Спогади про неймовірну людину: у Сваляві відбувся вечір пам’яті талановитої Ірини Мадриги
-
-
>
-
>
-
>
2751
Кілька років тому, коли я знайомилася з архівом газети «Вісті з Свалявщини», то раз за разом натрапляла на публікації Ірини Андрійчук. Спершу просто проглядала, а потім зловила себе на тому, що серед багатьох матеріалів шукаю очима її прізвище, адже стиль написання та й теми саме цієї авторки суттєво вирізнялися від інших новин чи статей…
Про Ірину Мадригу (Андрійчук) пізніше чула від багатьох свалявчан. Особливо захоплювалась нею колега – журналістка Наталка Малетич, яка розповідала, що це напрочуд талановита жінка, віддана роботі та покликанню, справедлива та волелюбна. Якось подумала, що хотіла б поспілкуватись із пані Іриною, адже її праця та доробок викликали неабиякий інтерес. Всі, хто дотичний до журналістики, добре розуміє що раніше бути незалежною в своїх висловах на шпальтах газети було не просто важко, а часто небезпечно. Пані Ірина ризикувала, говорила, доводила, чинила супротив та досягала мети – публікації потрапляли у серця читачів та осідали там надовго…
Звістка про те, що Ірина Мадрига пішла у засвіти 19 вересня, навіть для мене стала сумною несподіванкою. Їй було всього 65... Так мало земного часу відведено і так багато інтелектуального та творчого багажу залишено…
Коли дізналася про те, що у Сваляві організовують вечір пам’яті цієї талановитої жінки, вирішила неодмінно піти. І опісля зрозуміла, що рішення було правильним, бо цей суботній вечір є одним із найтепліших заходів, на яких доводилося побувати.
«Хризантеми були квітами життя…»
У невеликому, але дуже затишному будинку зібралися люди, які знали Ірину Андрійчук, переживали з нею радості та труднощі, часто були свідками її злетів та падінь і, безумовно, були готові поділитися спогадами про неї. У теплому, майже родинному колі всіх зібрали учасники свалявського центру «Дерево мого життя», яке нещодавно переїхало в нове приміщення. Воно й стало місцем вшанування пам’яті відомої свалявчанки.
На столі біля портрету Ірини Мадриги сором’язливо мерехтіла свіча, а в повітрі купалися аромати свіжих білих хризантем. Квіти пані Ірина обожнювала, а саме цим навіть приділила увагу в своїй книзі:
«Усупереч місцевим традиціям, для Христини хризантеми були квітами життя. Вони ж квітнуть, коли все інше відмирає, причому квітнуть сміливо і настільки розмаїто в кольоровій гамі, що розкоші їхнього буяння, силі життєствердження неможливо не дивуватися…»
Саме тут, у просторій залі, присутні мали змогу стати учасниками представлення книги, в яку увійшли дві повісті – «Дика Галя» Олександра Гавроша та «Завербоване кохання» Ірини Мадриги. Знайомство з книгою проводили модераторка Катерина Біловар та сам автор, який завітав до Сваляви з Ужгорода.
Про роман «Чіча Божий, або Завербоване кохання» Ірина Мадрига розповідала у інтерв’ю Мар’яні Нейметі ще у серпні 2022 року. Тоді авторка зізнавалася, що хотіла б, аби рукопис був виданий.
«Та за нинішніх часів більшість видавців погоджується видати книжку, якщо сам автор знайде на це кошти. Я ж, мабуть, спонсорів не шукатиму. Наберуся терпіння і, гадаю, дочекаюся того видавця, який виявить інтерес до моєї творчості як такої, а не до її фінансової складової», – казала пані Ірина.
І книга таки не просто побачила світ, а й настільки вразила читачів та літераторів, що вже у лютому наступного року Ірина Мадрига стала лауреаткою закарпатської літературної премії «Дебют». Премія присуджується авторам, які вперше видали художній твір окремою книжкою або публікувалися в літературних альманахах, тож переважно її отримують молоді літератори. І навіть тут Ірина Мадрига, якій на той час було майже 50 років, підтвердила те, що ніколи не пізно творити, досягати та перемагати…
А через 15 років «Завербоване кохання» отримало нове дихання завдяки Олександру Гаврошу, який зізнається, що був закоханий у цей твір. Тож саме відомий письменник став ініціатором нового видання, яке поєднало дві повісті, напрочуд цікаві і з літературної точки зору, і з історичної.
«Я думаю, що пані Ірина мала величезне задоволення від цієї книжки, від того, що її твір вийшов на такому сучасному рівні. Це твір який, як на мене, лишиться в історії закарпатської літератури», – наголошує Олександр Гаврош.
Письменник ділиться, що книга дійсно вийшла чудовою. Сучасний дизайн, якісна поліграфія, прекрасні ілюстрації і, звісно ж, цікаве наповнення…
З теплотою згадує пан Олександр і свою співавторку.
«Думаю, що її доля складалася не зовсім успішно – вона могла зробити набагато більше. Всіх вражає той факт, що вона була мамою шістьох дітей. Хто має дітей вдома, той розуміє, що таке мама, а коли їх шестеро, то як можна ще й писати книжки і писати на такому рівні, що професійні автори дивуються? Це феномен», – каже Олександр Гаврош.
Саме він, прочитавши у 2009 році перше видання повісті «Завербоване кохання», запропонував подати Ірину Мадригу на обласну премію «Дебют». І їй присудили цю премію. Зі слів письменника, пані Ірина була дуже щаслива, що її помітили, її оцінили.
«І думалося, що це старт. Що далі будуть наступні речі, але, як бачимо, життя дуже складне, і більше прозової речі вона не написала. Але в літературі є такий феномен, що деколи відомими стають автори і однієї нижки. Тому я думаю, що це якраз той випадок», – запевняє пан Олександр.
Письменник згадує, що коли думали, де у Сваляві зробити презентацію книги, то розглядали різні варіанти. І на той момент познайомился з організацією «Дерево мого життя», яка і запропонувала зробити це в них. Про презентацію домовилися, а потім настала жахлива звістка…
«Але я вже не відступав, тож якщо домовлялися, то хай презентація відбудеться, ми згадаємо про Ірину Мадригу і це буде вшанування її пам’яті. Думаю, що її дух тут присутній», – зауважив Олександр Гаврош.
Ірина Мадрига записала Сваляву
До слова, перша презентація книги відбулась в Ужгороді, де її високо оцінили як читачі, так і серйозні науковці, при чому не лише з точки зору літератури, а й тому. що тут описане ще й наше недавнє минуле. Ця книжка про дуже цікавий час – про зміни великі суспільні у 80-90-ті роки, коли розпадався радянський союз, утворилася незалежна держава, і саме про цей період у Закарпатті майже немає художніх творів. І ось ці дві повісті «Дика Галя» та «Завербоване кохання» – якраз про той час.
«Я думаю, цей роман стане для Сваляви своєрідним пам'ятником, оскільки пані Ірина сама була журналісткою і не вигадувала багато, а брала все із життя, із реальності. І хто пам’ятає ті часи і тих людей, то, думаю, читаючи цей твір, бачить і прототипи, впізнає героїв», – зауважує Олександр Гаврош.
Літератор переконаний, що ця книга – унікальна і для всієї України. Ірина Мадрига записала Сваляву.
«Думаю, з часом це буде оцінено, буде якась меморіальна дошка відкрита. Свалява тепер має свій літературний текст», – каже письменник.
До слова, «Дика Галя» – це повість теж не вигадана. Історія цього твору починається з того, що автор приїжджає у районне містечко, його поселяють там на приватній квартирі. І ось він опиняється сам у чужій квартирі, де має пожити кілька днів. Серед книжок, які стоять на полицях, знаходить товстий зошит увесь списаний – це щоденник студентки, яка розповідає про своє життя. Ось в основі твору і ліг цей щоденник дівчини, яку називали «дика Галя». Це цікава драматична історія про те, як нелегко жити в нашому світі.
Зі слів Олександра Гавроша, ці два твори дуже добре гармоніюють, бо мають реальну життєжву історію. Вони про любов і про наше минуле.
Модераторка заходу Катерина Біловар поділилася своїми думками та спогадами про талановиту свалявчанку. Вона наголошує, що книжка надзвичайно сподобалась.
«За сюжетом, і за структурою, за стилем – це довершена книга. «Завербоване кохання» – це напрочуд цікава оповідь про кохання та про те, який вплив на всі сфери життя пересічних громадян мав КДБ. і навіть на таку інтимну приватну сферу як кохання», – ділиться враженнями пані Катерина.
Окрім рефлексій про книгу присутні ділилися життєвими спогадами про Ірину Мадригу, про її творчих, професійний та особистий шлях. На жаль, не всі змогли завітати на вечір пам’яті відомої свалявчанки, однак з радістю поділилися своїми думками, які зачитала донька пані Ірини Марина.
«Якщо людина талановита, то вона талановита у всьому…»
Колишня редакторка газети «Вісті Свалявщини» Любов Папіш працювала з Іриною Мадригою протягом кількох років, тож добре знала колегу. У своїй промові пані Любов наголошує, що писати про Ірину в минулому часі дуже незвично і боляче, адже знає її ще Завадячкою.
«Приносила в редакцію тоді ще «Ленінського шляху» замітки про заходи, які відбувались у Свалявській середній школі № 1, де вона навчалась. Більш подружились, коли Ірина вступила до Ужгородського університету на філологічний факультет, який я тільки но закінчила. Це були спогади про студентське життя, викладачів. На третьому курсі дівчина вийшла заміж, перевелась на заочне навчання і влаштувалась на роботу в нашу редакцію. Виявилося, що саме журналістика – її стихія», – ділиться Любов Папіш.
Жінка пригадує, що пані Ірина жила роботою, фонтанувала тисячами ідей. Ще до незалежності за тоталітарного режиму не боялася викривати зловживання влади та відстоювати інтереси громадян. Тому в її редакційному кабінеті завжди було багато відвідувачів, які потребували захисту своїх прав. Всі цінували її людські і професійні риси, непохитність в ухваленні рішень. З нетерпінням чекали, матеріалів у газеті, які повсякчас були злободенні, аналітичні, актуальні та читабельні.
«Так, Ірина – неординарна людина. Вона була «живчиком», тому прагнула встигнути все і бути там, де потрібно на той час. На зорі нашої незалежності, як патріотка, першою вступила у створений на Свалявщині осередок Народного руху, була його активним прихильником, організовувала мітинги, витсупала на них, а потім писала розлогі переконливі статті про захід у часописі. Дуже раділа, коли Україна стала незалежною. Якщо людина талановита, то вона талановита у всьому. Це також про Ірину. Вона була не тільки поетом, писала як патріотичні, так і ліричні вірші, а й талановитим письменником», – згадує Любов Папіш.
Пані Любов розповідає, що «Завербоване кохання» прочитала на одному подиху, адже була свідком усіх подій, які там описані. Пані Ірина казала, що працює над продовженням повісті та мріє про написання інших творів. Не судилося...
«Говорити про Ірину і не згадати її, як маму, було б недопустимо. Вона народила і виростила шестеро дітей, які стали професіоналами своєї справи, гідними громадянами. Ірина пишалася своїми синами та дочками. Дуже переживала за Максима та Лесика, які боронять на фронті нашу Україну від рашистів. Мені дуже шкода, що через поважну причину не можу бути присутня на вечорі пам’яті Ірини, але ми її завжди пам'ятатимемо щирою відвертою, цілеспрямованою, людяною. Нехай Господь, Іро, візьме тебе до царства небесного, де немає ні бід, ні печалі, але життя вічне», – ділиться Любов Папіш.
«Вона – учасниця, очевидець і літописець…»
Знав Ірину Мадригу і письменник, Почесний громадянин Сваляви Михайло Турок, який за сімейних обставин теж не зміг бути присутнім на заході, проте радо поділився своїми спогадами про «колегу по перу». Пан Михайло згадує, що знав Ірину Андрійчук дуже добре десь з кінця 80-х років.
«Наше знайомство відбулось з причини її публікації у нашій районці на злободенні теми того часу. Майже ніхто на сьогодні не знає, я в цьому впевнений, що саме завдяки Ірині, її публікаціям в газеті, дізналися про знаходження у Сваляві у 1944-45 роках табору для осіб німецької та угорської, хоча були й інші національності, на якому в подальшому Угорським товариством було відкрито меморіал. Це була талановита журналістка, поетеса та письменниця. Її вірші-рукописи я читав у зошиті з її рук. Були публікації в журналах та обласних газетах. Її я бачив майже на всіх культурно-освітніх урочистостях. Вона – учасниця, очевидець і літописець, знову ж таки в газеті, подій, які відбулися у Сваляві з нагоди проголошення Незалежності і підняття у Сваляві першого в області державного прапора. Не виключаю, що якби не її стаття, яка набула величезного розголосу, супроти мене була б відкрита кримінальна справа за несанкціонований мітинг», – ділиться Михайло Турок.
Письменник розповідає, що, як людина, Ірина Мадрига була розумна, в спорі за правду – непримирима, тактовна і чуйна до людських бід. В 90-ті роки чи не сотні людей їй жалілись на своє життя та на владу і часто густо їх історії ставали предметом її виступів у газеті.
«Ти – не мого поля ягода…»
З журналістом Василем Бедзіром Ірина Мадрига дуже товаришували, разом працювали у «Трембіті».
«Серед тих, хто вже пішов від нас назавжди, але залишається назавжди в нашій пам’яті, є Ірина Завадяк. Це вже потім вона стала Андрійчук, Мадрига, а для мене завжди носила те прізвище, під яким ми познайомилися. Сталося це в піонерському таборі, який у 70-ті роки минулого століття вшанував обласний комітет профспілки юних художників. Тоді він діяв у свалявській школі-інтернаті й у ньому набиралися знань та практичних навичок не лише юні майстри пензля, а й майбутні літератори. Під час мого перебування там, а саме влітку 1973 року, ми з Іринкою дізнавалися секрети творчості від визнаних майстрів пера», – згадує пан Василь.
Чоловік розповідає, що Іринка Завадяк сиділа в навчальному класі на першій парті, старанно записувала все, про що розповідали і пояснювали лектори. Вона писала вірші або коротенькі оповідання, які разом слухали та намагалися аналізувати.
«Її золотисті кучері, не приховую, мені не лише впадали в око, а й хвилювали моє серце. Ввечері під мелодії тоді улюблених радянських ВІА ми танцювали на площі біля центрального корпусу, мріяли хто ким стане, які твори напише і, можливо, навіть збагатить нашу закарпатську літературу. Ми з Іринкою після таборової зміни листувалися і, пам’таю, вона надіслала мені листа з не надто радісним для мене пасажем. В ньому чорним по білому було написано «Ти – не мого поля ягода», – з легким гумором згадує журналіст.
Пан Василь стверджує, що це його не засмутило, адже в дорослості вони з Іриною стали по справжньому добрими друзями. Хоча й навчалися у різних містах, після навчання їхні дороги багато разів сходилися. При усіх зустрічах, а пану Василю доводилося бувати і вдома в Ірини Михайлівни, він пересвідчувався у її справжньому таланті і як журналістки, бо вона працювали в складі кількох редакцій, і як авторки літературних текстів.
Таланти не лише творчі, а й керівничі Ірина Мадрига проявила, ставши головною редакторкою газети «Трембіта».
«Газета, яка видавалася не в Ужгороді чи Мукачеві, а в Сваляві, чого ніколи раніше не було, виявилася популярною серед закарпатців і просто необхідною. Ірина дозволяла собі критикувати тих, хто був недоторканий в інших виданнях, бо займала правдиву безкомпромісну позицію. На сторінках газети знаходилось місце для авторів із часто протилежними позиціями, але в тому і полягав секрет її популярності. Особливістю цієї газети було й те, що тут знаходилось місце для матеріалів про русинський край. Ірина Михайлівна залучила до видання кращих журналістів і всім давала змогу писати так, як вони вміли і бачили – в цьому була її редакторська, якщо хочете, хитрість, бо якщо тобі дозволяють писати вільно, то ти відчуватимеш відповідальність за довіру», – пригадує Василь Бедзір.
Ще однією рисою Ірини Мадриги була надзвичайна людяність. Як розповідає пан Василь, часто вона телефонувала, бо вважала необхідним допомогти колегам-журналістам. Та потрапила до лікарні, той опинився без роботи і треба допомогти... Вона активно впрягалася в справи і реально допомагала.
«Дивувалася, як природа взяла і створила ось таке немовірно симпатичне створіння…»
Журналістка-землячка пані Ірини Мар'яна Нейметі знала свою колегу із років 14-15. І протягом багатьох десятиліть вони підтримували зв’язок та підставляли одна одній дружнє плече. Згадує, що Ірина тоді була зовсім юною журналісткою, напрочуд цікавою, неординарною…
«А ще я дивилася на неї і напрочуд дивувалася, як природа взяла і створила ось таке немовірно симпатичне створіння. Цікавим культурним явищем стала очолювана нею газета «Трембіта». Думаю, кожен із журналістів, який там друкувався, завдячував редакторці, що міг почуватися легко і розкуто. А ще так склалося, що Свалява якраз із її лісокомбінатським чималеньким мікрорайоном завжди була для мене чимось дуже рідним, впізнаваним. Тут працював мій батько, тут живе багато дорогих мені людей, але затишна квартира Ірини Мадриги завжди була для мене своєрідним енергетичним центром. Затишна – це про світлі кімнати, розмови про все на світі і неодмінно про дітей, про яких вона хвилювалися. А ще про урочище Чонки, звідки вона приносила цілі серії теплих фотознімків. А ще вона презентувала свій кабінет, який рідні переобладнали із балкону. Справді дуже мило і дасть Бог кожному письменнику мати таке диво…», – ділиться теплими спогадами колега пані Ірини.
Мар’яна Нейметі добре пам’ятає звістку Ірини про задум Олесандра Гавроша видати спільну книгу – як її це втішило. І вже останню розмову про те, що цей задум вдалося реалізувати.
«Востаннє ми зустрічалися в парку за будинком культури і сьогодні так боляче, що багато з того, що хотілося зробити й написати, про що там, на лавці перед старим фонтаном, розповідалося залишилося незавершеним... Її творчість є справді важливою, бо такий життєвий досвід, який пережила Ірина Мадрига, не повториться більше ніколи…», – з сумом розповідає пані Мар’яна.
«Мам, ми обов'язково ще підемо з тобою в гори…»
Поміж усіх спогадів, які лунали на вечорі пам’яті, до сліз зачепив один. Він не про письменництво не про творчість не про професіоналізм. Він – про широку, безмежну, віддану материнську любов. Слова, з якими звернувся до мами син Максим, який нині перебуває на захисті всіх нас, здавалося, розкраяли серця всіх присутніх. Коли їх зачитувала сестра Марина, то здавалося, що навіть час зупинився і лиш свічка коливалася, плачучи, біля портрету красивої жінки у квітах:
«...я б сказав тобі мам: що люблю тебе, ДЯКУЮ МАМ, ти в мене найцінніше що маю в житті, ти моя героїня, ти та людина яка зробила добра для людей більше, ніж вони того заслуговували...
.... ти виховала шестеро дідей з татом Славою, які мають все: освіту, дітей, сім'ї, порядність, єдність та повагу між собою, маємо твою любов до нас всіх, відчуття справедливості та жагу до добра для других людей.
Ми з тобою мам про все говорили...
Я просив велосипед, а ти тьоті гроші віддала бо в неї біда... я не розумів тоді, я злився. Тільки згодом я зрозумів твої вчинки.
Ти віддавала все що мала людям.
Як я пишаюсь тобою мам.
Боже, скільки ж ти натерпілась з таким засранцем як я...
Ні, я не зможу ніколи описати тебе як людину.
Ти боролась все своє життя з несправедливістю, кидаючи виклик криміналітету, владним корупціонерам...
Ти допомагала людям і віддавала людям своє добро, свій час, увагу, турботу та гроші.
Ти ніколи для себе особисто нічого не просила, а якщо просила, то й так віддала потім це тим, кому воно більше треба було.
Щоб я сказав тобі мам...
Дякую мам!
Ми з тобою завжди говорили про все.., я завжди мав підтримку від тебе, я відчував твою любов до нас всіх. Я був егоіст, бо не хотів ділити тебе з іншими...
Я пишаюсь що маю тебе.
Я пам'ятатиму тебе завжди.
Ми зустрінемось з тобою, на небесах і ти скажеш мені – Максим, давай підемо в гори.
Мам, я сумую.
Мене втішає тільки думка, що тебе вже не болить.
Мене втішає думка...
Мам, ми обов'язково ще підемо з тобою в гори…», – промовив з аркуша паперу Максим Андрійчук.
Ірина Мадрига стала мамою чудовим Марині, Олександрі, Юлії, Максиму, Олексію та Ірині. Всі вони дійсно стали достойними людьми. Лесик та Максим щохвилини боряться з нещадним ворогом та відстоюють нашу державу так само, як їхня мама свого часу вела свої битви з несправедливістю на сторінках газет. Доньки активно волонтерять, як і їхня мама, яка «активно впрягалася в справи і реально допомагала».
Вечір завершився дуже тепло і щемно… Перед тим, як його описувати, я вирішила спершу прочитати книгу. І, перебігаючи з однієї сторінки на іншу, занурюючись у переплітання доль героїв, навіть для себе упізнала окремих персонажів.
На жаль, я ніколи не була знайомою з талановитою авторкою, однак, прочитавши книгу, здається, і пізнала її у багатьох аспектах. Бо на сторінках «Завербованого кохання» – реальна доля, переживання, відчуття, розпач і пристрасть, любов і відчай, волелюбство і покора…
Якоюсь мірою пророчими стали слова, які впали мені у вічі на одній зі сторінок книги:
«– Це безумовно талановито. Тобі обов’язково треба писати. І видати збірку.
– Що ти! Знаєш, скільки треба для збірки написати! І взагалі все це занадто впізнавано, та й писала не для того, щоб друкувати. Принаймні в найближчі роки. Хіба дочки видадуть мамину поетичну спадщину. А може тоді вже й гонорари платитимуть, хоч так з мене толк діти матимуть, – пожартувала…».
Так говорила головна героїня «Завербованого кохання». Проте насправді ці слова, гадаю, стали посланням для того, щоб творчий спадок самої Ірини Мадриги став оприлюдненим на широкий загал. Адже, впевнена, у неї лишилося багато творів, які стануть натхненням та мотивацією, розрадою для читачів. І переконана, що вони таки побачать світ, адже Ірина Мадрига завжди доводила, що головне – впевнено йти до вершин, навіть, якщо схили не рівні, а взуття незручне…
Дуже рекомендую прочитати книгу та відчути те різнобарв’я емоцій, які відчула я.
Вічна пам’ять надзвичайній людині!
