Феномен Мирослави Голонич: фонтан втілених ідей і торт із смаком пива як одна з його крапель
3404 
«Батько зареєстрував на мене підприємництво уперше в 16 років», – каже підприємиця зі Сваляви Мирослава Голонич. – «І досить швидко я сказала, що не буду підписувати документи, яких я не читала – й почала вникати в бізнес».
Зрештою в підприємництві вона все свідоме життя, з так званих «буремних дев'яностих». Знайомство з цією людиною – величезний бонус до моїх особистих взаємин зі Свалявою і з Закарпаттям в цілому.
***
…І – ой, почну з пивного торта – останньої крафтової «витівки» пані Мирослави та її колективу. Взагалі-то на кондитерку я не надто ласа, а от пиво люблю. І от, значить, розповідає пані Мирослава, що до 325 років пивзаводу в Мукачево зробила вона зі своїм колективом торт – з обов'язковим інгредієнтом у вигляді пива буквально в кожному шарі. Зізнається, що придумали його рецепт, як то кажуть, на коліні. Але зе цим «на коліні» – шалений досвід і професіоналізм.
Деталі щодо історії торта – на її facebook-сторінці. А я що хочу сказати: скуштувала… Уявіть: там правда чути пиво! У кожній складовій по-різному – у мармеладинках пивного кольору зверху, у тісті, у шарах крему… І в той же час – це торт! Десерт тобто!
Без жодної реклами – Мирослава Голонич і навряд чи тут її потребує – вона, як на мене, доводить, що кондитерська справа може бути мистецтвом.
Читайте також:
Свалявська кондитерка створила унікальний пивний торт«Про те, щоб описати її досвід, а тим більше її людську глибину в одній статті, навряд чи може йти мова. Адже вона добре знається на багатьох дуже різних речах: це і ведення бізнесу, й харчові технології, і кухня – закарпатська зокрема, і виховання дітей, менеджмент, митна справа, переробка деревини, автентичний український одяг тощо. Тому спробуємо лише намалювати кілька ескізів до портрету пані Мирослави», – писала я колись у статті «Життєві й професійні рецепти Мирослави Голонич: замальовки до портрету підприємиці зі Сваляви».
Продублюю дещо звідти – те, що залишається сталим
Про її релакс
...Отримати відправлення, привезти його в офіс... Зробити собі каву, усамітнитись у кабінеті й почати повільно розпаковувати це відправлення. Це одне з найбільших її задоволень.
«Це мій релакс», – зізнається пані Мирослава.
У відправленнях – унікальні книги, предмети побуту, вишиванки. Все це вона купує на онлайн-аукціонах: ретельно вибирає, потім з азартом відстежує, чи спрацював той чи інший лот, потім радіє, якщо він спрацював, і отримує насолоду від очікування своєї покупки. На таких аукціонах іноді можна купити унікальні речі, у тому числі книжки, буквально за 50 гривень. На момент нашої розмови пані Мирослава якраз очікувала відправлення, зокрема, зі старовинними глиняними пасочником і глечиком.
Вишиванок у її колекції наразі трохи більше десяти. Це старовинний одяг, з різних регіонів України, здебільшого конопляний й лляний (бавовну в Україні раніше була рідкістю й предметом розкошів). По тканині, по візерунках Мирослава навчилась орієнтуватись, який саме регіон представляє сорочка.
«Мрію колись створити музей, у якому були б зібрані речі кількох поколінь моєї й чоловікової родин», – каже Мирослава Голонич.
Завдяки своєму щирому інтересу до цього вона зібрала вже чимало таких речей – від сорочок і вишиваних серветок її діда й баби з Закарпаття й родини чоловіка з Івано-Франківщини до копії трудової книжки свого батька.
Така пристрасть – одна із складових її патріотизму. Пані Мирославу цікавить все, що має відношення до історії її країни та її регіону. Їй болить те, що на початку повномасштабної війни було розграбовано й знищено безліч українських музеїв. І тому вона прагне по можливості зберегти для наступних поколінь те, що наразі йде в історію.
Стосується це і ще однієї її колекції, яка яскраво ілюструє патріотизм, професіоналізм і повагу Мирослави Голонич до власного роду. Це унікальна бібліотека.
Про її бібліотеку
Авторці статті пощастило побачити невелику частину цієї бібліотеки – унікальної ілюстрації не лише до особистості пані Мирослави, а й до того, як вона напрацьовувала й напрацьовує власний професіоналізм.
Тільки уявіть: тут є зошити з рецептами, записаними ще її бабусями! Тут є видання про румунську кухню, видане в Румунії в минулому сторіччі! Тут є видання позаминулого сторіччя, в яких вже розсипалися палітурки й перепліт, і Мирослава зберігає їх у картонних коробочках. Тут є рецепт, який першим у своєму житті (років щось у 12 чи 13) записала сама Мирослава – це рецепт печива. Є й найсучасніші книги про закарпатську кухню. І є рецепти напоїв від діда – за одним один вона наразі робить настоянку з молодих горіхів.
«Якщо говорити про кухню інших країн – я намагаюсь купувати книги про неї, видані саме в цих країнах. Так значно більше шансів отримати інформацію про автентичну рецептуру, – каже пані Мирослава. – До прикладу, кулінарні книги, написані угорською, мені перекладає моя мама»
Все це – як і вишиванки, тільки іншим чином – живе, а не є «музейними експонатами». Рецепти страв, представлених наразі у двох її кав'ярнях «Mirella», Мирослава розробляє з урахуванням усього величезного пласту інформації, зібраного за багато років у її унікальній бібліотеці.
Про її крафтове виробництво
Щодо бізнесу – Мирослава Голонич і займається переробкою деревини, і є митним брокером... Проте описати все це одночасно вкрай складно, й ми вирішили зупинитись на її кондитерському виробництві – його результат макмимально можуть оцінити мешканців Сваляви та сусідніх сіл, а також туристи та переселенці, які приїжджають на Закарпаття.
Пані Мирослава може розповісти про це дуже багато – хоча в той же час визнає: просто так взяти й перенести її досвід на інше виробництво навряд чи можливо, бо всюди своя специфіка і свої обставини.
«Специфіка саме нашого з чоловіком бізнесу полягає в тому, що ми, по-перше, крафтовики, а по-друге, працюємо в маленькому місті», – ділиться досвідом підприємиця.
Це принципово відрізняє підприємство родини Голонич-Костишин від, приміром, великих молокопереробних чи кондитерських підприємств, де у великих масштабах використовується одна й те сама сировина, виробляється велика кількість однакового продукту (чи то печива, чи то кефіру...), постачається до мереж супермаркетів і є впізнаваним і очікуваним для кінцевого покупця.
«У нашому випадку сировина дуже важлива, і це одна з головних статей витрат підприємства», – розповідає пані Мирослава.
Якщо в крафтовому виробництві з якоїсь причини зникає можливість купувати ту саму сировину у того самого постачальника, це стає проблемою: при іншій сировині крафтова випічка просто стає іншою, доводиться шукати нову сировину, змінювати рецептуру тощо.
Накладає відбиток на пошук сировини й віддаленість Закарпаття від інших регіонів України, у багатьох випадках незручна логістика тощо.
Дуже сильно на роботу підприємства вплинула активна фаза бойових дій на сході та півдні України.
«Вести бізнес в умовах війни ми вчились інтуїтивно», – каже Мирослава, вкотре підтверджуючи: ніхто й нікого не готував до роботи під час війни.
Активна міграція населення, падіння попиту, трансформації ринку, той факт, що безліч українських підприємств зникли як такі – все це впливало і на бізнес Мирослави. А ще її просто розчавлював сам факт війни: те, що руйнуються регіони й гинуть люди; те, що співгромадяни іноді дуже дивно на це реагують; те, що на певні речі пересічній людині вкрай складно вплинути.
Наразі підприємство працює з урахуванням переведення «на рейки війни».
Однією з коректив, внесених війною, є те, що у Сваляві стали затребуваними майстер-класи від Мирослави Голонич. Із проханнями їх провести періодично звертаються здебільшого вимушені переселенці – для них це свого роду терапія.
Пані Мирослава каже, що цей напрямок не приносить доходу – замовники лише оплачують підприємству сировину. Й зізнається, що проведення майстер-класів її виснажує фізично, але дає величезну моральну насолоду.
Для того, щоб забезпечувати свій колектив роботою, в останній час пані Мирослава започаткувала нову лінію продукції – це заморожені вареники з яфинами та картоплею з білими грибами, пастила, власна консервація. До речі, частину обладнання для вироблення нової продукції підприємство купило завдяки гранту від МОМ – інфрачервону сушарку, автоклав, пакувальну машину тощо.
Крім того, підприємство виготовляє продукцію за разовими замовленнями: для кава-брейків, свят тощо.
Тим часом у пані Мирослави є безліч ідей і планів – попри те, що їх постійно корегує війна. Як мінімум – створити екоферму на базі нинішнього деревопереробного підприємства. Тим більше що врожай з власного саду й городу пані Мирослава й зараз використовує у виробництві.
При цьому, якщо говорити про ранкові плани на робочий день, то такі плани в неї здебільшого відсутні.
«Чоловік наполягає на тому, що треба мати хоча б орієнтовний план, а я кажу, що це в наших реаліях неможливо», – стверджує пані Мирослава, спираючись на власний досвід.
Кожен її робочий день змушує відшліфовувати вже давно набуті навички кризової менеджерки – бо обладнання ламається чи діти співробітниць хворіють завжди поза планом.
Про її навички кризової менеджерки
Якщо говорити про ведення бізнесу й управляння персоналом, зокрема - за словами Мирослави Голонич, у її теперішніх реаліях дуже важко використовувати схеми так званого системного бізнесу, де є готові скрипти на всі можливі випадки. Бо вона працює на локальному рівні.
До прикладу, існують готові скрипти – як у тому чи іншому випадку спілкуватись з персоналом, навіть на рівні побудови речень.
«Але як я можу застосовувати ці скрипти, якщо я зобов'язана до кожного підходити індивідуально, – каже керівниця підприємства. – У нас суто жіночий колектив. У однієї захворіла дитина й вона везе її в Мукачево – хіба я можу їй це заборонити? В іншої діти живуть в обстрілюваному місті, вона має їм часто телефонувати, бо переживає – хіба я можу це заборонити?»
Усілякі «позаплановості» щодня трапляються не лише у роботі з персоналом. Наприклад, виходить з ладу піч – а єдиний майстер, який може її відремонтувати, живе в Мукачевому й може приїхати лише через кілька днів... І таке інше, і таке інше...
«Добре, що практично будь-який ремонт будь-якого обладнання може виконати чоловік, – каже пані Мирослава. – Але, в будь-якому разі, на підприємстві я вважаю себе в першу чергу кризовою менеджеркою».
Про її навчання
Мирослава Голонич має дві повні вищі освіти. Перша – економічна. Друга – магістратура Національного університету харчових технологій у Києві, куди вступила за мотиваційним листом. І, маючи шалену практику, вона опанувала професію харчового технолога з точки зору теорії.
За словами підприємиці, яким би багатим не був її практичний досвід у харчових технологіях, під нього необхідно підвести науковий фундамент. Однією з переваг навчання було те, що Мирослава як магістрантка отримала доступ до величезної наукової бібліотеки.
Вона дійсно навчається повсякчас. Відчувається, що це один із головних принципів пані Мирослави, навіть якщо вона сама його так і не формулює. Вона черпає інформацію й досвід і від своїх дідів та бабусь – до сих пір, і від своїх викладачів, і від безлічі інших фахівців (підприємиця постійно проходить різні курси навчання, дотичні до її професії), і просто від життя.
