Історія сім’ї, яка на Свалявщині рятувалась від війни: «Віку завжди тягнуло додому, а я весь час відмовляла, бо Харківщину бомбили щодня»

22 Лютого 2023, 11:43
Історія сім’ї, яка на Свалявщині рятувалась від війни: «Віку завжди тягнуло додому, а я весь час відмовляла, бо Харківщину бомбили щодня» 966
Історія сім’ї, яка на Свалявщині рятувалась від війни: «Віку завжди тягнуло додому, а я весь час відмовляла, бо Харківщину бомбили щодня»

24 лютого,  рівно рік тому, відбувся віроломний напад рф на нашу Україну. Ми до останнього не вірили, заспокоювали себе… Ми ж нічого їм не зробили… Ми – мирна нація, ми – європейська нація, ми – українці й цим пишаємось!

За цей час нічого не писалось…нічого не хотілось… Розпач переплівся з безсонням, новини з медіапростору  викликали  депресію і розпач, істерію і ненависть… А ще стан, з якого важко вийти на раз, два, три… Та й синдром «вцілілого» з’явився відразу і нікуди не зникає дотепер. 

Але тоді рішення нікуди не втікати виникло відразу. Це наша рідна земля, рідна настільки, що коли йдеш містом, то не встигаєш з усіма вітатись, а потім виправдовуєшся, що не помітив. 

Коли кожна травинка, кожна квіточка бажає тобі доброго ранку. І ти розумієш, що ми маємо стояти до кінця, вижити і перемогти, бо ми сильні духом, сильні і незламні, як та скеля, як граніт. Нашу любов до України не описати словами, вона, як полум’я, яке горітиме вічно в наших серцях. 

24 лютого мені подзвонив син і сказав, що до нас їдуть молоді дівчата, тобто втікають від війни, рятують найдорожче, що є в житті – дітей. Одна із них – сестра і дружина його сокурсника, а ще паралізований тато.

«Звичайно, нехай їдуть, ми щось придумаємо…», – відповіла я і  мене почало буквально трясти від цієї новини. Вони втікають… Нас бомблять… Що відбувається?.. Свідомість почала давати збій, але, взявши себе в руки, почала підготовку до їх зустрічі. Ми чекали їх три дні. Аня вперше в житті так далеко їхала, ще й сама за кермом машини. До речі, родина з Харківщини. Вони їхали із зупинками, перепочивали і в наших знайомих, і в готелях. Дорогою було багато машин, утворювались затори, на трасі стояли небайдужі люди, які допомагали чим могли: пригощали їх гарячим чаєм із тістечками, були привітними, висловлювали співчуття… 

Нарешті вони приїхали… З машини, повністю заповненої речами, вийшла Аня, яка привіталась зі мною. Зазирнувши в салон, я помітила двох дівчаток – це були доньки Ані. Ще там була Віка із маленьким синочком Даніїлом, а на передньому сидінні сидів тато Ані, свекор Віки, вона ж дружина сокурсника мого сина.  Всі вони були перелякані, особливо дітки, які не розуміли, куди їдуть, навіщо, дорога була виснажливою… Як мені вдалося втриматися і не розплакатися я не знаю. Звичайно я трималася, вони ж були мужніми, то і я зможу. 

Взявши під руки тата Ані, ми всі прийшли в будинок, щоб вони могли відпочити і пообідати. Я накрила на стіл і побігла діткам за дитячими речами, з яких виросла моя онучка, та іграшками, яких так багато в нас. Дітки зраділи і почали гратися, їм не вистачало ігор під час подорожі. 

Віка і Аня почали потрошки відходити від шоку, казали лише одне, що там страшно… Сильно бомблять Харків… Я їх заспокоювала і казала, що у нас безпечно, хоча сама не знала і навіть не здогадувалась так це, чи ні… Заздалегідь приготували  з сином матрац, розкладний  диван хотіли на кухню покласти, адже була зима, а наш новий будинок не опалювався. 

Але в тісноті та не в образі, думала я, головне, що вони дісталися живими та не ушкодженими. Однак у нас вони навіть не ночували, бо подзвонили волонтери і відвезли їх в будинок, який знайшли, за що їм щира вдячність. Також подяка і тим людям, які мали змогу прихистити  і обігріти цю родину.  

Згодом Аня з татом та дівчатами виїхала за кордон, а Вікторія з синочком залишилася тут і проживала  майже пів року. За цей час приходила до нас в гості й дуже полюбила наші страви, особливо «поливку» і, звичайно, запашну каву. За цей час Даніїл підріс, і серце раділо, що росте справжній козак. Віку завжди тягнуло додому, а я весь час відмовляла, тому що Харківщину бомбили щодня. 

Але одного разу Віка подзвонила і сказала, що вже їде. Попрощалися ми на  вокзалі й вони поїхали до себе, в рідний дім, де чекали батьки, які не захотіли виїхати у безпечне місце. А ще на Вікторію чекав сюрприз – її коханого чоловіка, воїна ЗСУ, відпустили у невеличку відпустку, щоб побачитися з рідними. На сторінках фейсбуку я побачила чудову фотосесію молодих та щасливих батьків разом із синочком. І я вірю, що після перемоги, вони вже не будуть розлучатися і їх мирні мрії здійсняться, бо вони є продовженням нашого українського роду, нашим майбутнім. 

А я з нетерпінням чекаю їх в гості до себе вже у мирний час. 

Таких історій безліч на Свалявщині і ця розповідь мала бути написана у формі інтерв’ю за «фінджьою» кави. Кава була, але розпитувати було важко, адже на душі тягар, який не дає спати, не дає дихати, але надія є і буде завжди. 

Звільнення Харківщини нашими ЗСУ додали мені й всім нам впевненості, що перемога над орками наших славних воїнів, наших «котиків», як ми їх лагідно називаємо,  вже скоро. Ми всі мріємо побачити і почути звернення нашого президента України з фразою «Ми перемогли!». 

Ця новина ще більше нас згуртує, бо ми – єдиний народ і любимо свою рідну Україну!     

Незабаром відбудують всі зруйновані міста і села, всі повернуться додому і настане нове життя, нова сторінка в історії України. А в історії світу ми вже переможці і найхоробріша нація у світі. 

Все буде Україна! Разом до Перемоги!

Авторка: Маріанна ПОПОВИЧ         

 

Коментар
28/03/2024 Четвер
28.03.2024
27.03.2024