Десять років залученості: суб'єктивні штрихи до портрету «Дієвої громади» з Луганщини
2017 
Днями на скромному заході до десятиліття роботи ГО «Центр спільного розвитку «Дієва громада», усвідомила: про громадську організацію вкрай складно розповісти коротко, живо й так, щоб серця торкнулося. Бо є спокуса перечислювати проєкти, прізвища активістів, назви організацій-партнерів, завдання й цілі… І все це зрештою зілляється в таку ж загальну картину, як при описі будь-якої ГО.
І згадались власні такі от точкові ситуації й історії.
***
Років із дев'ять тому пізнього зимового вечора стояли ми з дітьми в Старобільську під елеватором і намагалася зловити «попутку» до села Веселе, де ми жили, будучи переселенцями з Кадіївки.
…Моя рука тримала ноутбук у важкій сумці й терпнула, дерев'яніла, боліла. Страшенно мерзли ноги – я й підстрибувала, й пальці піджимала… Взувачка була така собі – напевно, куплена до 2014 року. У дітей з ногами й руками була та сама картина. Попуток не було. Автівок у наш бік їхало – по пальцях однієї руки порахувати. Й усі – не до нашого Веселого, до якого кілометрів 25…
А я ж знала це наперед! Знала: у наше село громадський транспорт у вигляді єдиного «бондарянського» автобуса (маршрут Старобільськ – село Бондареве) ходить пару разів, і останній з них – щось близько 13:30 (треба ж, пам'ятаю…) Але застрягла з дітьми в місті по морозу до темноти, бо дуже хотілося повести їх на якийсь майстер-клас у «Дієву громаду». Бо в хабі громади було затишно, спокійно, тепло… Там хотілось БУТИ. І там розуміли переселенців – бо майже всі були переселенцями.
Я знала: побути зайві годину – півтори в людському теплі варто того, щоб потім отак стояти під елеватором. І що дивно: діти не заперечували.
Вже забулось, яким чином я видзвонила тоді якусь пародію на таксі, через колег. З таксі на Веселе завжди була засада, а взимку ввечері й поготів. І забула, скільки точно за нього заплатила. Звідкись крутиться в голові – 120 гривень. Забула… Пам'ятаю лише, що дуже багато як на той період.
І старобільський «нібулонівський» елеватор, нині «віджатий» окупантами, завжди згадується мені саме таким: величезною зеленою стіною, розчиненою в морозі й зимовій темряві.
У ті часи по відношенню до «Дієвої громади» я була клієнткою і місцевою журналісткою. А ще – мамою дітей-клієнтів. Один із найкайфовіших спогадів – вертеп до Різдва, який «Дієва громада» організовувала разом з місцевим капеланом отцем Володимиром Беспалим. Мій син два роки поспіль грав у тому вертепі Царя. Вони їздили у військові частини – і зрідка я з ними, як журналістка. І син за період вертепу «нацарьовував» величезний пакет солодощів, які ми їли ще місяці з півтора. І тепер син, сам будучи військовим, каже: «Нам діти передають солодощі, ще якісь подарунки. Як ми колись – після 2014 року». А з вертепами до них діти не ходять – надто близько лінія фронту…
***
Активістки «Дієвої громади» були для мене як для журналістки справжніми ньюзмейкерками. Найрезонанснішою темою того періоду був скандал ГО зі Старобільською районною радою. Якщо коротко: дівчата (дозволю собі це слово) з абсолютного дозволу місцевої влади відремонтували приміщення колишнього кінотеатру. Страшне й занедбане, зі струмками води, що лилися в сезон з даху. До ремонту додали меблі, обладнання, апаратуру… Все робилось їхніми руками за кошти міжнародний партнерів. Організували там буквально терапевтичний затишок і безліч усього – від зумби до фотогуртка й майстеркласів для дітей. Охоплювали народ років від 4 до 70+. І тут районна рада згадала, що приміщення на її балансі, й вирішила активісток звідти «поперти»…
«Найвеселішою» подією в процесі цього скандалу була сесія райради, яка тривала чотири години. Аж хворобливо пам'ятаю, як я задовбалась на ній сидіти і як потім, описуючи її репортажно, давала читачам поради: надумаєте йти на наші сесії – не пийте пиво, не їжте кавуни перед тим та сходіть у туалет.
Зрештою дівчата перемогли – вони продовжили працювати в тому приміщенні.
І одного разу я, як місцева координаторка, запросила до них престур від Харківського пресклубу – журналістів з усієї України. І туди ж прийшов отець Володимир Маглєна – священник, який першим на Сході України перейшов у Православну Церкву України після прийняття Томоса. Теж переселенець із Кадіївки – як і засновниці «Дієвої громади» Оксана Очкурова і Яна Любімова. Як і я сама.
Як же ж я пишалась тим, що можу познайомити колег з цими людьми! І що завдяки колегам про їхню роботу дізнаються в інших регіонах.
***
І отак мало по малу за десять років – і сама погано зчулась, як це сталось – із клієнтки й журналістки я перетворилась на частину цієї спільноти під назвою «Дієва громада». На гвинтик у величезному механізмі-годиннику, як влучно сказала під час святкування 10-річчя одна з активісток.
Діяльність «Дієвої громади» дуже органічно вписалась у місто СваляваЗакарпатської області. Свалява й Старобільськ дуже схожі: малоетажні, з низькою густотою населення (Старобільськ до 20 тисяч, Свалява – трохи більше), усі один одного знають, усі пересуваються на велосипедах…
«Нам подобається працювати саме з маленькими громадами», – каже керівниця ГО «ЦСР «Дієва громада» Оксана Очкурова.
У таких громадах ефективнішою й видимішою є робота на згуртованість, залученість кожної й кожного до спільної справи.
***
А про саму себе ще ось що хочеться сказати.
Дуже люблю артрезиденцію «Аура міста» від «Дієвої громади». Колись вона відбувалась у Старобільську, тепер у Сваляві. У невеличке місто приїжджають митці й мистикині з різних регіонів України (за старобільських часів і з-за кордону були), надихаються містом і творять. І частина робіт залишається місту.
Це я описала максимально примітивно. Хотіла сказати ось що. У другому переселенстві, після 2022 року я перестала обростати матеріальними речами. А книги, картини, листівки, світлини – це все теж матеріальне, як не крути. І завдяки «Аурі міста» мені раптом захотілося купувати картини. Зараз маю кілька в орендованому житлі – і всі від резиденток/ів «Аури міста». Вони коштують далеко не мільйони, це інша ніша в українському мистецтві. І вони просто роблять мене щасливішою, більш «заякореною» у нашій тимчасовості.
***
Створено за підтримки урядів Норвегії та Швеції в межах Фонду «Аскольд і Дір», що адмініструється ІСАР Єднання.