Про голод, повторення історії та цинізм сучасників

27 Листопада 2023, 14:38
Про голод, повторення історії та цинізм сучасників 124
Про голод, повторення історії та цинізм сучасників

Колись моя прабабця Оля розповіла історію. Жили вони у невеликій хатині, мали хлів, де тримали свиней та птицю. Біля дверей того хліва завше ставили таку велику стару миску, в якій варили худобі їсти, щоб охолола. Кидали у те варево картоплю дрібну, полову, деколи буряк терли. І от одного разу, коли прабабця поралася на кухні, почула стукіт у дворі. Вийшла і ахнула: над тією, як вона казала, виваркою сиділи навпочіпки двоє чоловіків і руками оте їдло для свиней поспіхом клали до рота, озираючись налякано. 

Побачивши бабцю, завмерли. Вона ж не розгубилася і запросила їх до хати. Виявилося, що то зі східних областей чоловіки пішки дійшли аж до Волині, бо там їсти не було нічого.

«Худющі були, як ті гілочки. Я їх за стіл посадила, накидала їсти і єдине просила, щоб їли потрошки і не швидко, бо ж знала, що як об’їдяться відразу, то й померти можуть», – згадувала бабуся. А вони їли і плакали…

Цю історію я почула ще малою, коли отримала на горіхи за те, що за обідом з м’якуші хліба крутила кульки. Бабця тоді добряче на мене нагримала і сказала, щоб ніколи не бавилась із хлібом, бо він – це святе. От тоді я й почула цю історію. Взагалі у нашій родині прабабця і прадідусь до хліба ставились з величезною шаною: не можна було лишати скибки на ніч на столі, класти його «головою» вниз, викидати у смітник… А дрібні крихти, які лишалися, завше віддавали пташкам. Бабця казала: «Не всі мають шмат хліба, а у нас він є. Як маєш бодай одну скибку, вже нею можна поділитися з тим, в кого немає. Шануй то».

А вже пізніше я багато дізналася про Голодомор…

Кількість загиблих тоді українців ніколи не вдасться полічити. В середньому є дані про близько 9-10 мільйонів людей. Цілі покоління вмирали у страшних муках. Ще стільки ж, напевно, лишились із скаліченими душам, бо, як розповідають свідки тих подій, стерти з пам’яті жахливі речі не змогли ніколи…

Голодоморів було три: 1921-1923, 1932-1933 та 1946-1947 років. Але найстрашніший – саме у 1932-1933 роках. Щорічно в четверту суботу листопада ми вшановуємо пам’ять тих, хто помер на власній землі, у власних оселях, на власних родючих землях лише через те, що поруч із нами є мерзотний «сусід», який ненавидить всю нашу націю і здатен на все, аби знищувати, розтоптувати, вбивати…

Найбільше українців загинули у сучасних Харківській, Київській, Полтавській, Сумській, Черкаській, Дніпропетровській, Житомирській, Вінницькій, Одеській та Чернігівській областях.

Щоб приховати свої злодіяння, росіяни навіть вигадали міф, про «велику посуху», через яку нібито не було урожаю, що і стало причиною голоду. Але очевидці тих подій стверджують: урожай був і то хороший, адже українців змушувати його збирати та обробляти. А потім забирали все до останнього…

Селяни здають хліб у Баришівському районі Київської округи, 1930 рік
Селяни здають хліб у Баришівському районі Київської округи, 1930 рік

Передвісником Голодомору став сумнозвісний закон «про п’ять колосків», виданий 7 серпня 1932 року. Його авторство постанови приписують особисто Сталіну.

Він передбачав за розкрадання колгоспного майна (а таким вважалися навіть кілька колосків, які перезимували під снігом на полі) розстріл на місці та конфіскацію майна. За пом’якшувальних обставин покарання передбачало 10 років ув’язнення в таборах. Амністія заборонялася.

Існувала також таємна інструкція (від 13 вересня 1932 року), згідно з якою до «куркулів» застосовувати лише розстрільні статті. Хоча аналіз кримінальних справ засвідчує, що 83% засуджених становила селянська біднота.

Цей кривавий закон фактично забороняв людям розпоряджатися їжею. Будь-які спроби врятуватися і приховати продукти загрожували конфіскацією всього їстівного або розстрілом.

У містах заборонялося продавати хліб селянам. Їх не наймали на роботу на промислові підприємства, їм забороняли переходити або переїжджати в росію. Загороджувальні загони на кордонах із Польщею та Румунією розстрілювали втікачів. Українські села наповнилися партійними активістами для обшуків і конфіскації харчів. Так було запущено механізм масового вбивства українських селян штучно спланованим голодом. 

За інформацією, оприлюдненою в 1988 році радянською газетою «Правда», за неповні п’ять місяців після прийняття Закону «про п’ять колосків», за його статтями було засуджено 54 645 осіб. З них 2110 – до страти. Карали і дітей, які намагалися знайти хоч якусь їжу.

Жертвами Голодомору-геноциду 1932-1933 років стали кілька мільйонів українців. Тоді як СРСР продовжував експортувати зерно за кордон, якого цілком би вистачило, аби нагодувати всіх голодуючих. Купи зерна і картоплі, зібрані на залізничних станціях для вивезення в Росію, нерідко гнили просто неба.

Люди, які змогли вижити, згадують страшні речі.

«Їли молочай, всякі бур’яни, забудьки, кропиву тушили. Ото нарвем кропиви та кип’ятком обдамо, щоб вона ж не кусалася. Лопуцьки понад річкою скрізь ростуть, салата, ото жовтим саме рано вона цвіте, копали отам її квасолиння, вирвеш – а там зернечко. Тоді пронос, живіт болить, а ми їли, щоб не подохнуть з голоду. Сестричці було п’ять років, вона пішла десь, то вже не вернулася, напевно, хтось з’їв… Був один у нас, що людей їв, таких до тюрми забирали, а другий жаб їв та молюсків…», – свідчення очевидиці Антоніни Дронової.

Жертви голоду на вулицях Харкова — столиці УСРР, 1933. Автор: Александр Вінербергер
Жертви голоду на вулицях Харкова — столиці УСРР, 1933. Автор: Александр Вінербергер

«Відбирала влада те, що виростили люди. Ті, що відбирали, документів не пред'являли. Люди їм не заперечували… Приходили чоловіки — 4-5 осіб. З'являлися в вечірній час. Забирали зерно, продукти, дивилися по горшках, яка є їжа — і з'їдали або виливали. Приходили щоденно. Люди від них усе ховали, закопували. Але сховати було неможливо. Вони шукали із шомполами, переколювали геть усе. Люди їли, що було: в полі мерзлу картоплю, мишей, котів, липові листки, корінці, ягоди, гриби, їжаків, відростки від калини, які підпікали або їли сирими. Всі голодували. Дуже багато вмирало людей, цілими сім'ями. Ховали їх попід хатами. На них нема ні хрестів, ні пам'ятників. їх згадують ті, хто зостався живим. В їх смерті я виню лише владу», – Станіслава Заріцька.

До речі, якщо вам цікаво, то є окрема база рятівників, які свого часу на свій страх і ризик дуже допомагали людям пережити голод. Якщо у вас є коріння з центральних чи південних областей, можете подивитися та пошукати в ній своїх предків. 

Хтось голосно закликає не згадувати про ці події зараз...

Якщо чесно, я дуже здивована, читаючи такі заклики у соцмережах. 

А хіба ж ми вже не забували? Хтось із відомих сказав: «В  українців надто добре серце і надто погана пам'ять»... 

Ми дуже довго жили в безпам'ятті, бо судили по собі. Ми думали, що якщо самі живемо за певними правилами невтручання у чуже, то й інші так робитимуть. Ми вперто замикали в собі згадки про трагедії, а їх в нашій історії було чимало, думаючи, що ну це вже ж було, «давайте жити дружно»...

Біда лиш у тім, що вони – не ми...

Пройшло багато років. Зараз росія знову пробує знищити нас, бо ненависть до нашої нації – у крові рашистів. А у нашій крові має бути розуміння, що НІКОЛИ ми не будемо братами. Бо брат на брата не йде, він не ґвалтує, не убиває, не морить голодом, не нищить… 

Ми повинні розповідати своїм дітям про історію, бо вони повинні знати, що там, за кордоном, є нація нелюдів, яка протягом багатьох століть зазіхає на їхню свободу. Різниця між нами у простому – ми не раби, і що б не сталося, завжди готові відстоювати своє. 

До останньої краплі крові…

До останнього зернятка…

До останнього міліметра землі…

«Хліб наш насущний дай нам сьогодні…», – це слова, які більшість із нас промовляє щодня.  Тож давайте просто усвідомлювати цінність цих слів. І підтримуймо тих, хто зараз бореться за те, щоб наші діти, наші внуки ніколи в житті не постраждали від кривавих законів…

P.S.: До слова, на цьому фото президент України Віктор Янукович і росії Дмитро Медведєв вшановують пам'ять жертв голоду на Національному меморіалі пам'яті жертв Голодомору в Києві. 17 травня 2010 рік. Тільки зараз перший закинутий бозна-куди, а другий, час від часу протверезівши, пише, що всіх нас треба знищити, як ракову пухлину, бо ми виродки і мерзота... То що ви там кажете? Не згадувати? Забути? Може, ще й пробачити?...

Вибачте, але ні... 

 

Коментар
24/02/2024 Субота
24.02.2024
23.02.2024
19:16
КОЛОНКА Чорний квадрат 462