Обличчя Району: багатодітна мама та активістка Олена Лізанець

Поруч нас живуть чудові люди. Це – наші сусіди, колеги, родичі, однокласники. Ми щоранку купуємо у когось каву, а щовечора – продукти на смачні домашні страви. Вони возять нас на роботу, вчать наших дітей, лікують наші рани… Так багато людей і так багато цікавих історій!

Район.Свалява хоче розповісти вам про кожного. І першою нашою героїнею стала багатодітна мама та громадська активістка Олена Лізанець.

Що для вас Свалява:                    

Це – рідне місто, в якому я прожила все своє життя, місце, де кожен куточок пов’язує мене з моєю родиною, з моїми друзями, з моїм зростанням, становленням, з моїми вчителями, сусідами. Я реально хочу жити в цьому місті, хочу щоб воно змінилось на краще, щоб дійсно мати спокійне серце за те, що цей райський куточок стане так само рідним і дорогим для моїх дітей і для майбутніх поколінь.

Це місто, де багато краси, краси Божого творіння. Ми як у тому гніздечку, де навколо, куди не глянь,  гори, ліси, поля. Ти можеш поїхати і дійсно насолодитися спілкуванням з природою. Це – ягоди, гриби, пейзажі, спів птахів, дзюрчання гірських струмочків. Це дійсно райський куточок.

З чим асоціюється Свалява:

Дуже шкода, але на даному етапі серце розривається від болю, тому що Свалява зараз асоціюється із, мабуть, найбруднішим та найзруйнованішим містом на всьому Закарпатті. Звісно, раніше Свалява асоціювалась із населеним пунктом, в якому в удосконаленому варіанті могли співіснувати абсолютно різні сфери: і туристична, і промислова. Настільки все було правильно розставлено, діяло більше десятка виробництв. Це все знищено, і сумно, що зруйнована й туристична сфера. Тобто через той хаос і те, що відбувається тут, немає асоціацій з чимось приємним у Сваляві.

Освіта деградувала. Приємніше говорити про те, що було раніше, хочеться, щоб воно не просто повернулося. Рівень Сваляви треба піднімати з колін, щоб ті прекрасні люди, ті хірурги, інженери, програмісти звідси не втікали. На даний момент це місто у мене асоціюється із приємної сторони тільки природою і тим, що Бог створив, бо люди лише руйнують. Я не маю про що доброго в Сваляві сказати. Песимістично, але це факт. Цей бандитизм, ця безмежна руйнація просто витісняють ініціативних людей. Вони щось хочуть зробити, а їх пригнічують.

Ваша сім’я:

Я народилася в сім’ї двох викладачів, які заклали в мені міцний фундамент – це знання і здатність мислити, аналізувати і приймати рішення, брати на себе відповідальність. За це я батькам вдячна. Я дякую Богу за бабусю, яка була медиком і також дуже багато вкладала в моє моральне виховання, в мою культуру бути жертвенною, допомагати іншим. Вона сама пройшла всю війну від Урала до Берліна, рятувала  не одне життя і в мирний час, як вони переїхали на Львівщину, продовжувала працювати у місцевій поліклініці, а дідусь був лікарем. Він також був людиною з великої літери, якого викликали на всі консиліуми. У нас вдома є медична енциклопедія, яку я свого часу не раз відкривала, коли ще не було інтернету, а другу медичну енциклопедію ми подарували Центру Козявкіна, де проводять медичну реабілітацію дітей з ДЦП і де я лікувала свою першу дитину.

Звісно, це дало відбиток на все моє життя. Я люблю медицину, люблю читати, дізнаватися, це – стиль мого життя. Мої батьки все своє життя присвятили не тільки своїм дітям, а й чужим. Я пам’ятаю, як ми з батьком постійно ходили на ночівки, він збирав групи по тридцять дітей, які його дуже любили. Все моє дитинство проходило або дикунами на морі, або дикунами в горах.

Добре пам’ятаю, як колись люди, які зараз є провідними хірургами або ж працюють в Міністерстві оборони, завжди приїжджали до батька за порадою, завжди дзвонили йому. Це оточення також мало на мене великий влив і формувало прагнення до високих моральних цінностей.

Сім’я – це основа життя будь-якої людини. На мою думку, людина не може прожити без даху над головою, вона повинна мати одяг та їжу. І дуже важливо, щоб вона мала спілкування. І це все без сім’ї просто неможливо.

Я дякую Богу за свого чоловіка, тому що він дійсно є найдорожчим подарунком у моєму житті. Коли поруч є людина, яка тебе розуміє, готова тобі допомагати, яка з тобою дихає разом, тоді можна багато зробити. Дійсно, це мало кому дано, і я цим дуже дорожу.

Одне з найдорожчого в моєму житті – це мої діти, в яких я можу реалізувати те, чого десь не дали мені мої батьки. Діти – це найкращий витвір того, що мені дозволив зробити Господь. Це моя найкраща робота, якою я дуже задоволена і не перестаю її здійснювати. Інколи буває важко, десь є певні непорозуміння, десь все таки вік дається взнаки і виникає проблема батьків і дітей, але ми рухаємося далі. Вони дійсно прислухаються і за порадами дзвонять. Я дуже рада, що мої діти здобувають вищу освіту: одна – медик, одна – вчителька. Є результати, обидві вже працюють, синочок багато читає, буквально «проковтує» книги. Завжди просить привезти йому нову книжку. Я дуже задоволена цим, бо знання дуже важливі.

1

Мама – це найдорожче, що є в житті кожної людини. Моя мама – помічниця, надійна опора, навіть зараз, у 70 років, вона досі бігає на роботу, допомагає мені та дітям. От сьогодні теплий суп нас чекав (сміється, – авт.). Коли ми прийшли додому, нагодувала всіх нас.

Я – також тітка–героїня, у мене 10 племінників, в житті та у вихованні яких я беру активну участь і допомагаю у всіх процесах. Більшість із моїх племінників називають мене другою мамою і просто кайфують від того, що у них дві мами. І це круто! Так сталось, що їхня мама на заробітках, а я з  першого їх дня завжди поруч. Як своїх, так і тих виховую. Сім’я велика!

Цікаві сімейні традиції:

Все моє життя – це, мабуть, суцільна сімейна традиція. Ми завжди разом. Не знаю, як довго це ще триватиме, бо думала, що цього року вже так не буде, але це дійсно своєрідна традиція. Мої діти мене не залишають. Вони нікуди від мене не йдуть, вони приїжджають із Чернівців, з Вінниці, приводять до мене повну хату якихось друзів і ми постійно святкуємо разом Новий рік, всі пасхальні свята, Різдво, всіх-всіх вони тягнуть до мене додому (сміється, – авт.).

Є ще одна традиція. Один раз на тиждень, коли ми приходимо з церкви і щонеділі нас чекає обід. Це дійсно можна назвати традицією. Неважливо, скільки людей в хаті, мій чоловік нас всіх годує. Фірмова страва – смажена картопля, огірки з помідорами і зеленою цибулею, заправлені сметаною. І щонеділі ми кажемо, що такої смачної картоплі ми ще не їли (сміється, – авт.).

Книги у вашій бібліотеці:

Це, мабуть, підбірка в плані письменників, а в плані напрямків. У мене в бібліотеці є старі журнали «Наука і жизнь», медична енциклопедія, література по реабілітації, рефлексотерапії. Поруч будуть стояти твори письменників-класиків. Кулінарія теж є, бо дівчата багато готують і це вже набуте дітьми. Є й книги по психології, але це більше мене цікавить, як основний профіль, щоб орієнтуватись, як допомагати іншим і собі в житті.

Але, маючи все таки якийсь досвід і певні висновки в житті, найкращою книгою я визнала Біблію. Вона дійсно досконала, в ній немає ніякого суб’єктивного ставлення, сприйняття, повелінь. Вона для мене є фундаментом життя. Коли я почала фундаментально сприймати біблійні принципи в своєму житті, то зрозуміла, що все, що я будую з християнськими мотивами, реально досконале і дає результати не руйнівні. Це – броня, опорні стіни. Мій улюблений біблійний вірш – це Ода любові, послання коринфянам, де сказано, що таке любов. Саме у цьому вірші на місці, де є слово «любов» ставлю «Я». Тобто я – серце твоє, я довго терплю, я – ніщо, я можу перекладати гори з місця на місце… Але якщо я не маю любові, то нема мені в цьому ціни. І дійсно, скільки б мені не хотілося разів якось так вчинити жорстко у відповідь на те, що до мене погано поставилися, чи образитися,  завжди згадую цей вірш і розумію, що дійсно я є любов, а там де любов, там нема ні гніву, ні злості, ні образи. Там є прощення і довготерпіння. Але все це може давати лише Господь.

Лист собі 15-річній:

Повертаючись у минуле, я б, мабуть, нічого не хотіла змінювати. Моє життя було цікаве, воно завжди йде в супроводі дитячого сміху, в супроводі багатьох друзів. Дуже багато позитивного відбулось. З 15-ти років я була дуже ініціативна в школі, на мені трималися всі гуртки, конкурси, КВК. Мама взагалі в школу не ходила, так як там був тато, тож коли прийшла на випускний, то не повірила своїм очам, коли побачила, що я веду цей випускний. Вона не діймала віри, що та дитина, яка вдома завжди була, як маленьке телятко неприв’язане, яке треба всюди водити на повідку, насправді була активною і мала свій чіткий рафік життя.

Я б нічого змінювала і дійсно хотіла б прожити те, що прожила. Єдине, що побажала б тій 15-річній дівчинці, це бути більш сміливою в прийнятті рішень саме в тому віці. Бо мене тоді десь, певно, гальмувала культура «Мені соромно» та «А що люди скажуть?». Отой радянський вплив пригнічував саме ті владні можливості людини. То побажала б їй бути більш сміливою і йти вперед, не зупиняючись!

Три ризиковані вчинки в житті:

Ризикованим вчинком було поїхати закордон і залишити дітей вдома. Їм було десь по 6-7 років. Я без них пробула півтора місяці, більш не змогла, повернулася додому. І зрозуміла, що це було великою помилкою. Потім я ще допрацювала вісім місяців, і на тому ті заробітки закінчилися. Сьогодні розумію, що цю заповнюю цю втрату в спілкуванні, мабуть, до сьогоднішнього дня. Це не стільки ризиковано було, скільки просто не вартувало того.

А взагалі я – не ризикована людина, дуже люблю, щоб всі речі були зважені та продумані. У мене все має бути обґрунтовано. Мабуть ризик один був в житті лише – коли ми вирішили відкривати власний бізнес. А так я навіть лотерейок ніколи не купувала (сміється, – авт.).

Відпочинок:

Гори, природа, походи, ночівки… Іншого виду відпочинку я навітьне визнаю. Має бути природа в будь-яких її проявах. Ми можемо навіть в будній день працювати до 17.00-18.00, і на ті дві-три годинки виїхати за місто, щоб тільки побути на природі. Навіть зараз, восени, дві годинки до 19.00 можна погуляти на свіжому повітрі. Єдиний азарт у мене – це гриби, там той адреналін виділяється (сміється, – авт.).

Улюблені місця в Сваляві:

Мій дім. Так як комфортно вдома, нема ніде. Знову ж таки, раніше можна було піти до річки, пройтися парком, а зараз все настільки забруднене, настільки розвалене, що треба дійсно брати все до рук і наводити лад. Найзатишніші місця не у самому місті, а за його межами. Хоча гори теж дуже бруді й це сумно.

Можна насолоджуватись територією біля магазину ОРС, тим же «Кардамоном» і розуміти, наскільки це робилося з любов’ю. Але то тільки маленький шматочок. По всьому ж місту такого немає. Це сумно, але факт.

Мрії, що збулись:

У мене була мрія мати багато дітей. Вона здійснилася, хоча свого часу мені казали, що я не стану мамою. Моя донечка навіть думала, що її взяли з дитбудинку, бо хтось на вулиці їй сказав, що мама не може мати дітей. Саме в дітях всі мої мрії і здійснюються, бо якби мені десь раніше сказали, що вони будуть навчатися у вищих навчальних закладах, то не повірила б, бо був час, коли поступали тільки за гроші. Тож те, що дитина з простої сім’ї може навчатися у ВИШі, це дійсно була лише мрія.  Але вона реалізувалася без грошей саме знаннями, адже вони обидві навчаються на «бюджеті» й мають стипендії та роботу по професії.

В дитинстві я мріяла мати досконалу сім’ю, в якій тато буде главою, буде всім керувати, а я буду господинею, буду займатися домівкою, діточками, випікати пироги. Прийшов той час, коли ця мрія теж здійснилася, бо я дійсно маю надійного чоловіка, який бере відповідальність навіть за мої вчинки.

Три мрії, які збудуться:

Я реально вірю, що моя донька, яка їздила велосипедом по Есліенгему, провінційному містечку в Німеччині, дуже схожому на нашу Сваляву в плані компактності, буде їхати нашими чистими вулицями по велосипедній доріжці і зможе проїхати по доріжці в гори, де стоятимуть будиночки з базами для туристів, які гулятимуть цими доріжками. Я вірю, що це тут буде, і я це ще побачу. Ми до цього готові. Я впевнена, що наші люди гідні цього і ми разом будемо це будувати.

Я вірю, що інтелект відроджується, що освіта і наука буде цінуватись більше, що культура нашої нації буде рости, а не деградувати. Вірю, що рівень злочинності у нас буде нижчий, ми все таки до цього дозріли. Тридцять років ми перемучились, і це було важко, але зміни будуть.

Оскільки у мене вік такий, що й діти дорослі, то, звісно, що я мрію про внуків (сміється, – авт.). Але вони мені все кажуть, що рано.

Ну і велика мрія всієї нашої сім’ї, і я вірю, що він у нас буде – це власний дім, біля якого обов’язково мають рости малина, аґрус. Хочу кілька кущиків полуниці, щоб вийти у червні і зірвати кілька ягідок. Хочу альтанку із зоною барбекю, щоб ми з сім’єю вечорами моли пити там чай, їсти якийсь пиріг, який дівчата будуть пекти, а на вихідні приймати гостей, запрошувати друзів, рідних, брата, маму, племінників. Бо на п’ятому поверсі в маленькій квартирі це важко зробити (сміється, – авт.).

Три відомі персони, які ви б запросили на каву:

Є такий співак Олександр Розенбаум. Я б із ним поспілкувалася.  Ми б разом співали пісні (сміється, – авт.).

Також це був би хтось із психологів, бо в цьому плані я можу говорити годинами. Запросила б, мабуть, Дейла Карнегі.

Ну і кого мені не вистачає, кого я б хотіла бачити поруч завжди – це мій батько. На жаль, його вже нема. З ним я б спілкувалась безкінечно. Це – високий інтелект, мій друг, ерудит… Мені його дуже не вистачає, особливо зараз, у цей період виборів, коли я вирішила йти та зробити щось корисне для своїх дітей. Мені дуже шкода, що його немає поруч, він би мені дуже допоміг.

Фільм про Вас:

Раніше я б сказала, що це була б якась мелодрама. А на даному етапі це мала б бути суцільна комедія (сміється, – авт.). Вона б, мабуть, називалася «Тітонькині племінники». Вони оточують мене навколо, всі моя сторінка у соцмережах в їхніх публікаціях. Всі свята – з морем квітів та подарунків! Я навіть пологи приймала, коли сьома племінниця народжувалась! Все моє життя переповнене ними!

1

Побажання собі зараз:

Я – гіперініціативна в плані такого служіння комусь. Реально було п'ятнадцять років аполітичного життя, присвячених дітям, племінникам, сім'ї. Я була поза політикою і на даний момент теж не назву цей процес політикою, а швидше прагненням взяти участь у відродженні та становленні свого рідного міста. Щоб тут дійсно було класно жити. Хочеться зараз дуже цітко реалізувати себе у цьому всьому процесі і застосувати усі свої здібності, жертовність, емпатію, вміння бачити чужий біль та проблеми. 

Наприклад, якщо ми будемо ігнорувати таку націю, яка живе поряд, як роми і просто будемо казати, що з ними неможливо жити і хай їдуть на ізоляцію, то я бачу це зовсім по-іншому. Я б хотіла, щоб у них були класні дитячі садочки, чудові школи з хорошими вчителями. Тоді ми піднімемо їх рівень. 

Я б хотіла, щоб у нас не було реабілітаційних центрів. а було більше сімей та будинків сімейного типу. Я бачу проблему, в якій я б брала оціальну участь - це люди похилого віку, які реально прожили більшу частину життя у Радянському союзі і, бідні, не можуть вийти з цього. Їм потрібна допомога. І я вважаю, що волонтерство може допомогти у цьому всьому. Люди більше бачать проблеми інших людей. 

Найболючіша для мене проблема – це багатоповерхівки. В нашому місті з цим проблема. І я хочу дійсно допомогти людям вилізти з тієї ями, неосвіченості. Так, моя сім'я зараз страждає через мою участь у виборах, бо не вистачає часу, постійно якісь справи, зусстрічі тощо. і мені хочеться, щоб зусилля мої сім'ї не пройшли дарма і щоб я могла послужити своєму місту, своїм друзям, своїм сусідам, оціально-незахищеним верствам населення. Я реально хочу допомогти і принести користь.