Тернистий шлях по життю людини, іменем якої названо вулицю у Сваляві
-
-
>
-
>
-
>
2827
31 січня 2023 року Мешкова Магдалина Василівна (д. п. Дребітко) нарешті могла душевно заспокоїтись і фізично відпочити. Закінчився її нелегкий путь з зібрання підписів жителів про перейменування вулиці Миру, яку, за звичкою, продовжували кликати вулицею Достоєвського. А це, між іншим, були не прості підписи. Ними засвідчували свою згоду на перейменування вулиці власники чи не кожної оселі. А щоб отримати такий підпис (скажу наперед – справедливий) доводилося десятки, сотні разів розповідати, переповідати, пояснювати, врешті-решт вимагати не супротивитися такому кардинальному кроку.
Погодьтеся, справа – не з легких. Адже більшість жителів навіть гадки не мала, хто такий Дребітко, звідки він взявся, а головне – ХТО ЦЯ ОСОБИСТІТЬ, на честь якої Магдалина Василівна оббиває пороги чи не кожного будинку. А якщо хтось і знав дещо, то ці знання були куці, в переважній більшості перемішані з радянською пропагандою і тому недостовірні та брехливі. Тож давайте розберемося в тому, що відбулося 3І січня 2023 року? І чому саме цього дня закінчилося «ходіння по муках» Магдалини Василівни?
Відповідь криється у РІШЕННІ тридцять сьомої сесії восьмого скликання Свалявської міської ради №1082 «Про перейменування вулиці Миру в місті Свалява Мукачівського району Закарпатської області», в пункті першому якого говориться: «Перейменувати вулицю Миру на вулицю Діонізія Дребітка в місті Свалява Мукачівського району Закарпатської області». З тексту цього пункту ви здогадалися, чому Магдалина Василівна 31 січня 2023 року могла з полегшенням зітхнути. Цього дня ціль була досягнута, справедливість відновлена, а ім’я її дядька навіки вкарбоване в історію нашої Сваляви.
Задоволений цим рішенням і я, але визнаю, що не сповна. А знаєте чому? Та тому, що якщо вже третє післявоєнне покоління може хоч щось згадати про Суворова, Гагаріна, Свердлова, Достоєвського і т.д., то про М. Чайковського, В. Астолоша, М. Алексія, В. Гуцу та інших багато людей чули хіба що краєчком вуха. А між тим, таблички з прізвищами цих людей висять на вулицях, де вони народилися, по яких шпацирувуть, штампи з назвами яких втиснуті в їх особисті документи.
Саме з цієї причини я вирішив розповісти вам про о. Дребітко Діонізія, бо це не тільки поповнить ваш багаж знань, але і послужить прикладом у справжній ВІДДАНОСТІ БОГУ.
По центру в чернечій рясі о. Діонісій, поряд зліва – сестра Роза (Дзямко), брат Іван, сестра Олена, сидять Анна (мама), батько Василь, брат Василь… Я добре пам’ятаю цю людину. Моя мама жила неподалік батьків о. Дребітко на «Гірці» (природнє підвищення над Свалявою, яке назвали вул. Миру (Достоєвського), а тепер присвоїли назву вулиця Діонізія Дребітка).
Бувши малим, я з дідом Василем Хриптою ходив до його «родинного обійстя». Хати, де народилася мама, вже не було, але була земля, яка належала діду і яку він обробляв. Тож, проходячи повз хати родини Дребітків, я часто його стрічав. Але його біографію не знав. І лише за останні два роки, коли працював над матеріалами книги, вивчив її в подробицях.
Він народився 31 жовтня 1911 року в родині селянина Василя Дребітка (помер в 1945 р.) та Анни – уродженки смт. Іршава (померла в 1954 р.). Початкову освіту отримав у церковнопарафіяльній школі у Сваляві. Хлопчина проявив себе здібним учнем, добре засвоїв шкільну програму. Одночасно мав інтерес до церковного життя, цікавився духовною літературою. Це не могло не відбитися на його подальшій долі.
1 грудня 1927 року він поступає до чину Святого Василія Великого у Мукачівський монастир обравши монаше ім`я Діонісій (Діонізій російською мовою). З 1929 по 1930 рік проживає у Малоберезнянському монастирі. У 1932 році здобуває середню освіту. 29 червня 1932 року складає монашу обітницю і продовжує вивчати богословські предмети. В 1932 році разом з Полікарпом Лозаном та Йосифом Завадяком вивчає риторику в Лаврійському монастирі біля Старого Самбора. З 1933 по 1934 роки вивчає в Мукачівському монастирі філософію. Пізніше, протягом трьох років, вивчає теологію в Ужгородській духовній семінарії, перебуваючи в Ужгородському монастирі. Перед закінченням семінарії, 28 березня 1937 року, приймає довічну монашу обітницю, а 4-го квітня 1937 року єпископ Мукачівської греко-католицької єпархії Олександр Стойка у єпископській каплиці рукоположив в сан священників трьох богословів: Миколу Желтвая, Тібора Маркевича і нашого свалявчанина Діонісія Дребітка.
7 квітня 1937 року ієромонах Діонісій Дребітко на празник Благовіщення Пресвятої Богородиці відслужив свою першу Службу у монастирській церкві на Чернечій горі у Мукачеві. Після висвячення о. Діонісій жив і працював у Мукачівському монастирі, навчав юнаків, що пов`язали своє життя з Церквою, латинської та грецької мов. Зверніть увагу, якщо додати знання мадярської, чеської, української і російської (що було звичним у нашому краї), то це є свідченням високого рівня освіти у Підкарпатській Русі (надалі планую розповісти вам про царину освіти у нашому краї і брехливі твердження істориків з цього питання).
У другій половині березня 1939 року, край окупували мадяри. Управління всіма монастирями перейшло до рук мадярських василіан (крім Великоберезнянського, де ігуменом був Йосиф Завадяк з 4-ма братами помічниками). Отця Діонісія перевели до Боронявського монастиря. В цей період, він піддається переслідуванню з боку мадярських властей, за «українську політику» (період Карпатської України). Після тривалих перипетій з втручанням єпископа Олександра Стойки та Преосвященного Апостольського Нунція, о.Діонісій направляється у Мукачівський монастир, а 28 травня 1943 року переїздить до Боронявського Благовіщенського монастиря, куди його призначили ігуменом.
У 1947 році єпископ Теодор Ромжа направив о. Діонісія помічним священником у с. Великі Ком`яти (парох – Олексій Товт). Саме в цей час, 22 серпня 1947 року Закарпатська обласна рада приймає рішення №433, яким закриє монастирі у селах Малий Березний і Боронява, а монахів переводять в монастир с. Імстичево. Акцентую читачів, що саме з дати прийняття цього рішення починається наступ на греко-католицькі монастирі (1949 рік – це уже останні акорди).
У 1948 році працівники Виноградівського райкому партії заборонили о. Діонісію обслуговувати вірників у с. Великі Ком`яти і він оселяється в Імстичевському монастирі. Але в 1950 році владою закривається і цей єдиний греко-католицький монастир. Уповноважений ради у справах Руської Православної Церкви при Раді Міністрів СРСР по Закарпатській області Антон Шерстюк доповідає своєму керівництву: «Останній оплот уніатської церкви на Закарпатті – Імстичівський уніатський монастир «самоліквідувався».
У квітні 1950 року о. Дребітко поїхав до своєї 72 річної матері у Сваляву. Працевлаштувався у місцевому ліспромгоспі. Однак перебував під постійним наглядом місцевих кадебістів. Йому запропонували перейти до православ`я і жити в спокої, або залишити роботу. Він обирає друге – звільняється з роботи. Однак тиск не припиняється. Не отримавши від о. Діонісія бажаних результатів, а саме зречення від греко-католицького віросповідання, 31 січня 1951 року Свалявський відділ КДБ заарештовує його, а вже 12 квітня 1951 Закарпатський обласний суд своїм Вироком засуджує його до ДВАДЦЯТИ П’ЯТИ РОКІВ з поразкою в правах на 5 років та конфіскацією належного йому майна. Після суду направлений через Львівську тюрму-розподільник у табори ГУЛАГу м. Норільськ.
Після смерті Сталіна, 15 жовтня 1955 року, звільняється з місць позбавлення волі. Вийшовши на волю, він підпільно продовжує свою душпастирську місію, проводить таємні богослужіння, хрестить дітей. Та це триває не довго. Вже при керівництві державою М. С. Хрущовим, на релігійні переконання людей починається новий наступ. Комуністичний режим знову застосовує репресії і 25 лютого 1957 року Закарпатським обласним судом його ув’язнюють ВДРУГЕ НА 5 років. Термін покарання відбуває від дзвінка до дзвінка і покидає ворота в’язниці у 1962 році.
Звільнившись з місць ув`язнення, о. Діонісій працює на Свалявській «Мехустановці» (була така організація, що містилася по вул. Першотравневій). Проживаючи на цій же вулиці, я систематично бачив цього невисокого на зріст, доволі коренастого чоловіка (він навіть певний час жив у своєї сестри Уліганинець Анни по вул. Першотравневій неподалік від моїх батьків), в незмінній на ті часи кепці, з тихою, важкою ходою і завжди мовчазного. Іноді, при зустрічі з ним, як бувшим сусідом, заводила розмову моя мама. Я не прислухався до їх бесіди і не можу переповісти. Та я майже не бачив на його обличчі посмішку. Це була виснажена багаторічним фізичними та моральними тортурами людина.
Помер рано, 26 липня 1976 р. році на 65-му році життя, та 40-му СВОГО ДУШПАСТИРСТВА. Реабілітований Пленумом Верховного Суду у травні 1990 року. Пізніше, Закарпатський обласний суд на підставі ст.1 Закону Української РСР «Про реабілітацію жертв політичних репресій на Україні» від 17 квітня 1991 року о. Діонісія (Дмитра Дребітка) реабілітував 15 грудня 1992 року.
Наостанок цієї розповіді про тернистий життєвий шлях цього СПРАВЖНЬОГО ДУХОВНОГО ПАСТИРЯ, я не можу не завершити її на ноті, приємній моїй християнській душі. І ця душевна радість викликана тим, що 29 серпня 2015 року вдячні о. Діонісію ДРЕБІТКУ вірники Свалявської греко-католицької церкви Різдва Пресвятої Богородиці за його ВІДДАНІСТЬ ВІРІ, НЕЗЛАМНІСТЬ ДУХУ І НЕПЕРЕБОРНУ ВІДДАНІСТЬ БОГУ встановили пам`ятну гранітну дошку з його барельєфом. А освячення пам’ятки провів помічний єпископ на той час владика Ніл.
