла, але я дуже швидко вчусь, довела це собі і оточуючим. Приіхавши до Праги, я вже сказала мамі, що буду працювати, щоб змогла сама себе забезпечувати.

– Яка мова тобі подобається більше: українська чи чеська?

 – Однозначно, українська. Наша мова жива, милозвучніша, її любо слухати та спілкуватись. В чеській мові немає тих емоцій, я не можу передати всі відчуття цією мовою. Обожнюю українську літературну мову.

– Якою була твоя перша робота?

– Я працювала в магазині випічки, де займались розкладанням її по полицях. Навіть не думала, що вже за два тижні працюватиму на касі. Саме через те, що в мене було велике бажання навчитись швидше мови, мене підвищили. і були вражені  моєю наполегливістю. Через місяць часу я вже могла сама без будь-якої допомоги відкривати магазин і зачиняти, управляти фінансами і була повна довіра від власників магазину.

1

– Що спонукало тебе змінити роботу і почати працювати вже в зовсім іншій сфері?

 – Я люблю розвиток, не можу стояти на місці. Обожнюю живе спілкування з людьми, дізнаватись про них щось нове. Тому і наступна моя робота була в готелі «Augustine». Працювала як хостес, офіціантка  та виконувала інколи роботу за баром. Розуміла, що потрібно вчитись робити все, що є можливим на ту хвилину, щоб набувати нових навичок. Робота могла займати в мене 18 годин мого часу за всю добу, тобто більшість часу я жила нею. Але коли вже могла спілкуватись на рівні з всіма, знала всі тонкощі гастрономії та деякі деталі готельного бізнесу, мені хотілось більше  професійних якостей, щоб розвиватись у цій сфері. Тому я змінила роботу, почала працювати в кращому готелі, ніж де я працювала, а саме в «Mandarin Oriental». 

– Можливо є в тебе цікаві історії, що пов'язані з твоєю діяльністю?

 – Аякже, ще й не одна, їх кілька.  Мені пощастило познайомитись з солістом групи Maroon 5 Adam Levine. Так вийшло, що я працювала саме тоді, коли до нас завітала ця група. І по закіченню зміни вже закривала ресторан, який працював до 23:00, але закінчила роботу досить пізно (біля другої ночі), тому що за правилами цієї сфери потрібно почекати поки піде останній гість. Після закриття до мене підійшов менеджер і запитав, чому я так пізно повертаюсь додому. Звичайно, я йому все пояснила і сказала, що за дві години знову повертаюсь на роботу, тому не встигну навіть виспатись. Він увійшов в моє становище і спитав, чи не хочу я раптом до них на концерт, щоб відпочити. Пояснюю, що навіть не знала, що в них концерт буде сьогодні і не встигла купити квитки. Мені дуже приємно було, що він запропонував їх, була вдячна вже за саму пропозицію, але відмовилась.

На наступний день я випадково зустрічаю його в головній залі готелю.  І він зробив швиденько  моє фото, тоді ще не зрозуміла навіть для чого, а ,як виявилось, для того щоб охоронець групи міг мене розпізнати. І таким чином передав мені квиток на концерт. Була щаслива, що потраплю на виступ і було дуже  приємно від пережитих емоцій. Вже коли поверталась з роботи, помітила що квиток для двох осіб. Звичайно, що почала дзвонити близьким мені людям, але ніхто в той час не мав змоги піти зі мною, і я, не довго думаючи, віддала один квиток таксисту, який мене підвозив. Він дуже втішився, а робити добрі вчинки люблю, особливо коли бачу таку реакцію.

– Ми вражені тобою і цією історією, напевне в готелі розуміли, який скарб вони мають. Чи почали вони тебе більше цінувати?

– Вони знали про мою здатність розмовляти з людьми, бути відкритою та щирою. Ще розкажу одну історію, як вони хотіли це перевірити. Мій менеджер був фанатом англійської професіональної команди Челсі, і в нього була мрія отримати їхній «pin», тож попросив мене, щоб я отримала його від них. І я прийняла це за виклик. Настільки знайшла спільну мову з тренером футбольної команди, що він запрошував мене познайомитись з усіма учасниками Челсі, на що я відмовилась, адже в пріоритеті в мене було отримати значок з логотипом. І я попросила про це невеличке прохання та, не очікувавши,  отримала срібний «pin» від самого тренера. Менеджер однозначно оцінив те, що я змогла виконати таке завдання. Все було чудово, і мені сподобалось там працювати, але так склалась ситуація, що я хотіла змінити роботу через проблему, що виникла тоді через непорозуміння з сторони керівництва. І ситуація дійсно дріб'язкова була, але я вже тоді вирішила, що потрібно рости.

– Де ти зараз працюєш?

– Я працюю в готелі «Four Seasons», що являє собою один з кращих готелів Праги. Моя посада – сhousekeeping coordinator. Ця діяльність полягає в організації якісної роботи покоївок, згідно з розробленими стандартами господарської служби готелю, планування роботи персоналу в усіх апартаментах та контроль якості прибирання. Мені подобається моя робота, і ціль звичайно в мене зараз  вища. Але все поступово, для того щоб мати більше, повинна знати краще і таку сторону роботи.

– Як тобі працювати з таким народом, як чехи? 

– Досить непогано. Взагалі приходити в новий колектив не легко, але треба вміти показати, що я не ворог для них, а навпаки – на їхній стороні. Єдине, що помітила не на своїй роботі, але у в загальному щодо менталітету – вони ліниві, українці значно працьовитіші. Звичайно, що є позитивна якість в чехів – точність.

– Як тебе, українку, сприйняли?

– Спочатку відчувалось, що по-інакшому дивляться, розмовляють. Де б ти не був, це буде відчутно, аж допоки ти не будеш на рівні з ними. Коли я отримала чеський побит, навчилась розмовляти їхньою мовою, це викликало вже повагу.

– Чи хотілось би тобі повернутись у Сваляву?

– Можливо, місяць тому я б відповіла твердо «ні», але зараз мене  тягне до рідного. Хоч у Сваляві я тільки заради подруг, вся моя сім'я проживає у Празі, в мене виникають вже думки про переїзд сюди.

– За чим найбільше скучила вдома?

 – За природою, за магічною тишею гір. У великих містах постійно шум, інколи навіть немає місця де сховатись і побути наодинці з собою.

– А чи є в тебе улюблене місце у Празі, де ти можеш відпочити?

 – Озеро Lhotka. Беру з собою книгу, купую випічку та іду годувати лебедів. Там в мене своєрідна медитація.

– Де проводиш вільний час з друзями у Сваляві?

 – Вдома, а щодо публічних місць – кав'ярня Mirella, найчастіше там мене можна зустріти.

– Яка твоя мрія?

 – Хочу бути стюардесою. І я вже на шляху до цього. Якщо б не ситуація, що відбувається у цілому світі, я вже б рухалась вперед і розвивалась в новій для мене сфері.

Спілкувалась: Андріанна Бігар. Фото: Анатолій Молнар.